Прогнозирование социально-экономического развития регионов

На окрему увагу заслуговує питання щодо адміністративних округів держави. в усіх країнах ЄС є тенденція до поєднання адміністративних округів з географічними межами місцевих громад базового і проміжного рівнів. Проте в усіх країнах є округи, які не збігаються із адміністративним територіальним поділом. У Франції, наприклад, не відповідають територіальним громадам, як звичайно, судові округу, також ректорати, які є адміністративними округами Міністерства народної освіти, не збігаються із регіонами, які, головно, сформовані на засадах об’єднання департаментів! [44].

Розподіл взаємовідносин між центральними органами управління, місцевими службами і територіальною владою можна описати  за допомогою простого прикладу –  реєстрації автомобілів. Зокрема, у  Франції. як уже зазначено, таку реєстрацію провадять місцеві служби на рівні адміністративного округу. Податкові служби департаменту перераховують територіальним громадам надходження від податків на автомобілі, розмір яких визначає територіальна влада. Власник автомобіля повинен прибути до су префектури того місця, де  він проживає. Правда, операції можна проводити заочно або через третю особу. Це фіксують у реєстраційному номері: йдеться про систему, яку легко можна застосувати на рівні департаменту, оскільки  номер департаменту розміщено у кінці номерного знака (наприклад, 75 для Парижа).

У Німеччині, навпаки, реєстрацію проводять  адміністративні служби районі і  вільних міст, які надсилають статистичну  і податкову інформацію адміністраціям відповідних земель. Порядок стягнення  податку на автомобілі визначений федеральним законодавством (у тому числі його ставка). Його збирають податкові служби земель, а суму розподіляють між федерацією, землями та місцевою владою.

У більшості країн ЄС місцева  влада має достатні компетенції  й засоби для проведення власної політики. одночасно вона втілює у життя низку рішень, прийнятих на національному рівні. Отже, державна адміністрація зберігає контрольні повноваження. а виконання державної політики місцевою владою дає змогу повніше враховувати місцеву специфіку [44]. Що ж стосується систем політичного федералізму, то тут є різниця в масштабах: жоден орган територіальної влади, зокрема у Франції, не має нормотворчих повноважень, які можна було б порівняти з нормотворчими повноваженнями бельгійських регіонів чи громад або іспанських областей, і ще менше – з повноваженнями північноамериканських штатів. Як бачимо, державні чиновники виконують рішення уряду, регіональні – рішення регіональної влади, чиновники департаментів – рішення департаментів, а агенти комунальних органів – рішення комунальної влади. У Німеччині адміністрація земель завжди була організована як адміністрація справжніх держав. Тут функціонують земельні міністерства з центральними та місцевими службами та самостійні адміністрації земель; місцева влада є підрозділом земель, а не федерації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ.  

ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНУ

 

 

У Державній програмі «Україна 2010»  зазначено, що метою регіональної політики повинно стати забезпечення економічних правових та організаційних умов для проведення муніципальної та адміністративної реформи, оптимізації виробничої структури регіонів, усунення диспропорцій між їхнім соціальним та виробничим розвитком, поліпшення екологічних умов проживання людей, вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів ![14] .

Головні напрями регіональної політики передбачають, насамперед, створення  ефективних регіональних структур економіки. Основний наголос у “Програмі” зроблено на структурну перебудову старих промислових центрів, заохочення розвитку регіонів з експортними та імпортно-замінними потенціалами, створення спеціальних (вільних) економічних зон. Структурна перебудова дасть змогу поступово усунути диспропорції між регіонами, стабілізувати виробництва, особливо сільськогосподарське, забезпечити єдині соціальні стандарти для населення.

 

2.1 Аналіз і прогноз комплексного соціально-економічного розвитку регіону в умовах переходу до ринку.

В умовах економічної  самостійності регіону докорінно  змінюється підхід до інвестиційної та виробничої політики — це критична оцінка самої потреби, чіткого визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку й ранжування потреб у часі й просторі. Оскільки сама потреба завжди перевищує реальні можливості, то її доцільність треба оцінювати критично. При обмежених можливостях централізованого фінансування слід порівняти свої потреби з внутрішніми ресурсами розширеного відтворення, тобто економічні результати функціонування господарства мають гарантувати виконання програм економічного і соціального розвитку. Таким чином, встановлюється залежність доходів бюджету від рентабельності функціонування господарства й ефективності використання регіональних ресурсів, водночас видаткова частина бюджету повинна підпорядковуватися основному завданню — ефективному розвитку економіки, матеріального і культурного рівня життя громадян.

