Шпаргалка по "Старославянскому"

замість нього виступають варіанти чоловічого роду -нн,

середнього -€. Напр.: вищий ступінь прикметника шн-

рокь у називному відм, чол. р. має форму ширин; сер. р. —

ширє.

Суфікс -’Ьиш у називному відмінку має варіанти чолові­

чого роду -'Ьи (-а и ), середнього роду -»Ьк (-А к). Напр.: ви­

щий ступінь порівняння прикметника сильн^ь у називному

відм. чол. р. — сильн^и; сер. р. -* сильн*кк.

Від деяких прикметників вищий ступінь творився за

допомогою суллеяшвних форм

Повна форма вищого ступеня порівняння творилася

додаванням до короткої форми відповідного відмінка зай­

менників и, іа, к. Форма називного відмінка однини чоло­

вічого роду при цьому залишається без змін: м ь н н п ,

лгьньшиїА, л\ьньшек. форми непрямих відмінків утворюють­

ся аналогічно до м'якого варіанта відмінювання повних

прикметників.

Найвищий ступінь порівняння мав два варіанти:

абсолютний та відносний. Найвищий абсолютний

творився додаванням до нульового ступеня порівняння

прикметника префікса пр"Ь- або приєднанням прислівни­

ка з^Ьло. Напр.: пр'Ьмдл'ь — 5"кло малт»; пр'кл^ждр^ — З'Ьло

ліл^др’ь; пр^ЬдоБрТі 5"Ьло довр^ь. префікс най- міг підсилю­

вати вищий ступінь порівняння, надаючи йому значення

найвищого: н а и в а ш т є , нАискор’к к , нди до Б рі;к, н а и ста р ’Ьк.

Однак такі форми у пам'ятках зустрічаються досить рідко.

Найвищий відносний у текстах передається описово:

ВЬС'кхТ» МЬНИИ, ВЬС^Х^ нем ис'гЬиш е, ВЬС'ЬхТ» лоучии.

 

 

41.    Лічильні слова. Загальна характеристика

Числівники старослов'янської мови як особливий мор­

фологічний клас слів перебували у стані формування, хоча

складали окрему групу лічильних одиниць. Виділення чис­

лівників відбувалося шляхом поступового розвитку лічиль­

них слів від конкретного до абстрактного значення. На

час створення писемності слов'яни вже мали абстрактне

значення числа, але лічильні слова ш;е не сформувалися в

самостійну частину мови і за граматичними показниками

були тісно пов'язані з іменниками та прикметниками, за

зразком яких відмінювалися. Це дає підстави багатьом

дослідникам не виділяти числівник як специфічний клас

слів, а розглядати його серед тих частин мови, з якими він

має однакові формальні показники (Г. Хабургаєв відно­

сить їх до "лічильних" іменників та "лічильних" прикмет­

ників). .

За значенням числівники поділяються на кількісні, п о­

рядкові, збірні, дробові; за морфологічною будовою — на

прості, складні, складені.

Спеціальних слів на позначення чисел у старослов'ян­

ській мові було всього 12: це числа 1 — 10, 100, 1000; решта

чисел позначалася комбінаціями цих слів. Для позначен­

ня 10 000 вживалися також імена т к м а (темінь) і несв’Ьдл

(незрозлшілість). З числовим значенням  вживалося також

грецьке слово легеонт», яке означало у грецькій мові військо­

ву одиницю, що складалася з 6000 воїнів, але у пізніших

руських пам'ятках це слово мало числове значення 100000.

Пізніші руські пам'ятки фiкJcyють також використання

великих чисел, якими оперували східні слов'яни:

 

 

42. Дієслово. Граматичні категорії дієслова. Дві дієслівні основи та класи дієслів.

Для дієслівної системи старослов'янської мови були

характерними переважно одні й ті самі граматичні кате­

горії, які функціонують у системі дієслів сучасної україн­

ської літературної мовИг хоча засоби вираження їх та су­

купність форм значно відрізняються.

