Шпаргалка по "Старославянскому"

Майбутній у минулому. Аналітична форма майбутнього часу, яка виражається
сполученням особової форми імперфекта (форми минулого часу) допоміжного дієслова хотети(хотіти ) та інфінітива.
Означає майбутню дію, що характеризується з погляду
минулого.

 

45. Форми наказового та умовного способу.

Умовний спосіб старослов'янських дієслів був представлений двома формами: архаїчною та новою. Архаїчний умовний спосіб утворювався поєднанням активного дієприкметника минулого часу на -л з особовою формою допоміжного дієслова быти у формі, подібній до простого аориста. Форми архаїчного умовного способу поступово витіснялися новими формами. Форма нового умовного способу утворювалася поєднанням активного дієприкметника минулого часу на –л та допоміжного дієслова быти у формі сигматичного аориста.

Форми архаїчного умовного способу поступово витіснялися новими формами і в пізніших пам'ятках майже не
зустрічалися.

Форма нового умовного способу утворювалася
поєднанням активного дієприкметника минулого часу на -л
та допоміжного дієслова вити у формі сигматичного аориста.

Наказовий спосіб об'єднував прості та описові форми.
Прості форми були характерними для 2 та З особи однини і 1 та 2 особи множини і двоїни. Утворювалися вони
від основи теперішнього часу додаванням суфікса наказового способу та особових закінчень. Для тематичних дієслів
таким суфіксом виступали голосні -и-, -"к-. Особові закінчення визначалися належністю дієслова до певного класу.За допомогою суфікса -н- утворювалися форми наказового способу 2 та З ос. одн. від дієслів І—IV класів і 1 та2 ос. мн. і дв. від дієслів III—IV класів.Суфікс -"Ь- використовувався для утворення форм 1 та2 ос. мн. та дв. від дієслів І та II класів.

Описові форми наказового способу.Давні прості форми наказового способу 1 ос. одн. та З
ос. ми. і дв. поступово вийшли з ужитку і замінилися опи¬
совими формами. Ці описові форми утворювалися сполученням спонукальної частки да та відповідної особової
форми дієслова теперішнього чи простого майбутнього
часу. Описовий зворот скоріше має значення
бажання, ніж наказу.Категорія виду ґрунтується на понятті внутрішньої межі дії і вказує на результативність/нерезультативність, завершеність/незавершеність, тривалість/обмеження. Значення виду виражається дієслівною основою:
форми недоконаного виду означають дію без визначення
внутрішньої межі .

46. Іменні дієслова

 Іменними, або не особовими, формами називаються утворення  від дієслівних основ, які зберігаючи  окремі дієслівні граматичні  категорії, характеризуються показниками  іменних частин мови. Серед них  виділяють невідмінювані форми (інфінітив, супін), відмінювані (дієприкметник) та  скам'яніла дієприкметникова форма (дієприслівник).

 Інфінітив. Характерною ознакою старослов'янського інфінітива був суфікс -ти, який приєднувався до інфінітивної основи.(фонетичні зміни не відбувались).За морфолог.будовою поділявся на 2 групи: 1)інфінітив,основа якого дорівнює кореню бра-ти,зна-ти,спа-ти,рас-ти.

2)інфінітив,основа якого  ускладнена суфіксом 

 Інфінітив передає  загальну назву дії без чіткої  її характеристики та додаткових  ознак.

Супін. Показником супіна було закінчення -тъ, яке приєднувалося до основи інфінітива. У реченні виступав обставиною мети і вживався при дієсловах руху. Його поступово почали витісняти форми інфінітива.Супін мав значення знахідного мети,тому уживався при дієсловах руху.Він потребував після себе додатка у формі родового відмінка.

