Шпаргалка по "Старославянскому"

Питальні речення містять у собі питання і мають установку на отримання відповіді. Питальні речення в старослов'янській мові могли будуватися за допомогою таких елементів:

—речення з питальними словами. Роль питальних слів
виконували відмінкові форми займенників і прислівників


—речення з питальною часткою ли, яка була набагато
частіше вживаною, ніж у сучасних мовах

—речення з питальною часткою єда. Ця частка вживалася у реченнях, які передбачають негативну відповідь.

 

52. Ланцюжкове  нанизування речень.

У старослов'янській мові був поширений вільний порядок слів у реченні, причому він не мав граматичного
значення, а використовувався як засіб смислового та емоційного виділення. Найхарактернішим для синтаксичних
структур був порядок з препозитивним підметом по відношенню до присудка. Якщо ж треба було акцентувати увагу саме на дії, то присудок стояв у
препозиції до підмета. Слова, які несли основну інформацію, в реченні виділялися логічним наголосом. Це були самостійні частини
мови, як правило, багатоскладні слова, хоча виконували
цю функцію також і односкладні займенники прислівники Односкладні слова, найчастіше
службові, які не мали логічного наголосу, в реченні приєднувались до наголошених, поділяючись на проклітики й енклітики. Проклітики — це ненаголошені слова, які приєднуються до наступного наголошеного слова; енклітики — до попереднього слова. Проклітиками виступають заперечна частка не, прийменники 
 хоча прийменники могли бути також наголошеними, якщо зразу після них стояв енклітик:
 ,Прийменники-проклітики у вимові були тісно пов'язані з наступною іменною частиною, позиції редукованих
при цьому визначалися так само, як і в середині багатоскладного слова.Енклітики старослов'янської мови представлено сполучниками БО, же, питальною часткою ли, формами давального відмінка особових займенників ми, ти, си; формами знахідного відмінка займенників З особи .

 

53. Речення з  прямою і непрямою мовою

 

54. Утворення трьох  праслов’янських діалектів груп. Етнонім «слов’яни».

Мова, на ґрунті якої утворюються споріднені мови, називається прамовою. Такою прамовою для сучасних
слов'янських мов була праслов'янська, яка виникла приблизно у II тис. до п.е. і була єдиною мовою для всіх слов'ян приблизно до VII—V111 ст. н.е.Становлення праслов'янської мови починається її виокремленням з балто-слов'янської мовної єдності на межі
III—II тис. до п.е. і завершується між 1500—1300 pp. до н.е.
Процес її формування пов'язаний із розпадом індоєвропейської мови на окремі групи мов. До індоєвропейської
сім'ї мов належать слов'янські, балтійські, романські,
германські, індійські, іранські, кельтські групи, багато з
яких нині с мертвими. Найближчими до слов'янських е
балтійські мови, бо виникли вони на основі сусідніх діалектів і найбільше контактували між собою.Давні слов'яни жили первісним ладом. Господарською одиницею була велика патріархальна сім'я,
більшими суспільними ланками — рід і плем'я. Кількість
слов'янських родів і племен увесь час збільшувалася,
що було закономірним для епохи родового суспільства.
Племена, як і роди, із зростанням чисельності свого населення і територіальним поширенням дробилися на частини, з яких пізніше формувалися нові племена. Паралельно розпадалася і мова племені, утворюючи нові
відмежування. Результатом таких процесів стало утворення багатьох споріднених за походженням і близьких
між собою діалектів.Разом з тим слов'янські племена, розкидані по величезній території і розділені ріками, горами, болотами, значною мірою втрачали безпосередні економічні, політичні і
мовні контакти між собою, набуваючи характерних особливостей культури, традицій, мови. Ці процеси і зумовили розпад спільнослов'янської мови. Розмежування спільнослов'янської єдності в етнічному та мовному аспектах
було складним і тривалим процесом. Оформилася давня
диференціація на три групи слов'янських народів у зв'язку з так званими великими переселеннями слов'ян. Цим
терміном називається значний вихід групи слов'янських
племен за межі Історія слов'янських народів фіксує два великі переселення слов'ян.Перше переселення слов'ян припадає на І—II ст. н.е.,
коли окремі племена перейшли через Ельбу та Одру і заселили частину Центральної Європи. Слов'янська єдність
розподіляється на дві групи: західну і східну.Друге переселення датовано IV—VI сТ- Н- Є-. коли слов'яни перейшли Дунай і заселили Балкани, відмежувались у південну групу слов'янських племен.Усі слов'янські мови зберігають цей поділ і нині, об'єднуючись у названі три групи

До східнослов'янської групи належать українська, російська і білоруська мови.

