Шпаргалка по "Старославянскому"

 

20) Зміни голосних на початку слова

Не все гласные в одинаковой степени могли употребляться в начале

слова. По особенностям употребления гласных в начале слова их можно раз-

делить на две группы:

1)употребляющиеся в начале слова: а, о, и окъно, ити

2) не употребляющиеся в начале  слова: ь, е, #, h, ъ, ы, оу. Если слово

должно было начинаться с этих гласных, то перед начальными гласными раз-

вивался протетический согласный: перед ь, е, #, h – [j], перед ы, оу – [в].

Гласный ь мог начинать слово в праславянский период развития языка, но в

этом случае перед ним также появлялся согласный звук j. Возникшее сочета-

ние *jь переходило в звук и. Отсюда: *jьmon > им@ – ср. старосл. възьм@;

>ти, выдра – ср.др.инд.udrah, ~динъ, юнъ, въпити. Для обозначения йо-

тированного h специальной буквы в алфавите не было, поэтому он переда-

вался обычной буквой h: hхати.

 

21) Якісне та кількісне чергування голосних звуків старослов’янської мови.

  Найраніші І. ч. голосних виникли ще в дослов’ян. період як відображення кількісних і якісних особливостей індоєвроп. та праслов’ян. монофтонгів і дифтонгів: а) е — о (наголошене е в праслов’ян. дієсловах на означення одноразової нетривалої дії — ненаголошене о в дієсловах із значенням тривалої, повторюваної дії: везти — возити, нести — носити; б) о — а, що є наслідком колишнього чергування коротких голосних з довгими (ŏ — ō, ă — ā); після злиття у праслов’ян. мові коротких ŏ, ă виник голосний о, а після злиття довгих ō, ā — голосний а: котити — катати, стояти — стати, ломити — ламати; в) е — і, що відбиває колишнє чергування ĕ — ē; у праслов’ян. мові ĕ перейшло в е, ē — †(давньорус. плету — заплЂтати) > укр. і: летіти — літати, мести — замітати; г) і — а, де і походить від Ђ < ē (давньорус. лЂзти — лазити, укр. лізти — лазити, сідати — садити); ґ) і — и (з Ђ < ē — ī): вінок — вити, сісти — сидіти; д) а — у з кол. ę (а — юс малий) — он (Ж — юс великий) (праслов’ян. tręsti — trонsiti > давньорус. трАсти — трЖсити > укр. трясти — трусити; укр. в’язати — вузол, тягати — тугий); е) е — о — и — ø (беру — збори — збирати — брати, стелити — столи — застилати — слати); у — и — о — ø (дух — дихати — дохлий — тхнути) та ін. Чергування голосних кореня слова в різних грамат. формах позначаються терміном «аблаут» (нім. Ablaut — чергування голосних). Такі морфонологічні зміни в корені розрізняють грамат. форми, отже, виконують роль внутр. флексії. Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні; б) о, е — # (нуль звука), що також є наслідком занепаду зредукованих (садок — садка, день — дня); в) е — о після шиплячих та j перед твердими приголосними (женити — жонатий, черниця — чорний, вечеря — звечора, шести — шостий; г) о, е — и після р, л, у кол. сполуках tnъt, tlъt, trьt, tlьt (давньорус. кровь — кръвавыи > укр. кров — кривавий, брова — чорнобривці, дрож — дрижати, глотка — глитати, бренькіт — бриніти). І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізація задньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. 

 

22) Фонетична структура старослов’янського складу. Закон висхідної звучності складу

Ряд фонетичних процесів праслов'янської епохи (палаталізація приголосних), а також деякі процеси ранішого, протослов'янського періоду (доля лабіалізованих голосних в поєднанні з *j) є результатом дії єдиної тенденції, що одержала назву складового сингармонізму. Суть її полягає у тому, що звуки в межах одного складу повинні були бути за артикуляцією близькі один одному. Через це в словах, що суперечили цій тенденції, відбувалися відповідні зміни, направлені на локалізацію складу в єдиній зоні артикуляції: пересування вперед артикуляції голосного під впливом палатальності приголосного; палаталізація приголосного під впливом голосного переднього ряду або [j]. На противагу ранішому, протослов'янському періоду, що характеризується іншою структурою складу, виникає активна взаємодія між звуками в межах одного складу, інтенсивна акомодація і палаталізація.