 Дієприкметник. Був дуже поширеним у старослов'янській мові. Поєднував категорії дієслова і прикметника. Має 3 категорії дієслова і 4 категорії прикметника. За категоріями стану та часу дієприкметники діляться на 4 типи: 1. Активні теперішнього часу. 2. Активні минулого часу. 3. Пасивні теперішнього часу. 4. Пасивні минулого часу. Особливістю старослов'янських текстів було вживання дієприкметникових зворотів з давальним самостійним. Такий зворот був смисловою єдністю і входив до складу прост. речення як граматично не залеж. відокремлений зворот, поєднаний з реченням сурядним зв'язком. Він складався з 2 частин: дієприкм. та узгодженого з ним іменника чи займенника у формі давального відмінка.

Дієприслівник. Дієприслівники старослов'янської мови — це застиглі
форми активних дієприкметників, які в певних позиціях
втратили здатність відмінюватися і перетворилися у скам'янілі форми у пам'ятках церковнослов'янської редакції дієприслівники зустрічаються значно частіше, проте це припадає на
період, коли виразною стає тенденція до втрати дієприкметниками теперішнього часу системи відмінювання, і тому
в тексті практично неможливо відрізнити дієприкметники від дієприслівників.

47.Незмінні частини мови: прислівник, сполучник, частка.

Прислівники досить широко представлено в усіх старослов’янських пам’ятках. Переважна більшість їх є застиглою формою іменних частин мови тоді, коли вони виконують функцію обставин у реченні. За етимологічним походженням прислівники старослов’янської мови становлять: скам’янілі форми непрямих відмінків імен (відіменні прислівники); займенникові основи, ускладнені суфіксами; одиниці нез’ясованого походження. Відіменні прислівники – група слів, які втратили здатність змінюватися за відмінками, але в них чітко простежується зв'язок з тими формами імен, від яких вони утворилися. 
ВІДІМЕННІ ПРИСЛІВНИКИ.За походженням це група слів, які втратили здатність
змінюватися за відмінками, але в них чітко простежується зв'язок з тими формами імен, від яких вони відділилися. 

За походженням та морфологічною будовою сполучники старослов’янської мови поділяються на прості, складні, складені і похідні. Прості сполучники за походженням є найдавнішими:

Серед них, БО («бо, тому що»), та ЦЂ («хоч, не дивлячись на те, що») оформляють тільки підрядні зв’язки. А + частки умовності БЫ, БИ також могли оформляти підрядні зв’язки, у значенні «якби», «якщо б».Єднальні відношення виражали сполучники И, ТИ. Протиставні відношення – А, NЪ, зрідка И, ТИ. Сполучник ТА як правило супроводжувався часткою ЖЄ. Складні сполучники утворювалися за допомогою: зрощення простих сполучників – А+ЦЂ=АЦЂ, А+ЛИ=АЛИ, И+БО=ИБО, И+ЛИ=ИЛИ зрощення сполучників з частками – ДА+ЖЄ=ДАЖЄ, NЄ+БО+NЪ=NЄБОNЪ, NЄ+ЖЄ+ЛИ= NЄЖЄЛИ, ТА+ЖЄ=ТАЖЄ, ТО+ЖЄ=ТОЖЄ. До цієї групи також належать сполучники підрядності АШТЄ, ├ЄДА. зрощення деяких часток, які виконували функцію сполучників – NЄ+ЖЄ=NЄЖЄ, NИ+ЖЄ=NИЖЄ. 