Західнослов'янстька група об'єднує польську і-споріднені
кашубську, чеську, словацьку, а також верхньолужицьку
та нижньолужицьку мови, поширені на території Східної
Німеччини. Там само ще у XVIII ст. було засвідчено по¬
лабську мову, носії якої проживали у нижній течії річки
Ельби (словацька назва Лаба).

Південнослов’янську групу складають болгарська, сербсько-хорватська, словенська, македонська та мертва старослов'янська мови. З типологічного боку
всі слов'янські мови, за винятком болгарської, належать
до синтетичних мов'.Слов'янські мови, як живі, так і мертві, походять з
одного кореня — спільнослов'янської мови, що зумовлює
лексичну і структурно-граматичну близькість між ними,
Це можна спостерігати, порівнюючи назви побуту, виробничої діяльності, частин тіла у різних слов'янських мовах.

 

55. Живомовна основа  старослов’янської мови. Теорії  походження старослов’янської мови. 
Для повного об'єктивного опису старослов'янської мови
дуже важливим питанням є встановлення мовного ґрунту,
на фундаменті якого створювалася перша слов'янська азбука. Багатовікова історія дослідження старослов'янської
мови фіксує кілька теорій, згідно з якими той чи інший
діалект вважали основою для створення певної графічної
системи. Найпоширеніші з них: сербська,паннонська ,моравська ,руська та болгарська. Найдостовірнішою і найобґрунто-
ванішою з них є болгарська, яку висунув О. Востоков у
праці "Рассуждение о славянском языке" (1820 р.). Головними доказами правильності цієї теорії були такі.

1.Костянтин, як свідчать джерела, розпочав роботу над
створенням слов'янської азбуки та перекладами книг ще
до моравської місії. Проте він міг орієнтуватися лише на
відомий йому з дитинства солунсько-македонський діалект староболгарської мови.

2.За  лексичним складом старослов'янська  мова найбільш наближена до  болгарської.3.За окремими фонетичними  показниками простежується беззаперечна  спільність старослов'янської і  болгарської мов, чому немає аналогів  у інших слов'янських мовах:

—вживання неПОВНОГОЛОСНИХ сполучень в середині слова між приголосними на місці колишніх -*ог-, -*о1-, -*ег-, -*е1-;

—спільні сполучення жд, шт на місці колишніх Д,Т перед Й

—наявність носових голосних ОН,ЕН наслідки яких спостерігаються у македонських говірках;

—систематичне вживання так званих глухих голосних
•ь, ь, (єрь,єр),які послідовно вживаються у болгарській мові.

Виходячи з цих та інших чинників, учені дійшли вис¬новку, що старослов'янську мову створено на ґрунті солунсько-македонського діалекту староболгарської мови.На мовній батьківщині старослов'янської мови, в Болгарії, тривав розвиток народних говорів, і, починаючи з
XII ст., у пам'ятках засвідчено мову, яка значною мірою
відрізняється від давньоболгарської, що стала за основу
старослов'янської мови. Мову цього етапу розвитку прийнято називати середньоболгарською, яка, в свою чергу, стала підґрунтям для сучасної болгарської мови.

 

56. Наукові дослідження  старослов’янської мови.

Наукове вивчення старослов'янської мови розпочалося в кінці XVIII ст. і пов'язане з ім'ям видатного чеського славіста Й.Добровського (753—1829). Він перший почав досліджувати лексику церковних книг, зіставляючи словникові відповідники старослов'янських текстів з лексикою живих слов'янських мов. Але для багатьох слів такі паралелі не зазначені, очевидно, тому, що дослідник не знайшов їх, бо користувався пам'ятками пізніших списків, лексика яких значно відрізняється від лексики старослов'янських пам'яток X — XI ст.

У Відні 1822 р. вийшла праця Й. Добровського «Основи давнього наріччя слов'янської мови», яка була перекладена на російську мову -і видана під назвою «Грамматика язьжа славеиского по древнему наречню» СІ833), У цій праці автор зібрав великий фактичний матеріал переважно з рукописів. Але він не згрупував його за періодами, тому факти, взяті з пам'яток різних епох і зведені разом, створили картину якоїсь Ідеальної слов'янської мови, котру не можна віднести до того чи іншого часу.

Цінність дослідження Й. Добровського полягає і в тому (зараз воно має лише історичне значення), що тут наведені зіставлення церковнослов'янської лексики з лексикою живих слов'янських мов Схоч дані цих мов були використані обмежено) і вперше дається систематичний виклад граматики власне старослов'янської мови.

