Сутність податкової політики

Леція №1 Сутність податкової політики

Основні напрямки податкової політики

1.1. Сутність податкової політики   та її роль у регулюванні економіки  

Систематизація історичного розвитку оподаткування дозволила виділити три його етапи: перший етап охоплює Стародавній світ і початок Середніх віків, другий - XVI-XVIII ст., третій -ХГХ-ХХ ст.² Відповідно, податки пройшли шлях від примітивно-зародкової форми (переважно у вигляді приватно-правових доходів) до постійного джерела доходів, формування податкових систем і затвердження бюрократичного способу їх стягнення.

Практика і зміст системи  оподаткування впродовж довгого  часу залишалися досить інтуїтивними. Систематизовані концепції оподаткування, що відобразилися в податковій теорії, з'явилися в середині XVI ст. за умов досить високого рівня розвитку державності, що відбувався одночасно з розвитком різних напрямів економічної думки. Причому кожна концепція відповідала сутності та проблемам економічної і фінансової систем держави, а тому змінювалася залежно від її економічної політики. Зважаючи на те. що процес оподаткування здійснюється державою, саме під впливом розвитку вчення про державу змінювалося уявлення про економічну сутність податків.

Спочатку податкова теорія була створена (і довгий час панувала) в рамках класичної економічної школи (А. Сміт, Д. Рікардо. Ж.-Б. Сей та ін.), в основі якої лежала концепція пріоритету пропозиції як фактора, що визначає попит через стан ринку ресурсів. Для цієї школи властиве твердження про автономний характер ринкової рівноваги, що встановлюється автоматично, шляхом переміщення виробників у галузі національного господарства та незадоволеним попитом (недостатньою пропозицією).Ставлення класичної школи до ринку як універсального та єдино ефективного регулятора економічних процесів мало наслідком ставлення до держави лише як до носія управлінської та військової функцій, ігноруючи її соціальну й економічну роль. Оподаткування при цьому розглядалося винятково як спосіб створення фінансової бази для виконання цих двох функцій. Д Рікардо вважав, що податки мають використовуватися лише у фіскальних цілях, оскільки вони перешкоджають процесу утворення та накопичення капіталу. "Найкращий податок, - писав Д. Рікардо, - найменший податок". При цьому вчений виходив із того, що будь-який новий податок:

- стає тягарем для виробництва, викликаючи підвищення природної ціни;

- змінює відносні ціни та заважає національному капіталу розподілятися найбільш вигідним для суспільства способом;

- часто викликає скорочення  обсягу продукції.

Трактуючи податки як неминуче зло, що підриває можливості нагромадження капіталу і стимули розвитку виробництва, англійський дослідник відстоював необхідність оподаткування доходу, а не капіталу. Він стверджував, що завдання податкової політики - це заохочення "прагнення до нагромадження"³. Узагальнюючи погляди А. Сміта, І. X. Озеров писав: "Ці переконання твердили, що обкладати капітал - значить його знищити, тобто вбити курку, яка несе золоті яйця"'. Разом із тим, А. Сміт був переконаний, що джерелом оподаткування мають бути всі категорії доходу: земельна рента, прибуток, заробітна плата.

Як неминуче зло, необхідне  витрачання сил для будь-якої держави розглядав податки і прибічник теорії споживання Ж.-В. Сей. Він вважав, що податки не виконують утворюючої ролі та чим вони менші, тим краще. Згідно з теорією А. Сміта, податки необхідні для забезпечення таких суспільних благ, як оборона, забезпечення безпеки громадян, їх майна, освіти. І лише в окремих випадках - для забезпечення виконання контрактів.

За такого підходу  податки вважалися джерелом доходів  держави, а в рамках теорії досліджувалася проблема принципів оподаткування, які б не вступали в суперечність з нормальним функціонуванням економічно вільного підприємництва.

Відстоюючи принципи економічного лібералізму, А. Сміт не заперечував участі держави в господарському житті. Аналізуючи функції держави, вчений обґрунтував "чотири основних правила оподаткування":

- пропорційність: "Піддані держави мають по змозі брати участь в утриманні уряду відповідно до своєї здатності і сил, тобто відповідно до доходу, яким вони користуються під протегуванням і захистом держави";

- визначеність: "Податок, що його зобов'язується сплачувати кожна окрема особа, має бути точно визначеним, а не довільним. Термін сплати, спосіб платежу, сума платежу - все це має бути зрозумілим і чітким для платника й для будь-якої іншої особи";

- зручність: "Кожен податок слід стягувати в той час або в той спосіб, коли і як платникові має бути найзручніше його платити";

- необтяжливість: "Кожен под аток має бути так задуманий і розроблений, аби він брав і утримував із кишень народу якомога менше понад те, що він приносить державній скарбниці".