Між двома основними фонетичними тенденціями праслов'янської епохи, - тенденцією до висхідної звучності і законом складового сингармонізму - існує певний зв'язок. Обидві тенденції були направлені на перетворення складу в єдину цілісну структуру, на автоматизацію і уніфікацію програми артикуляції в межах одного складу; тенденція до висхідної звучності передбачає чітке розташування сегментів у складі. Тенденція до складового сингармонізму визначала єдину зону артикуляції в межах складу. Можна вважати, що тенденція до висхідної звучності багато в чому зумовила дію тенденції до складового сингармонізму, оскільки саме вона привела до об'єднання голосних і приголосних в межах складу в єдину цілісну структуру, що створило передумови для максимальної їх акомодації. На користь даного твердження говорить той факт, що всі зміни, пов'язані зі складовим сингармонізмом, відбуваються в межах нового складу, вже збудованого за принципом висхідної звучності.

23) Система старослов’янського консонантизму. Класифікація приголосних

 Актуальним, за В.А.Глущенко, є також твердження П.Г.Житецького  про те,

що типологічні відмінності між слов’янськими мовами полягають не тільки

у вокалізмі, а й у консонантизмі. На думку вченого, у вокалізмі

“індивідуалізм слов’янських наріч різкіше впадає в очі; але аналіз

малоруського консонантизму покаже нам, що й тут панують глибоко типові

звукові риси, хоча значною мірою вони зумовлені перетвореннями в галузі

голосних

 

звуків” .Це видається П.Г.Житецькому закономірним: “Та інакше й

бути не могло: своєрідна система голосних повинна викликати своєрідну

систему приголосних звуків”.

 

Дістала великого поширення та подальшого поглиблення й ідея

П.Г.Житецького про провідну роль вокалізму в процесі перетворення систем

вокалізму і консонантизму слов’янських мов: саме зміни в підсистемі

голосних (занепад редукованих) викликають наступні зміни як у підсистемі

голосних, так і в підсистемі приголосних. Для спільноруської епохи

характерне “процвітання глухих голосних”. Цей час і був періодом

відносної рівноваги вокалізму і консонантизму у фонетичних системах

слов’янських мов. Прямо на це П.Г.Житецький не вказує, проте дане вказує, проте дане

твердження представлене в ученого імпліцитно: воно органічне для системи

ідей П.Г.Житецького. Про це свідчить, зокрема, і те, як зображує вчений

еволюцію фонетичної системи української мови після занепаду редукованих

голосних: “Рух звуків у малоруському наріччі, як і в усіх слов’янських

наріччях, почався, на нашу думку, з утрати глухих звуків ъ та ь...”

 

24)  Перше пом’якшення задньоязикових приголосних. Вік першого пом’якшення.

 Перше перехідне пом’якшення полягає у тому, що задньоязикові приголосні [g’], [k’], [x’] перед голосними переднього ряду [і], [ь], [е], [ę], [ě] (ять) перетворилися на м’які шиплячі [ž’], [č’], [š’]: староукр. другъ – друже, наука – учити, страхъ – страшьно.

