Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

Однією  з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї течії походить від латинського слова “вираження”. Справді, для експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи всебічне пізнання світу, а загострене увиразнення важливої емоції або ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску. Представниками експресіонізму в літературрі були Г.Гайм, Ф.Верфель, Г.Тракль, Г.Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на українських майстрів красного письменства, зокрема на М.Бажана. У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників Г. Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини від зовнішнього світу не могла задовольнити соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.

Сюрреалі́зм (франц. surrealisme — надреалізм) — один з поширених напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм, літературний  і мистецький напрям, виник по першій світовій війні, на початку 20 ст.  у Франції. Зачинателем його був французький письменник А. Бретон (франц. André Breton). Філософськими засадами сюрреалізму є суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фройдизму, східні містико-релігійні вчення. Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах сюрреалізму” А.Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут”матеріалізму, логіки, які вони вважали пордженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути безкінечне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі абсурду”. У мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи, контрастні і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар, А. Бретон). В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші В. Хмелюка, частково Б. І. Антонича, з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської (творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського і молодших. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реального моделю речі і нелогічні сполучення предметів.

Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.

Дадаїзм (франц. dadaisme, від dada — в дитячій мові іграшковий, дерев'яний коник) — авангардистська течія в західноєвропейській літературі та мистецтві, що існувала в 1916—1922 роках. Група «Дада» виникла в роки першої світової війни в нейтральній Швейцарії, в Цюриху. її заснували митці-емігранти Т. Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арн, М. Янко. Автор назви течії — її лідер Трістан Тцара, який раптово знайшов слово «дада» у французькому словнику. Дадаїсти затверджують алогізм як основу творчості. Вони вважають, що «думка формується в роті». Спираючись на алогізм, безглуздий набір слів та звуків, дадаїсти створюють свій специфічний світ — світ словотворчих трюків, гри, містифікації. Вони проголошують «повну самостійність слова». Т. Тцара, який вважав, що «відсутність системи — найкраща система», радив для створення дадаїстських віршів вирізати окремі слова з книг та газет і довільно поєднувати їх. І дійсно, дадаїсти вирізають слова, змішують їх у шапці, а потім виймають їх у випадковому порядку та монтують поему. Читання подібних творів вони супроводжують «бруїт-ською музикою» (від франц. bruit — галас), що складається зі звуків каструль, дзвінків, свистків тощо. Дадаїзм запроваджує нові жанрові форми — ігрові, експериментальні, пародійні. Це «бруїтський вірш», «симультанний вірш», «статичний вірш». Бруїтський вірш описує трамвай таким, яким він є, подає «сутність трамваю з позіханням рантьє на ім'я Шульце та скреготом гальм». Вірш симультанний покликаний навчити «сенсу безладного перегукування всього на світі: в той час, як пан Шульце читає, балканський потяг... мчить поблизу Ніша, свиня вищить у підвалі м'ясника Нутке». Статичний вірш, вважають дадаїсти, «створює з кожного слова індивідуальність, з літер ліс з'являється ліс із кронами дерев, лівреями лісників та дикими кабанами...»

48. ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК НАПРЯМ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ ХХ СТ.

       Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної  епохи, епохи розпаду цілісного  погляду на світ, руйнування систем  — світоглядно-філософських, економічних,  політичних. Вперше термін «постмодернізм»  згадується у 1917 p., але поширився  він лише наприкінці 1960-х pp. спершу  для означення стильових тенденцій  в архітектурі, спрямованих проти  безликої стандартизації, а невдовзі  — у літературі та малярстві (поп-арт, поп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.). Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.  
       Визначальні риси постмодернізму:  
       - культ незалежної особистості;  
       - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;  
       - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;  
       - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;  
       - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;  
       - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);  
       - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;  
       - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;  
       - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;  
       - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;  
       - іронічність та пародійність.  
      Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).  
     Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

49. ПРИНЦИПИ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОГО СПРИЙМАННЯ ТВОРУ. АНАЛІЗ І ОПИС. ІМАНЕНТНИЙ ТА КОНТЕКСТУАЛЬНИЙ РОЗГЛЯД ЛІТ ТВОРУ.

Філологічний  аналіз художнього тексту припускає  взаємодію літературознавчого й  лінгвістичного підходів до нього. Художній текст у цьому плані розглядається  і як эстетический феномен, що володіє  цілісністю, образністю й фикциональностю, і як форма звертання до миру, тобто як комунікативна одиниця, у якій, у свою чергу, моделюється  певна комунікативна ситуація; і  як приватна динамічна система язикових засобів. Такий підхід може сприяти  виявленню «перетворення мертвих  слідів змісту в живий зміст». Він  дозволяє перебороти суб'єктивізм і  импрессионистичность висновків і  спостережень, що не опираються на розгляд  «першоелемента» літератури - мови, і об'єктивувати положення, що базуються  на розгляді образного ладу добутку.