Зміст принципів А. Сміта  переконує, що всі вони спрямовані на створення для господарюючих  суб'єктів максимально ефективних, незважаючи на стягнення в них частки доходів, умов функціонування як самостійних структурних одиниць складної соціально-економічної системи. Такий підхід актуальний за будь-яких історичних умов, за будь-якої складності та рівні розвитку.

У 30-і роки XX ст. втручання держави в економіку науково обгрунтував англійський економіст Дж. Кейнс.

 На відміну від представників  класичної політекономії, дослідник  довів, що ринковий механізм виробничого відтворення не містить достатньо ефективних сил саморегулювання і його треба доповнити державними регуляторами та стимуляторами. Учений вважав найбільш дійовим заходом державного регулювання економіки застосування інструментів фіскальної політики: прямих державних видатків, системи податків і займів. Разом із тим. Дж. М. Кейнс не применшував ролі монетарної політики, вказуючи на її непрямий характер впливу на економіку. Проте в період депресії та на початкових етапах пожвавлення першочергове значення Дж. М. Кейнс відводив інструментам фіскальної політики через їх активний і безпосередній вплив на макроеконо-мічну ситуацію. Такий підхід сприяв закріпленню за кейнсіанством у науковій економічній літературі назви "фіскалізм".

Економічна теорія дала життя на практиці двом основним формам функціонування фіскальної політики щодо формування макроекономічної та соціальної рівноваги, економічного зростання та зайнятості. Це автоматична і стабілізаційна фіскальна політика. В обох випадках основні інструменти реалізації цих форм фіскальної політики однакові, а саме⁶:

- податки, що скорочують приватні витрати, внаслідок чого створюють можливість здійснення державних витрат;

- витрати державних коштів, що спонукають підприємства виробляти певні товари та послуги;

- трансфертні платежі, що забезпечують певний рівень доходів деяким верствам населення та підприємствам.Основними елементами політики автоматичних стабілізаторів, якщо зміни відбуваються в системі урядових закупок і чистих податків, виступають прогресивна система оподаткування, система участі у прибутках і система урядових трансфертів, зокрема, допомога в разі безробіття, соціальна допомога та інші соціальні трансферти. Вони дозволяють без додаткового втручання держави, шляхом попередньо визначених і закладених у законодавчо-нормативні акти правил і норм, реагувати на порушення рівноваги, сприяючи її відновленню.

Одним із базових економічних параметрів є рівень реального обсягу виробництва, що безпосередньо впливає як на доходну, так і на видаткову частини  бюджету. Збільшення реального обсягу виробництва збільшує реальні доходи від усіх головних джерел податкових надходжень, включаючи прибутковий податок із фізичних осіб, відрахування на соціальне страхування, податки на прибуток корпорацій, з продажу Й обороту. Проте щодо значної частини бюджетних видатків, їх величина обернено залежить від реального обсягу виробництва. Збільшення реального обсягу виробництва скорочує видатки уряду на трансфертні платежі через зниження рівня безробіття. У періоди спаду бюджетні виплати, зокрема з безробіття, навпаки зростають. За рахунок системи прогресивного оподаткування і зростання виплат із безробіття стримується падіння сукупного попиту, що слугує чинником зростання виробництва.

Та все ж автоматичні стабілізатори  не усувають причини циклічних коливань рівноважного ВВП навколо його потенційного рівня, а лише обмежують амплітуду цих коливань. На це вказують П. Самуельсон і В. Нордгауз: "Автоматичні стабілізатори є першого лінією оборони, але їх, звичайно, недостатньо, щоб забезпечити повіту стабілізацію".

За умови недостатності автоматичних вмонтованих стабілізаторів уряд застосовує більш потужні економічні регулятори у вигляді дискреційної фіскальної політики, що становить сукупність оперативних регулюючих заходів щодо основних інструментів фіскальної політики. В основі такої політики - свідоме маніпулювання через зміни в законодавстві податковими ставками (структурою оподаткування), урядовими витратами (державними закупівлями та замовленнями, державними субсидіями і трансфертними платежами), сальдо бюджету з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією і прискоренням економічного зростання.