Такі фонетичні зміни відображені в усіх сучасних слов’янських мовах, зокрема, перша палаталізація широко представлена в сучасній українській мові у вигляді чергувань [г] – [ж], [к] – [ч], [х] – [ш]: біг – біжиш, тяга – тяжко, крик – кричати, рука – ручка, сміх – смішити, дух – душно. Проте у складі української мови сьогодні наявні слова, в яких задньоязикові приголосні перед голосними переднього ряду не змінилися. Ці мовні одиниці належать до пізніших запозичень з інших, неслов’янських, мов: гімн (від латинськ. hymnus «хвалебна пісня на честь богів»), кінетика (від грецьк. kinetikos «той, що рухає»), хімія (від грецьк. chemeia «наука про речовину») тощо, або ж голосний переднього ряду у їх складі розвинувся з іншого голосного тоді, коли в українській мові процес пом’якшення вже не проходив: укр. гідний – староукр. годъныи, укр. кінь – староукр. конь, укр. хід – староукр. ходъ.

У деяких неслов’янських індоєвропейських мовах закон першого перехідного пом’якшення [g’], [k’], [x’] не діяв. Цей процес палаталізації став однією з фонетичних рис, що виділяють слов’янські мови з-поміж інших індоєвропейських.

За останніми дослідженнями українських учених, перше перехідне пом’якшення розвинулось наприкінці старої – на початку нової ери, а друге – в IІ – V ст. н. е.

 

25) Друге пом’якшення задньоязикових приголосних.

Під другим перехідним пом’якшенням розуміють зміну задньоязикових приголосних [g’], [k’], [x’] перед голосними [і], [ě] (ять) дифтонгічного походження на м’які шиплячі [z’], [c’], [s’]: староукр. другъ – друзи, рЂка – рЂцЂ, страхъ – страсЂ.

Внаслідок другої палаталізації виникло чергування [г] – [з’], [к] – [ц’], [х] – [с’], яке найчастіше простежується в кінці основи, при словозміні, зокрема у формах давального і місцевого відмінків однини іменників: туга – тузі, яблуко – на яблуці, рух – у русі; у формі називного відмінка множини іменника чоловічого роду: друг – друзі. Зміна задньоязикових приголосних [g’], [k’], [x’] перед [і], [ě] (ять) дифтонгічного походження на м’які шиплячі [z’], [c’], [s’] відображена не в усіх слов’янських мовах, найбільше – у білоруській та українській. Це зумовлено тим, що зміни відбувалися вже тоді, коли у праслов’янській мові накреслилося протиставлення східних і західних діалектів [2, с. 45].

Задньоязикові приголосні зазнавали другого пом’якшення і тоді, коли між ними та голосними [ě] (ять) або [і] дифтонгічного походження (з [оі]) знаходився губний [v (u)], тож звукосполучення [gv], [kv] змінилися на [zv], [cv]: староукр. звЂзда < прасл.*guoigda; староукр. цвЂтъ < прасл. *kuoit. Наслідки цього процесу репрезентовані у сучасній українській мові: цвіт, звіздар, діал. звізда.

 

26) Трете пом’якшення задньоязикових приголосних.

 Унаслідок третього перехідного пом’якшення задньоязикові приголосні [g’], [k’], [x’] після голосних переднього ряду [і], [ь], [ę], та складотворчого [r] змінилися на [z’], [c’], [s’], якщо в наступному складі був голосний заднього ряду, крім [ы] або [ъ]: староукр. польза – прасл. *pоlьgа (пор. пільга), староукр. лицо – прасл. *likо, староукр. весь – прасл. *vьхь. На перший погляд, результати другої і третьої палаталізацій збігаються. Проте третя палаталізація, на відміну від двох попередніх, є наслідком не регресивного впливу, а прогресивного, бо зумовлена дією попередніх звуків на наступні.

 

27) Зміни приголосних у сполуках з j

 Передньоязикові  сонорні r, l, n, під впливом j спочатку пом'якшувалися і зміщували свою артикуляцію до середньоязикового, потім повністю асимілювали j, перетворившись на довгі м'які. Пізніше довгота приголосних втрачається і приголосні залишаються пом'якшеними (*bourja>боуря). Сполучення губний + j змінювалося особливим шляхом. Пом'якшившись, губний асимілює j, перетворюючись на довгий м'який. Втрата довготи супроводжується розвитком супровідного палатального призвука [l'], який згодом перетворюється в самостійний звук (*bjudo>блюдо).