    До повторюваних сполучників належать: И-И, ИЛИ-ИЛИ, ЛЮБО-ЛЮБО, NИ-NИ До складених належать такі сполучники: АШТЄ ЛИ ОУБО «якщо ж, отже», АШТЄ – ТО «якщо – то», АШТЄ ЛИ ДА – ТО «якщо ж – то», ДА АШТЄ – ТО «якщо ж – то», ПРЂЖДЄ ДАЖЄ «поки, доки», NЄ ТЪКЪМО – NЪ И «не тільки – але й». Наприклад, АШТЄ ПРИДЄШИ ТО NЄ ИМАШИ МЄNЄ ВИДЂТИ «якщо прийдеш, то не побачиш мене». Похідні сполучники. Крім власне сполучників роль їх у реченні могли виконувати і деякі інші частини мови. Найчастіше це були частки, окремі відносні прислівники (наприклад, АКО) та відмінкові форми відносних чи вказівних займенників (наприклад, ИМЬ ЖЄ – О.в. одн. займ. И, ТЂМЬ ЖЄ – О.в. одн. займ. ТЪ). У старослов’янській мові серед похідних сполучників виділяємо досить чисельну групу сполучних слів: ИДЄ, ИДЄЖЄ, АМО,АМОЖЄ, ├АКО, ДЄЖЄ; КЪДЄ, КАМО, КОГДА, КАКО, КОЛЬ, КОЛИ, КОЛЬМИ і т. д. 
    Частка – це службова частина мови, яка надає слову або реченню додаткового відтінку чи служить засобом творення форм слів та похідних слів. За роллю у слові та реченні частки поділяються на фразові (заперечні та модальні), словотворчі, формотворчі. Фразові частки – ЄИ «так» стверджувальна частка, NЄ «ні» заперечна, NИ, ├АРОУ «бодай», ДА, ├ЄША «о якби», ЛИ «чи» питальна частка, ├ЄДА «хіба, невже», ЖЄ, БО, ОУБО, СЄ «ось». Словотворчі частки – ЖЄ, ЖДЄ, ЖДО, БО, ЛИ, NЄ, NИ, NЂ. Підсилювальна частка ЖЄ використовується для творення займенників та прислівників: NИКЪТОЖЄ, NИЧЬТОЖЄ, NИКЪДЄЖЄ, відносних займенників: ИЖЄ, АЖЄ, ├ЄЖЄ. Частка БО + сполучник ИБО = частка ОУОБО. Частка ЛИ є словотворчою для сполучних слів: АЛИ, ИЛИ, NЄЖЄЛИ. Формотворчі частки – С«юз малий» - творення зворотних дієслів, ДА – творення аналітичних форм наказового способу. 
 
48. Синтаксис старослов’янської мови. Головні члени речення

                             

Синтаксис старослов'янської мови значною мірою збе¬рігає особливості праслов'янської синтаксичної системи,
що сформувалася на ґрунті праіндоєвропєйської, зазнаючи, звичайно, певних трансформацій протягом усього періоду розвитку. Особливості синтаксису старослов'янської
мови знайшли своє систематичне продовження в сучасних слов'янських мовах, зокрема в українській.

У старослов'янській мові був поширений вільний по¬
рядок слів у реченні, причому він не мав граматичного
значення, а використовувався як засіб смислового та емоційного виділення. Найхарактернішим для синтаксичних
структур був порядок з препозитивним підметом по відношенню до присудка.


ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Підмет. За будовою підмет старослов'янської мови міг бути
простим і складеним.Простий підмет виражався формою називного відмінка
однини, множини чи двоїни іменника чи субстантивова-
ного прикметника, дієприкметника, числівника

Для синтаксичної системи старослов'янської мови, на
відміну від української, характерним було те, що особові
займенники майже ніколи не вживалися в реченні, а вказівка на особу та число здійснювалася за допомогою особових закінчень дієслів-присудків. Досить часто роль підмета
виконували вказівні, питальні, заперечні та інші займенники

Складений підмет мав два різновиди: складений соціативний і складений числовий. Складений соціативний виражався поєднанням іменника чи займенника у формі називного відмінка з іменником чи займенником в орудному з прийменником СЪ.


Складений числовий виражався поєднанням числівника з
іменником чи займенником у формі називного чи родового відмінка множини.

Присудок. Присудок за будовою також поділявся на простий і складений. Простий присудок міг бути виражений всіма синтетичними і аналітичними формами дієслова дійсного,
умовного і наказового способів:

—теперішній час

—майбутній час

—минулий час

—умовний спосіб

—наказовий спосіб

Складений присудок у старослов'янській мові був представлений переважно іменним різновидом. Історія його
пов'язана з балтсько-слов'янським періодом, коли інфінітивні форми почали поєднуватися з особовими формами
дієслів-присудків.

