Прогнозирование социально-экономического развития регионов

Розробка досконалих технологій експертних оцінок та методик  об’єктивізації їх результатів, по-перше  дали змогу об’єктивно підвищити  рівень надійності експертиз, а по-друге, поліпшити їх сумісність зіз формалізованими методами.

• метод екстраполяцій, за допомогою якого на перспективу поширюється тенденція розвитку економіки в минулому;
• прогнозування при застосуванні індексу випереджаючих показників, у яких включається певна кількість рядів статистичних даних. Як правило ,зміни величин цих показників передують змінам в економіці: зменшення їх значень є попередженням про те, що наближається спад;
• метод нормативного прогнозування. Розуміється пошук оптимального шляху досягнення певної кінцевої мети передбаченої завданням у майбутньому. Застосовується коли мета прогнозування визначена і для певного відрізку часу в перспективі встановлюється Фірсове значення прогнозного показника -  норматив;
• метод статистичних залежностей, на підставі якого плановий чи прогнозований показник визначають як залежну змінну величину від незалежних чинників, що її формують;
• методи виробничих функцій, що описують статистичну залежність результатів виробництва від витрат живої та уречевленої праці з урахуванням впливу на них науково-технічного прогресу;
• експертний метод, за яким інформаційний масив даних для прогнозу формують шляхом заповнення експертами таблиць і анкет, що відображають ставлення експертів до можливостей розвитку того чи іншого напряму науково-технічного процесу;
• аналогові та пошукові методи, які передбачають, головно, використання досвіду інших країн у галузі розвитку найефективніших напрямів науково-технічних розробок;
• метод моделювання за допомогою яких вирішують завдання пошуку максимально можливого рівня прогнозного показника за наявності певних соціально-економічних обмежень для його досягнення в прогнозованому періоді.

Для сучасного перехідного  періоду формування ринкових відносин з нестабільною економікою найраціональнішим  є метод аналогових пошуків та техніко-економічних розрахунків  з урахуванням факторів формування економічних показників. Під час  складання індикативних планів розробляють такі показники та табличні матеріали ![48,54]:

1. Перелік головних  інноваційних пріоритетів, що  характерні для регіону (кількість,  питома вага у загальному обсязі).

2. Приріст  або питома  вага валового внутрішнього продукту за рахунок інвестиційних пріоритетів регіону (%).

3. Приріст продуктивності  праці завдяки використанню інноваційних  пріоритетів регіону (грн./тис.  працівників, %).

4. Зниження собівартості  продукції регіону за рахунок  науково-технічного прогресу та  використання інноваційних пріоритетів.

5. Додаткова кількість  робочих місць у господарстві  регіону, що виникає внаслідок  структурних змін у регіоні  (кількість місць).

6. Кількість робочої  сили, яка вивільняється в регіоні  внаслідок інтенсифікації інноваційних пріоритетів регіону (осіб).

7. Очікуваний економічний  ефект від використання визначених  інноваційних пріоритетів регіону  (млн.грн./рік),

Методи і важелі державного впливу на розвиток економіки регіону  передбачають розробку системи регуляторів  для процесів, що не належать до сфери прямого державного (регіонального) контролю. Ці регулятори повинні підтримувати стабільний характер економічного розвитку. Ними є: кредитно-грошова політика, податки, дотації, принципи і методи ціноутворення, митні правила тощо.

Законом України “Про  місцеве самоврядування в Україні” передбачено, що на рівні сіл, селищ, міст також розробляють індикативні  плани, які називаються програмами економічного, соціального і культурного  розвитку села, селища, міста.

3. Досвід місцевого самоврядування в країнах Європейського союзу

В літературі про місцеве самоврядування часто розрізняють три його головні  моделі (системи): континентальну (французьку), англосаксонську (англійську) й радянську. Такий поділ ґрунтується на принципах, які є в основі відносин органів місцевого самоврядування як між собою, так і з державними органами! [ 27 ].

Континентальна модель місцевого  самоврядування – це поєднання прямого  державного правління (державної адміністрації) на місцях і місцевого самоврядування. Представники  держави наглядають за діяльністю місцевих представницьких органів, а також виконують інші функції загальнодержавного характеру.

Головною рисою англосаксонської моделі є відсутність на місцях повноважних  представників центрального уряду, що опікують виборні муніципальні органи. Формально ці органи діють автономно в межах наданих їм повноважень. Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування тут провадять переважно непрямим шляхом: через центральні міністерства, а також судові органи. Визначаючи роль органів місцевого самоврядування у політичній системі, наголос роблять на тому, що вони є складовою частиною механізму держави! [55].