 

28) Зміни у сполуках «голосний + Р, Л» у середині слова в різних слов’янських мовах.

На письмі ці сонорні завжди виступали у сполученнях ръ, лъ, рь, ль. Ці сполучення мали подвійний вияв: 1. Нескладовий р, л + складовий ъ, ь (бръвь, плъть). Таким сполученням у сучасних східнослов'янських аналогах відповідає той же порядок складових елементів: голосний стоїть після сонорного – кров, плоть. 2. Складовий р, л + нескладовий ъ, ь (гръло, връхъ). У їх сучасних східнослов'янських відповідниках порядок елементів зворотний – горло, верх. Південнослов'янські і західнослов'янські мови здавна мали складотворні сонорні r, l, що підтверджується сучасними формами. У болгарській мові плавні втратили складотворчість уже в історичний період, вони замінилися сполученнями р, л + ъ: верба, вълк. У мовах північно-західних та східних слов'ян немає складотворних сонорних, їм відповідають сполучення о, е + р, л: вовк, верба.

 

29) Зміни сполук *ort, *olt на початку слова в різних слов’янських мовах

Доля сполучень *ог, *о1 на початку слова залежала від

звука, перед яким вони стояли: якщо далі був голосний,

то ці сполучення при складоподілі розривалися і склади

ставали відкритими. Такі звукосполучення не зазнавали

змін. Напр.: о-рд-ти, о-рж-жнк, о-рь-лт*.

Перед наступним приголосним склади ставали закри­

тими, і такі звукосполучення не могли існувати у прасло­

в'янській мові. Відкривалися склади шляхом метатези, але

характер голосного при цьому у різних слов'янських діа­

лектах міг бути різним.

У південнослов'янських мовах сполучення ’ort, *olt

трансформувалися в *rat, *lat. Напр.: cn-CA.’ordlo — ст-сл.

рдло; лит. arklas; сп-сл.*огЬь — ст-сл. рдві^; лат. orbus.

У східних та західних слов'ян цей процес залежав від

інтонації: при висхідній інтонації утворювалися сполучення

*rat, *lat; при нисхідній — *rot, *lot. Напр.: ст-сл. л а д и м ;

укр. лодка; пол. lodz, lodka; лит. aldija; ст-сл. рдмо; лат.

armus (рука, плече); нім. Arm; серб, раме; пол. ramien; чес.

ramène.

 

30.      Зміни сполук редукованих голосних з Р, Л у старослов’янській мові

 Складотворчі [р] і [л], їх  походження та функціонування  у старослов'янській мові. Доля  складотворних приголосних у  сучасних слов'янських мовах.

На письмі ці сонорні завжди виступали у сполученнях ръ, лъ, рь, ль. Ці сполучення мали подвійний вияв: 1. Нескладовий р, л + складовий ъ, ь (бръвь, плъть). Таким сполученням у сучасних східнослов'янських аналогах відповідає той же порядок складових елементів: голосний стоїть після сонорного – кров, плоть. 2. Складовий р, л + нескладовий ъ, ь (гръло, връхъ). У їх сучасних східнослов'янських відповідниках порядок елементів зворотний – горло, верх. Південнослов'янські і західнослов'янські мови здавна мали складотворні сонорні r, l, що підтверджується сучасними формами. У болгарській мові плавні втратили складотворчість уже в історичний період, вони замінилися сполученнями р, л + ъ: верба, вълк. У мовах північно-західних та східних слов'ян немає складотворних сонорних, їм відповідають сполучення о, е + р, л: вовк, верба.

 

31. Джерела походження старослов’янської лексики(55)

1.староболгарська лексика

2.власне словянська лексика

3.слова створені Кмрилом і  Мефодієм

 

 

32.  Морфологія старослов’янської мови. Іменник. Морфологічна будова іменників.