Аналіз літературного твору — логічна процедура, сутність якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв'язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору. Аналіз літературного твору опосередковується розумінням специфіки художньої літератури і структури літературного твору, його безпосереднім естетичним сприйняттям. Мета, предметна спрямованість свідомості аналітика, застосовані при цьому методи визначають види аналізу літературного твору (естетичний, психологічний, соціологічний тощо), які можуть здійснюватися різними шляхами (проблемно-тематичний, пообразний, цілісний, «за актором» (повільне читання)). В  литературе упрочились такие понятия, характеризующие методологию и методику изучения произведений, как научное описание, анализ, интерпретация; внутритекстовое (имманентное) и контекстуальное рассмотрение. 
Описание И Анализ Суть произведения не может быть постигнута сколько-нибудь конкретно и убедительно посредством извлечения из него отдельных суждений повествователя, персонажа, лирического героя на основе  выбранных фрагментов. Нужно изучить  формы произведения  в его многоплановости, со всеми его компонентами и нюансами. Задача филолога по отношению к художественному творению состоит в описании того, что в нем формализовано (речевые единицы; обозначенные предметы и действия; композиционные сцепления). Научное описание--первоначальный этап исследования, фиксирование данных эксперимента и наблюдения. Описание художественного текста неразрывно связано с его анализом (от др.-гр. analysis–разложение, расчленение), ибо оно осуществляется путем соотнесения, систематизации, классификации элементов произведения. В ряде случаев описание и анализ имеют чисто констатирующий, «атомизирующий» характер: перечисляются и группируются формальные компоненты (приемы) произведения, но чаще это творческий процесс, где подключена филологическая интуиция, чутье   А.П. Скафтымова, где подчеркивается, что извлечение смысла из текста требует мышления ответственного и строгого. Ученый утверждал, что интерпретации подобает быть последовательно и неуклонно аналитической и имманентной произведению, т.е. соответствующей его составу и структуре (построению. Все части произведения находятся в некоторых формально-определенных отношениях. Компоненты <...> льют свет друг на друга, и через сопоставление частей, через целостный охват всего создания неминуемо должны раскрываться центральная значимость и эстетический смысл    

Контекстуальное Изучение Термин «контекст» (от лат. contextus — тесная связь, соединение) прочно закрепился в современной филологии. Для литературоведа это —широкая область связей литературного произведения с внешними ему фактами как литературными, текстовыми, так и внехудожественными и внетекстовыми (биография, мировоззрение, психология писателя, черты его эпохи, культурная традиция, которой он причастен). Контексты творчества писателя весьма разноплановые, во многом определяют черты литературно-художественных произведений  и нередко дают о себе знать в их составе, а потому, конечно же, достойны самого пристального внимания литературоведов. 
Различимы ближайшие (наиболее конкретные и) и удаленные (более общие и часто не обладающие определенностью) контексты литературных произведений. Первые — это и творческая история произведения, запечатленная в черновиках и предварительных вариантах, и биография автора, и свойства его личности, и его окружение (семейно-родственная, дружеская, профессиональная «микросреда»). Второго рода контексты — это явления социально-культурной жизни современности автора, а также феномены «большого исторического времени» (М.М. Бахтин), которым он причастен (сознательно или интуитивно). Здесь и литературные традиции как предмет следования или напротив, отталкивания, и внехудожественный опыт прошлых поколений, по отношению к которому писатель занимает определенную позицию, и соотнесенность его мироотношения с воззрениями конфессиональными, национальными, сословными, социально-классовыми, корпоративно-групповыми. В этом же ряду «удаленных» контекстов — надысторические начала бытия: восходящие к архаике мифо-поэтические универсалии, именуемые архетипами.  Контекстуальное рассмотрение литературных произведений не может быть исчерпывающе полным: оно по необходимости избирательно.

Само понятие  имманентного анализа противоречиво, поскольку анализ предполагает рассмотрение текста в его частях, а имманентность  осознается как некая целостность.  В Словаре иностранных слов имманентный - "внутренне присущий какому-либо предмету, явлению, проистекающий из его природы"./. В литературоведении всегда подчеркивалось, что имманентность определяется независимостью прежде всего от социальной действительности, от закономерностей общественно-исторического движения. Имманентный анализ противопоставляется, как правило, контекстуальному: имманентный направлен на сам текст, контекстуальный - на обнаружение внешних контекстов.  Имманентный анализ - не выходящий за пределы материала данного произведения.

50.  ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ. ГЕРМЕНЕВТИКА (ТЕЛЕОЛОГІЧНА І АРХЕОЛОГІЧНА).