 Значно більше у  старослов'янських текстах зустрічаються  конструкції з іменним складеним  присудком, який
утворювався поєднанням дієслова-зв'язки з іменною,
рідше прислівниковою частиною. Іменна частина звичайно мала форму називного відмінка іменника, займенника, прикметника, числівника, дієприкметника.

Роль зв̕ язки найчастіше виконувало допоміжне дієслово Быти, яке, на відміну від сучасної української
мови, в теперішньому часі не випускається.
Пропуск зв'язки — явище нехарактерне для старослов'ян¬
ських текстів, і зафіксовано лише в іменних реченнях.

49. Форма і семантика  супровідного ( другорядного ) присудка

50. Структурно-семантичні  та функціональні особливості  «давального самостійного відокрем  леного звороту». 

Зворот «давальний самостійний» НЕ властивий сучасним мовам.  
Особливістю старослов'янських текстів було вживання дієприкметникових зворотів з давальним самостійним. Такий зворот був смисловою єдністю і входив до
складу простого речення як граматично незалежний відокремлений зворот, поєднаний з реченням суредним зв’язком. Структурно він складався з двох частин; дієприкметника та узгодженого з ним іменника чи займенника у
формі давального відмінка

 

 Давальний самостійний
найчастіше мав значення підрядного обставинного речення, тому просте речення з давальним самостійним перекладається українською мовою як складнопідрядне.

Серед обставинних характеристик, які передавав давальний самостійний, переважали часові,рідше зустрічаються причинові, умовні,допустові, способу дії.Крім обставинного значення зрідка давальний
самостійний міг виражати супровідну дію до основної.

51. Структурні  типи старослов’янського речення

За відповідністю змісту речення до дійсності всі синтаксичні структури поділяються на стверджувальні і заперечні. Стверджувальні —це речення, в яких
підтверджується зв'язок між предметами та ознаками їх у
реальній дійсності; заперечні — речення, в яких цей
зв'язок заперечується. Показником заперечення є наявність заперечної частки не у реченні. Частка не — проклітик, і залежно від того, перед яким членом речення вона
посідає позицію, речення поділяються на загальнозаперечні і частковозаперечні. Якщо частка стоїть безпосередньо перед присудком чи дієслівною групою головного
члена речення, то заперечується основний зміст і речення називається загально заперечним.Якщо ж частка
стоїть перед іменем, іменною групою чи прислівником і
заперечується суб'єкт, обставина чи означення, то так речення є частково заперечним. У випадку
сполучення заперечної частки з особовими формами теперішнього часу допоміжного дієслова БЬІТИ спостерігалося злиття цих елементів у одне слово. Якщо частка та допоміжне дієслово розділяються іншими словами, то злиття не відбувається.

За метою висловлення речення поділяються на розповідні, окличні, спонукальні та питальні.

Найпоширенішими є розповідні речення, які інформують про факт дійсності і не несуть при цьому емоційного
навантаження.

Окличні речення є не лише носієм інформації, а й засобом вираження різноманітних емоцій, почуттів мовця. Такі
речення у старослов'янських текстах, як правило, не мали
спеціальних засобів виділення, проте віднесеність їх до
ораторського мовлення дає змогу визначати специфічні
прийоми, які використовувалися при публічному читанні
для вираження окличності. Найчастіше для цього використовуються так звані риторичні звертання. Показником
окличності речень є наявність вигуків та окличних часток
.Спонукальні речення виражають волевиявлення мовця, яке потребує виконання. Такі конструкції можуть виражати наказ, прохання, пораду, протест, бажання, згоду
та ін. Характерним показником цього типу речень є вираження присудка формами наказового способу дієслова

У давніх старослов'янських пам'ятках зустрічаються спонукальні речення з синтетичними формами наказового
способу З ос. усіх чисел.