Від розглянутих систем принципово відрізняється так звана радянська  модель місцевого самоврядування. Вони проголошували єдиновладдя представницьких органів (рад) на відповідній території. Головне завдання рад зводилося до втілення в життя на місцях актів центральних органів, забезпечення виконання головних державних функцій. Сьогодні ця модель більше цікавить науковців, ніж практиків. Країни колишнього “соціалістичного табору” нині переймають переважно континентальну модель місцевого самоврядування як найближчу  до їхніх правових систем. Нова Конституція України (1996 р.) закріпили громадсько-державну дуалістичну модель місцевого самоврядування, як найбільше відповідає українській політичній традиції ![1].

Для України оптимальною є система  регіонального та місцевого самоврядування, як у Франції – традиційно централізованій  унітарній державі. Хоча і там  за останні 30 років відбулася значна децентралізація.

Зараз у Франції є три рівні  регіонального та місцевого самоврядування: це управління в регіонах (утворено 26 регіонів), що набули владних повноважень  за останні 20 років; у департаментах             (96 департаментів материкової Франції та чотири за морем), управління у 36700 комунах (міських та сільських)! [ 42 ].

Французька система місцевого  самоврядування грунтується на співробітництві  та діалозі між різними владними інститутами з метою найліпшого виконання поставлених завдань. Комуни можуть об`єднуватися одна з одною для надання певних послуг, або з іншими організаціями та установами (торговою палатою, Палатою з питань сільського господарства або з департаментами тощо).

Функції між рівнями регіонального  та місцевого самоврядувань чітко розподілені. Регіональне управління зосереджено на вирішенні таких питань ![42]:

• стратегічне планування використання ресурсів;
• економічний розвиток;
• захист довкілля;
• політика будівництва житла;
• планування у сфері транспорту й шляхового господарства;
• навчання в ліцеях і професійна освіта;
• музеї, парки та зони відпочинку.

Департаменти на своїй території  зайняті питаннями розвитку поселень, фінансування будівництва житла, розвитку мережі доріг, сільського та шкільного  транспорту, середньої освіти та професійного навчання, охорони здоров`я, бібліотечної справи, управління дорожньою поліцією тощо.

Комуни зосереджують свої зусилля  на місцевому плануванні, розвитку житла, місцевих доріг і транспорту, дошкільного та початкового навчання, стані навколишнього середовища, пожежній службі, фінансуванні місцевого  бізнесу, розвитку та утриманні мереж  водоканалізації й дренажу, газу й електроенергетики, туризму тощо. Отже, практично кожна ланка управління керує соціальним та економічним розвитком відповідної території. Тому не можна вважати зв`язки уряду як зв`язки між “верховними” та “підлеглими”. Багато повноважень можуть виконувати будь-яка влада або всі три рівні влади одночасно.

Усі рівні регіонального і місцевого  самоврядування у  Франції  виборні. Наприклад, у регіоні кожні  шість  років обирають Раду регіонів. Рада, або Асамблея регіону узгоджує бюджет, визначає податки та розробляє загальну політику регіону, обирає голову – “президента”, який є головою виконавчої влади в регіоні, та бюро – виконавчий орган регіону! [42]. Бюро несе колективну відповідальність за адміністрування в регіоні та за втілення в життя політики Ради.

У кожному регіоні створюють  Раду з економічних  і соціальних питань, яку формують з представників  бізнесу, профспілок, культурних, професійних  та інших об`єднань. Вона подає доповіді Раді, а також надає консультації з широкого кола питань.

Виборною інституцією департаменту є  Генеральна рада: депутатів обирають терміном на шість років, причому  половину ради оновлюють кожні три  роки. Генеральна рада проводить свої сесії щонайменше чотири рази на рік, обирає голову, виконавчого голову та номінального голову, який є президентом, а також виконавчий комітет (від чотирьох до десяти депутатів). Виконавчий комітет не несе колективної відповідальності.

Президент створює свій власний  кабінет. Головою професійної адміністрації  є  генеральний директор або генеральний секретар. За законністю дій інституцій департаменту стежить комісар республіки – посадова особа центрального уряду.