Усі дієслівні форми поділяються на дві групи; особові

та неособові. Особові характеризуються наявністю си­

стеми дієвідмінювання і мають граматичні категорії осо­

би, числа, способу, часу, стану. Неособові об'єдну­

ють: а) відмінювані форми — дієприкметник (відмінюєть­

ся за відмінками подібно до прикметника, має граматичні

категорії роду і числа, сполучаючи їх з дієслівними кате­

горіями часу і стану); б) невідмінювані форми — інфінітив,

супін, дієприслівник.

ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

Особа: 1, 2, 3. Зміна дієслів за особами та числами —

дієвідмінювання є найхарактернішою особливістю дієслів,

якою вони відрізняються від іменних частин мови із сис­

темою відмінювання.

Число. Подібно до системи імен виділялося три чис­

лових форми: однина, множина, двоїна, проте ця катего­

рія не була самостійною для дієслова, а залежала від того

слова, з яким дієслово поєднувалося в реченні.

Час. Система часових форм значно відрізнялася від

сучасної і об'єднувала у своїй парадигмі форми теперіш­

нього, 4— 5 форм майбутнього та 4 форми минулого часу.

Ця категорія може характеризувати час протікання дії/

стану по відношенню до моменту мовлення (абсолютні ча­

сові форми) або до якогось іншого моменту, який береть­

ся як вихідний (відносні часові форми). Значення часу

виражалося спеціальними формотворчими суфіксами і

закінченнями або аналітично — за допомогою допоміжних

дієслів.

Стан. Характеризує відношення між суб'єктом і об'єк­

том у процесі дії чи стану. Ця категорія оформляється син­

таксично — сполученням дієслів і керованих слів, а також

спеціальними афіксами. У старослов'янській мові функціо­

нували дієслівні форми активного, пасивного та зворотно-

середнього стану. Характерним показником зворотно-серед-

нього стану було вживання у постпозиції до дієслова зворот­

ного займенника секе у формі знахідного відмінка — с а .

Спосіб. Ця граматична категорія об'єднувала форми

дійсного, умовного та наказового (бажального) способів.

Умовний спосіб старослов'янських дієслів був

представлений двома формами: архаїчною та новою .

Архаїчний умовний спосіб утворювався по­

єднанням активного дієприкметника минулого часу на -л

з особовою формою допоміжно

Форма нового умовного способу утворювалася

поєднанням активного дієприкметника минулого часу на -л

та допоміжного дієслова в и т и у формі сигматичного аориста.

Наказовий спосіб об'єднував прост і та описові форми.

Прост і форми були характерними для 2 та З особи одни­

ни і 1 та 2 особи множини і двоїни. Утворювалися вони

від основи теперішнього часу додаванням суфікса наказо­

вого способу та особових закінчень. Для тематичних дієслів

таким суфіксом виступали голосні -и-, -"к-. Особові закін­

чення визначалися належністю дієслова до певного классу

 

Усі дієслівні форми, як особові, так і неособові, утво­

рювалися від однієї з двох основ: основи інфінітива чи

основи т еперішнього часу.

Від основи інфінітива творилися: імперфект, аорист,

дієприкметники минулого часу, інфінітив, супін.

Від основи теперішнього часу творилися: форми т еп е­

рішнього часу, наказовий спосіб, дієприкметники т еперіш­

нього часу.

Основа інфінітива та основа теперішнього часу в дея­

ких дієсловах збігалася, в деяких — ні. Дієслівна основа

135встановлюється шляхом відкидання  особового закінчен­

ня. О снова шфшііппв€цвидімється шляхом відкидання

інфіні^ивнотаакінзіенйя<-ти7)н££-ти, врд-тн. знд-тн. хвдлн-

ти. Ускладнювалося виділення інфінітивних основ у фор­

мах, які закінчувалися на^їитн/К’ґи.Чіапр.: мошти, рєштн,

пешти, &ЄСТИ, плести. При'виділенні: основ таких дієслів

слід зважати на те, що звукосполучення [*§!'], [*зІ] є вто­

ринними і розвинулися на місці давніх сполучень [*к1(дІ)]

та [*с11(и)], які зазнали змін перед голосними переднього

ряду. Основа інфінітива таких дієслів дорівнює кореню,

який закінчується на задньоязиковий [д], [к] або [(!], [І].