 

Економічний і соціальний розвиток регіону значною  мірою залежить від зацікавленості у цьому громадян. Для цього треба, щоб жителі регіону перетворювалися у суб'єкт госпрозрахункових відносин.

Сучасні фінансові відносини в основі своїй мають багато елементів старої командно-адміністративної системи. Втім, намагаємося пристосувати до нових умов господарювання нинішній економічний механізм управління та нинішню соціальну політику. Цілком зрозуміло, що, не створивши в Україні фундаменту товарного виробництва, немислимо пристосувати до цих умов фінансово-грошові методи управління сукупним виробництвом. У результаті порушується оптимальна пропорційність між власними й асигнованими надходженнями, форми їх структурної збалансованості не заохочують місцевих органів самоврядування до поліпшення результатів цілісного функціонування економіки.

Сьогодні  основним джерелом ресурсів такої структурної  залежності є чистий дохід, зокрема податок на додану вартість і на прибуток. Незважаючи на матеріальну зацікавленість місцевих органів самоврядування у збільшенні розміру податку на додану вартість, вони не мають економічних важелів:

права надання податкових пільг на отримані прибутки, зниження ставок плати за регіональні ресурси, додаткові субсидії із бюджету. Отже, немає матеріальної зацікавленості.

З іншого боку, коли місцева адміністрація не має  тривалого права на доходи, коли не існує чітких норм їх перерозподілу, навряд чи можна говорити про реальну свободу місцевих бюджетів. Невизначеність у наданні субсидій фактично означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються центральними органами влади, а органи місцевого самоврядування залишаються у більшості випадків лише виконавцями централізованих рішень.

Проблема /диференційованого фінансування регіонів украй актуальна для України у зв'язку з відмінностями природно-кліматичних та соціально-економічних умов територій, з просторовими диспропорціями у розвитку виробничої і соціальної інфраструктури, а також історично сформованою специфікою виробничого розвитку окремих областей.

Для аналізу  роді місцевих бюджетів в соціально-економічному розвитку регіонів та їх місця у бюджетній системі України потрібні їх кількісна та якісна характеристика. Про співвідношення місцевих бюджетів із макроекономічними показниками, передусім із валовим внутрішнім продуктом (ВВП)

Але слід відмітити, що саме зростання ролі місцевих бюджетів у перерозподілі ВВП є свідченням посилення впливу органів місцевого самоврядування на розвиток економічних   і  соціальних   процесів   у   регіонах   і   в   державі   в   цілому.   Необхідно

 

враховувати, що мобілізація та використання коштів місцевих бюджетів пов`язані з інтересами різних соціальних груп населення, підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання господарського і соціального життя.

Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів є аналіз співвідношення обсягів місцевих бюджетів із загальними витратами зведеного бюджету

Проблема  виконання бюджетів у регіонах викристалізувалась і потребує вирішення. Будь-який "вольовий" захід (у тому числі законодавчого характеру), спрямований на досягнення паритетності у підходах до використання державного і місцевих бюджетів, приречений на невдачу. Лише заходи, які заохотять місцеві органи влади до пропорційного виконання державного і місцевих бюджетів, дадуть ефект.

Програма соціально-економічного та культурного розвитку області  на

рік є організаційно-економічним та інформаційно-аналітичним документом, втілення положень економічної політики держави, вміщує систему цільових завдань і заходів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з метою досягнення поставлених цілей у прогнозному періоді.

Найважливішими завданнями програми є :

-забезпечення збалансованого  соціально-економічного розвитку  території області;

-удосконалення структури  господарського комплексу регіону;

-досягнення раціонального  використання усіх територіальних  ресурсів;

-забезпечення  надійного функціонування соціальної  та виробничої інфраструктури;

послідовне зростання  якості життя населення регіону.

При розробці програми враховувалась економічна діяльність всіх суб`єктів господарювання, що розташовані на території регіону, незалежно від форм власності і підпорядкування. До її складу включено найважливіші завдання і показники, що визначені у національних, державних, галузевих, регіональних та місцевих цільових програмах.