Хибою праці є неісторичний підхід до пам'яток.

Вивчаючи   старослов'янське   письмо,   Й  Добровський написав   працю,   спеціально   присвячену   глаголиці,— «Глаголиця» (1807).

У цій же галузі одночасно з Й. Добровським працював словенець В, Копі тар (1780—1844), який у 1836 р. віднайшов основну частину Збірника Клопа (12 листків) і видав з передмовою, в якій висунув помилкову теорію про паннонське походження старослов'янської мови.

П. Ш а ф а р й к (1795—-1861), словацький учений, чимало зробив у галузі вивчення старослов'янської мови. Він брав участь у виданні пам'яток, досліджував лексику редакцій (ізводів), спеціально працював над питанням походження азбук та батьківщини старослов'янської мови. [ки проблемам присвячені його праці: «Расцвет славянкой письменности в Болгарин» (1848), «Взгляд на древ-ость глаголической письменности» (1852), «О происхожении й родине глаголигизма» (3857), «Взгляд на древность й судьбу глагольской письменности» (1865).

Праці Й. Добровського, В. Копітара, П. Шафарика відіграли певну роль у розвитку мовознавства.

Російські вчені посідають провідне місце в науці про гарослов'янську мову. Вони є творцями важливих теоретичних положень у розробці питання про старослов'янську мову, їхня наукова діяльність сприяла розвиткові слов'янського мовознавства.

О. X. В ос т о к о в   (1781—1864) — один з основоположників вітчизняного слов'янознавства.  У 1820 р.  він видав славнозвісну працю   «Расєуждение   о   славянском  язьке,  служащее введением   к   грамматике   сего  языка, оставленной по древнейшим оного письменным памятникам», в якій заклав основи порівняльно-історичного методу мовознавстві,   подав  нову   класифікацію  слов'янських мов з поділом на три групи, встановив основні періоди розвитку старослов'янської мови, визначив редакції (ізводи)  старослов'янських   пам'яток.   Праця  відіграла  величезну роль в історії не лише російського, а й слов'янського мовознавства   взагалі.   Висновки   О.   Востокова   набули  загального  визнання   і   зберігають значення  до  нашого

часу.

У своїй книзі О. Востоков зробив чимало нових, цілком оригінальних спостережень над фонетикою і морфологією старослов'янської мови: а) правильно пояснив фонетичне значення зредукованих голосних ь і ь; б) зазначив, що г, к, х не могли сполучатися з голосними переднього ряду, а після ж, ч, ш, ц, ці не зустрічалися в давній мові голосні заднього ряду о, у; в) з'ясував, що короткі прикметники раніше відмінювалися за зразком іменників, а повні прикметники виникли пізніше в результаті приєднання вказівних займенників до коротких форм; г) звернув увагу на те, що старослов'янська мова не мала дієприслівників, а були тільки дієприкметники та ін.

Але найбільшим досягненням автора було з'ясування справжньої природи юсів: він перший установив носовий характер їх.

У цій же праці О. Востоков висловив обгрунтовану думку, що «чим глибше в старовину йдуть писані пам'ятки різних слов'янських діалектів, тим більшу подібність вони мають».

У 1843 р. О. Востоков видає Остромирове євангеліє — дорогоцінну пам'ятку XI ст., найдавнішу східнослов'янську рукописну книгу, додавши до неї лінгвістичний коментар ї словник.

Йому належить дослідження граматичної будови старослов'янської мови: «Грамматические правила славянского язика, извлеченньїе из Остромирова евангелия» (1843), «Грамматика церковнославянского язь;ка, изложенная по древнейшим оного письменньзм памятникам» (1863), «Грамматические обьяснения на три статьи Фрейзингенской рукописи» (1865).

Багато зробив О. Востоков у справі датування різних пам'яток. Він сумлінно і плідно працював у галузі палеографії, тому цілком слушно І. І. Срезневський вважає його засновником слов'янської палеографії. Палеографічний аналіз І філологічне коментування супроводжує такі праці О. Бостонова: «О славянской рукописи XI в., содержашей перевод творений св. Григория Богослова» (1825), «Извес-тие о вновь открытых древних славянских рукотшсях» (1825), «Дополнения й поправки к известию о Супрасльской рукописи ХІ в.» (1826).

Неабияке значення для розвитку науки про старослов'янську мову мала праця О. Востокова «Описание русских й славянских рукописей Румянцевского музея» (1842), у якій дослідник чітко розмежовує болгарську, сербську, російську (північну і південну) редакції (ізводи), що сприяло відмежуванню власне старослов'янської мови від її подальших видозмін, зокрема від сєредньоболгарської мови.