Фіскальна політика залежно від фази економічного циклу  може набувати стимулюючих чи стримуючих рис. Концептуальною основою фіскального регулювання має стати гнучке поєднання неокейнсіанського та неокласичного підходів, але з чітким урахуванням фази економічного циклу та рівня економіки. Так, у періоди довгострокового спаду економічної активності доцільним є здійснення стимулюючої фіскальної політики, що базується на кейнсіанській моделі антициклічного регулювання та використанні прямого прогресивного оподаткування як провідної форми стабілізаційного регулювання. Здійснюватися вона може за будь-якими з трьох схем:

а)  збільшення державних  видатків без відповідних змін податкових надходжень. Це політика дефіцитних витрат, тобто витрат, що фінансуються з  бюджетного дефіциту;

б)  зменшення рівня  оподаткування (податкових надходжень). За цією схемою дефіцит виникає не внаслідок зростання витрат, а в результаті зменшення податкових надходжень. Ця схема називається політикою дефіциту без витрат;

в) застосування прийнятної комбінації перших двох варіантів.

За інших рівних умов збільшення державних витрат заохочує суб'єктів підприємницької діяльності, які виконують урядові замовлення, найняти додаткову кількість працівників і розширити виробництво. Унаслідок цього зайнятість і прибуток стають безпосереднім ефектом зростання попиту з боку держави. Реакція таких суб'єктів економіки (працюючих і власників) на збільшення доходу полягає в підвищенні їхніх витрат на споживчі товари та послуги.

Зі зниженням податкових ставок заробітна плата і прибуток збільшуються, що стимулює зростання споживчих  витрат (ефект мультиплікатора). Збільшення доходів підвищує попит на гроші та відповідно відсоткові ставки зростають, що у свою чергу призводить до скорочення інвестиційних видатків (ефект витіснення). В окремих випадках для досягнення бажаного економічного зростання, збільшення сукупного попиту й основних мак-роекономічних показників можна поєднувати варіанти збільшення видатків і зниження податків.

Для стабілізації економіки  за умов інфляційного надлишкового сукупного попиту, що виникає внаслідок циклічного піднесення, провадиться стримуюча фіскальна політика. У цьому разі доцільним буде впровадження концептуальних положень монетаристської моделі державного впливу та переважання форм непрямого оподаткування. Ця політика передбачає скорочення видатків держави з одночасним збільшення податкових надходжень, переважно за рахунок непрямого оподаткування. Розширення сфери дії непрямих і звуження сфери дії прямих податків на мікрорівні стимулюватиме виробництво конкурентоспроможної продукції, а на макрорівні - забезпечуватиме податкові надходження.У повоєнні роки проблема економічної динаміки висунулася на передній план. Послідовники Дж. Кейнса, Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар, Р. Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та ін. доводили необхідність систематичного впливу держави на економічне зростання. Податки розглядалися як головний регулятор накопичення, "вбудований механізм гнучкості", іцо має забезпечити підйом економіки. Серед "вбудованих стабілізаторів" пропонувалися, як уже згадувалося вище, автоматичні (прогресивний прибутковий податок, бюджетні витрати) та керовані (різноманітні податкові та інші фінансові заходи).

Ускладнення (щодо періоду  формування класичної школи) соціально-економічної  структури суспільства, що визначає виникнення нових закономірностей  здійснення економічних процесів, зумовило розвиток теорії оподаткування з урахуванням посилення соціальної й економічної діяльності держави. Огляд класичних робіт з цієї проблеми й аналіз основних положень теорії оподаткування найбільш змістовно в Україні зроблено в роботах В. М. Федосова, Л. М. Шаблистої, А. М. Соколовської. П. В. Мельника, основні висновки з яких подаються нижче. Із початку XX ст. утверджується думка, висловлена А. Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, виникненням нових соціальних ідеалів. Новим ідеалом оподаткування стало прагнення до більшого зрівняння доходів через їх розподіл, зменшення прірви між багатими та незаможними. А. Вагнер надав принципам оподаткування нового концептуального характеру. Керуючись теорією колективних потреб, на першу позицію в оподаткуванні він поставив принципи достатності й еластичності. Саме завдяки цьому принципи оподаткування стали системою, що враховувала інтереси не лише платника податків, але й держави з пріоритетом останньої. Тобто перед оподаткуванням постало завдання збалансування інтересів держави і платників податків, що, без перебільшення, і за сучасних умов є ключовою проблемою формування податкової політики будь-якої цивілізованої держави світу.