Головною метою Програми соціально-економічного та культурного розвитку є реалізація політики економічного зростання, закріплення позитивної динаміки росту промислового виробництва, досягнення стабілізації в усіх галузях матеріального виробництва області, оздоровлення фінансового становища суб`єктів підприємницької діяльності та фінансової бази місцевих бюджетів, стимулювання енергозбереження, інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств, підвищення соціальних гарантій відповідно до зростання вартості прожиткового мінімуму населення, погашення заборгованості із виплати заробітної плати, пенсій, допомог.

 

2. Область як регіон і територія.

 

Сьогодні  питання децентралізації бюджетної  системи України виходять на перший план, адже фінансова децентралізація є однією з фундаментальних умов незалежності та життєздатності органів місцевої влади: децентралізація процесів ухвалення рішень збільшує можливості участі місцевої влади у розвитку підконтрольної їй території; фіскальна децентралізація сприяє ефективному забезпеченню суспільними послугами шляхом ретельнішого узгодження видатків органів влади з місцевими потребами і уподобаннями.

Але реалізація законодавчо  закріплено права кожного адміністративно-територіального утворення на економічну самостійність неможлива без наявності у кожного органу влади власного бюджету і права його складання, затвердження і виконання без втручання ззовні. А це означає, що кожен орган влади повинен володіти своїми фінансовими джерелами, достатніми для організації управління економікою і соціальною сферою на своїй території. Одночасно з цим він повинен володіти відносною самостійністю в управлінні податками та іншими обов'язковими платежами, що надходять до відповідного бюджету.

Тому саме місцевим бюджетам, як основній фінансовій базі органів місцевого самоврядування, належать особливе місце в бюджетній системі нашої держави. Важлива роль відводиться місцевим бюджетам і у соціально-економічному    розвитку    території,    адже    саме    з    місцевих    бюджетів здійснюється фінансування закладів освіти, культури, охорони здоров'я населення, засобів масової інформації; також фінансуються різноманітні молодіжні програми, видатки по упорядкуванню населених пунктів. Саме з місцевих бюджетів здійснюються видатки на соціальний захист та соціальне населення.

На жаль, в  цій ланці бюджетної системи зберігається безнадійно застарілий механізм централізованого регулювання вищестоящими органами доходів місцевих бюджетів. Це позбавляє місцеві органи влади фінансової самостійності, на довгі роки закріплює залежність розвитку місцевої економіки і соціальної сфери від можливостей і бажання вищестоящих органів влади вирішувати проблеми, що знаходяться на даній території районів, міст, селищ і сіл.

 

 

2.3.  Програма економічного  і соціального розвитку регіону,  як форма регіонального прогнозування 

 

Концепція соціально-економічного розвитку включає загальне уявлення про стратегічні цілі та пріоритети, про економічну політику держави та її найважливіші напрями, про засоби реалізації визначених цілей. Концепція розглядається та затверджується Кабінетом міністрів України. У ній дається визначення політики держави щодо найважливіших економічних процесів, які, імовірно, відбудуться в країна в майбутньому, і формується ставлення до них держави в особі законодавчої та виконавчої влади. Крім макроекономічних визначень, економічна політика включає також загальні напрями розвитку грошово-кредитної, бюджетної, податкової, цінової, зовнішньоекономічної, структурної, митної та антимонопольної політики.

Державні регіональні програми є важливим чинником, який сприяє прийняттю рішень на державному рівні щодо питань регулювання розвитку економіки. Зазначені програми дають змогу Кабінету Міністрів України, Міністерству економіки, іншим зацікавленим міністерствам і відомствам приймати обґрунтовані рішення у процесі визначення промислової та регіональної політики, створювати умови для заохочення інвестицій до пріоритетних галузей господарського комплексу з урахуванням інтегрального ефекту та відповідно до інтересів окремих регіонів, їхньої спеціалізації, природнокліматичних умов, ресурсних можливостей, соціальних особливостей.

Реалізація регіональних програм  повинна забезпечувати підвищення ефективності функціонування регіональних господарських комплексів, використання природних, рекреаційно-туристичних, трудових ресурсів та науково-виробничого потенціалу, геополітичного положення! [15].