Надр.: *тод-и, ’гек-іі, *рек-1іг *уєсі-іі, *р1е1-1і.

О снова т епер іш нього час)^,^виділяється відкиданням

особового закінченні -тЖу формі 2 ос. мн. або закінчення

-ш иу формі 2 ос. ОДН.:

 

 

43.  Форми абсолютних часів

Старослов'янська мова мала широко розвинену систему часових форм, які за значенням поділялися на абсолютні та відносні. Абсолютна була головним засобом вираження майбутнього абсолютного часу.Абсолютні це ті, в яких момент дії співвідноситься з моментом мовлення. Абсолютні форми — простий майбутній та
І майбутній

Простий майбутній час.Ця форма була головним засобом вираження майбутнього абсолютного у старослов'янській мові. Вона передавалася особовими формами дієслів теперішнього часу.
Лише одне дієслово быти
мало специфічні форми простого майбутнього, але ці форми ми майбутнього часу мали особові закінчення і основу
теперішнього часу за типом дієслів І класу.У старослов'янській мові дієслово к'ьіти мало таку па¬
радигму простого майбутнього.

Різниця у значеннях між теперішнім та простим майбутнім визначалася найчастіше різницею у значеннях
дієслівних основ доконаного та недоконаного виду: основи доконаного виду утворювали форми, які поступово
набували значення майбутнього часу.

Імайбутній час.За будовою І майбутній час — аналітична форма, яка
утворювалася поєднанням особової форми теперішнього
часу допоміжного дієслова нматн та інфінітива.Порядок елементів при побудові І майбутнього довільний.

Допоміжне дієслово имАТн у таких сполученнях зовсім
втратило своє лексичне значення і вживалося лише як
показник особи і числа, інфінітив міг мати значення як
доконаного, так і недоконаного виду.На основі цієї форми утворилася складна форма май¬
бутнього часу недоконаного виду української мови, яка
сформувалася шляхом лексикалізації складових частинаналітичної форми (інфінітив та допоміжне дієслово [и]му
у постпозиції): знатиму, ходитиму, робитиму. Майбутній
синтетичний недоконаного виду — специфічне явище української мови.

44. Форми відносних часів

Старослов'янська мова мала широко розвинену систему часових форм, які за значенням поділялися на абсолютні та відносні. Відносні це ті, в яких момент дії співвідноситься з моментом іншої дії, або співвідноситься з моментом мовлення не прямо. відносні — майбутній у теперішньому,
передмайбутній, майбутній у минулому.

Майбутній у теперішньому.Аналітична часова форма, яка утворюється поєднанням особової форми теперішнього часу допоміжного дієслова хотіти та інфінітива. Такий спосіб вираження майбутнього часу спостерігаємо не лише у слов'янських мовах, а й у румунській, албанській. Майбутній у теперішньому засвідчений у пам'ятках ма¬
ло, проте ця форма, поступово розвиваючись, перетвори¬
лася на основний засіб вираження майбутнього часу в
південнослов'янських мовах.Допоміжне дієслово хотіти у таких конструкціях втратило своє пряме лексичне значення і виступає лише як
показник особи та числа.

Передмайбутній.Часова форма, яка вживалася дуже обмежено і засвідчена лише в Синайському требнику та Супрасльському
рукописі, за будовою аналітична і утворюється поєднанням особової форми простого майбутнього часу допоміжного дієслова быти та активного дієприкметника минулого часу на -л-. Цей дієприкметник змінюється за родами
та числами, але не відмінюється за відмінками. Вживається у складних реченн5іх і означає майбутню
дію, яка передує іншій майбутній дії. Такі сполуки були поширені переважно у складнопідрядних реченнях із значенням умови, що й дало підстави
дослідникам назвати їх формами умовного майбутнього.

О.Потебня доводить, що ця форма може вживатися як з
умовним значенням, так і без відтінку умовності, тому
пізніше дослідники відмовилися від терміна "умовний майбутній".

Ця форма пізніше стала одним із головних засобів вираження майбутнього часу в мовах південних і західних
слов'ян; у східних слов'ян вона збереглася нині лише у
південно-західних говорах української мови: буду робив,
буду брав.