Комуни  обирають свої комунальні (муніципальні) Ради. Вибори відбуваються кожні шість років у середині терміну між виборами в регіоні. Рада затверджує бюджет, визначає податки та політику комуни. Вона може створювати комітети для розробки проектів і консультацій у певних сферах діяльності. Комунальна, або муніципальна, рада обирає свого голову, виконавчого та номінального голову – мера, а також 30% свого складу на посади  помічників мера. Мер і помічники формують виконавчу владу комуни – муніципалітет. Мер несе відповідальність перед Радою за втілення рішень та адміністрування в комуні. Мер є також місцевим представником центрального уряду з питань правопорядку та організації виборів.

За останні 30 років у Франції  відбулися великі зрушення щодо децентралізації  в управління економічними і соціальними  процесами окремих територій! [42]. Модель французького регіонального та місцевого самоврядування  дуже локалізована. Чітко визначено принципи організації місцевої виконавчої влади, розподілено функції між різними її рівнями, забезпечено противаги між законодавчою та виконавчою  владами. Ведеться контроль з боку центрального  уряду за законністю дій виборних і виконавчих  структур.

Деякі особливості щодо організації  самоврядування є в Німеччині. Органи самоврядування  тут мають високий  рівень децентралізації й автономії  в прийнятті рішень! [41]. Німеччина складається з 16 земель, утворених у різний час. Землі тут є справжніми державами – кожна з них має власну конституцію і відповідні державні інституції (за винятком глави держави). Особливість  Берліна, Бремена і Гамбурга та, що вони – це землі – міста, установи яких є водночас муніципальними і державними. Лише земля Бремен поділяється на дві  місцеві громади міст Бремена і Бремергафена, території яких, до речі, не є суміжними. Вони об’єднані в одну федерацію згідно із Федеральною конституцією; у цьому разі деяка кількість головних державних повноважень передається федерації.

У Німеччині більшість галузей (за винятком освіти і культури) належить до компетенції як федерації, так  і земель. Проте законодавче регулювання  земель провадить федерація, і тому ці функції поступово переходять до її компетенції. Сьогодні землі реально беруть активну участь у процесі розробки федеральних норм через Федеральну раду та постійне узгодження позицій між федеральною адміністрацією й адміністраціями земель.

Що стосується компетенції регіональних громад, то Федеральний Конституційний Суд має право розглянути (за поданням федерального уряду, урядів земель чи третини членів Бундестагу) федеральні чи земельні закони, які порушують якісь права. До Конституційного Суду можуть також звернутися з відповідним питанням інші суди; те ж саме зробити  приватна особа, подавши конституційну скаргу, якщо питання стосується фундаментальних прав.

Основний закон передбачає право  федерального примусу через пряму  інструкцію землям та їхнім адміністраціям, якщо якась із земель не виконує зобов’язань, обумовлених чинними Основним чи Федеральним законами.

Кожна земля в Німеччині обирає на чотири роки Земельні збори (лантаг); у землях-містах вони називаються  муніципалітетами або палатою депутатів (у Берліні). Більшість  конституцій земель передбачає право саморозпуску законодавчих зборів! [41].

Кожна земля має свій уряд, керований  міністром-головою чи, у випадку  трьох земель-міст, правлячим бургомістром (для Берліна) або першим бургомістром (для Бремена і Гамбурга). Главу  уряду обирають члени лантагу. Уряд несе колективну відповідальність перед лантагом, який може відправити його (оголосивши вотум недовіри) у відставку, за винятком Баварії, як обрала систему призначення уряду на весь період скликання.

Національну та регіональну політику координують всередині однієї адміністрації – земельної, яка бере участь у визначенні державної політики через членів свого уряду, присутніх на засіданнях Бундестагу. Для цієї вертикальної координації додається добровільна горизонтальна координація між адміністраціями земель, яку провадять через конференції.

У цілому проблема децентралізації  в країнах ЄС є, безперечно, складнішою з позиції розподілу ролі між  державною і територіальними  владами та ступенем впливу місцевих виборних осіб. Цей вплив залежить також від того, як організована служба цих осіб. Спільне для усіх країн ЄС те, що національні адміністрації зосереджені не лише в столиці! [49].

На місцевому рівні діють  представники держави, які найчастіше виконують функції адміністративної поліції, загального державного управління та контролюють акти місцевої влади. Порівняльну таблицю компетенції місцевих служб, міністерств у різних державах на сучасному етапі скласти неможливо. Зокрема, дуже вірогідно, що деякі функції виконують в одній країні центральна служба, а в інших – місцеві. наприклад, реєстрацією автомобілів у Франції займаються служби Міністерства внутрішніх справ на рівні адміністративного округу (су префектури), тоді як у Нідерландах ці операції виконує центральна служба.