Сутність податкової політики

А. Вагнер не лише визначив принципи оподаткування, але й розподілив їх на чотири окремі групи.

Перша - фінансові принципи, серед яких достатність та еластичність (рухомість) обкладення.

Друга - народногосподарські принципи - належний вибір джерела обкладення, правильна комбінація різних податків у таку систему, яка б зважала на наслідки й умови їх перекладення.

До третьої групи  автор відносив етичні принципи, принципи справедливості: загальність оподаткування  та рівномірність.

Четверта група відображала сукупність адміністративно-технічних правил чи принципів податкового управління: визначеність обкладення, зручність сплати податку та максимальне зменшення витрат на стягнення.

Автори теорії пропозиції заперечують ідею використання податків як засобу антициклічно'ї дії на економіку. Прогресивно зростаючий податок на доходи окремих осіб і корпорацій розглядається як перешкода для збільшення заощаджень, а отже, і нових капітальних вкладень, нарощування ділової активності, стійкого економічного зростання. При цьому висувається вимога щодо радикального зниження граничних податків і ставок, скорочення ступеня прогресивності оподаткування доходів. Такі заходи розглядаються як ефективний засіб стимулювання приватної ініціативи, створення сприятливих умов для підтримки ділової активності на основі необмеженого ринкового саморегулювання, розширення інвестицій та оптимального довготермінового темпу економічного зростання.

Ключем до вирішення  найбільш гострих економічних проблем вважається стимулювання широкої приватної ініціативи і приватного підприємництва, а найважливішим важелем їх стимулювання - зниження податкових ставок і надання податкових пільг-привілеїв корпораціям.

У той час, як з точки зору традиційних кейнсіанських  підходів зниження податкових ставок викличе скорочення податкових надходжень і збільшить дефіцит бюджету, прихильники концепції економіки пропозиції вважають, що зниження податків збільшить обсяги заощаджень та інвестицій, збільшуючи таким чином норму накопичення капіталу. Тим самим це забезпечить ріст податкових надходжень за рахунок значного росту національного випуску та доходу, тобто за рахунок розширення загальної бази оподаткування⁹. Але для повного збалансування державного бюджету необхідно скоротити кількість і вартість "неефективних" соціальних програм, що становлять значну частину державних витрат. Головним завданням податкової політики представники економіки пропозиції вважають визначення оптимальних ставок оподаткування, податкових пільг і виплат. "Фундаментальна ідея, що лежить в основі кривої, - говорив професор А. Лаффер, -полягає в тому, що чим вищі граничні податкові ставки, тим сильніший спонукальний мотив буде в індивідів для ухилення від них. Люди працюють не для того, щоб платити податки"¹⁰. Емпіричні дослідження теоретиків школи економіки пропозиції в певній мірі зумовили податкові реформи США та інших країн. Протягом кінця 80-х - початку 90-х років XX ст. у провідних країнах Заходу проводилися радикальні податкові реформи. їх мета - запровадити більш рівномірне оподаткування рівних за величиною доходів, зменшити податок на прибуток компанії, знизити прогресивність оподаткування.

Лише через стихійний  ринковий механізм і всіляке підвищення пропозиції, затвердженням прибічників цієї теорії, можна забезпечити ефективне використання ресурсів і стимулювати попит на продукцію. Будь-яке збільшення бюджетних витрат на ці цілі відкидається, як і підвищення витрат на соціальні потреби. Бюджетний дефіцит як один із негативних показників стану економіки пропонувалося усунути. При цьому підкреслювалося значення економії державних витрат і збалансованості бюджету. Виходячи з існування тісного зв'язку між інфляцією і зростаючими державними витратами, прихильники цієї теорії вважали такий зв'язок подвійним:

- постійне зростання бюджетного дефіциту тягне за собою монетаризацію державного боргу;

- вплив податкового тягаря на фактори пропозиції (працю, заощадження й інвестиції).

Отже, на їх думку, скорочення державних витрат повинно було сприяти  боротьбі проти інфляції і, водночас, створити умови для успішного здійснення податкової реформи. Крім того, значне збільшення соціальних витрат - результат економічної політики демократичних партій - означає спрямування більшої частини ресурсів на споживання, зменшує можливість економічного зростання. Тому скорочення державних витрат слід починати, насамперед, із витрат на соціальні програми.

Механізм регулювання  економічних процесів, запропонований теоретиками "економіки пропозиції" - складний і суперечливий. Не завжди скорочення податків і державних витрат за наявності великого бюджетного дефіциту сприятиме оздоровленню державних фінансів. У цій теорії недостатньо розроблені питання, пов'язані з нестачею доходів, проблемами соціальної політики, витратами на воєнні цілі, зростанням безробіття, спадом темпів економічного зростання.

Повністю покладалися  на механізм ринкового саморегулювання економіки та теоретики "раціональних очікувань" (Р. Лукас, Дж. Мут, Р. Берроу, Н. Уоллес, Т. Саржет та ін.). Ця концепція передбачає, що в ході конкуренції вводяться в дію всі важелі саморегулювання, що ефективно самоналаштовують економічну систему та забезпечують її рівновагу. Автори цієї теорії не припускали можливості циклічних коливань виробництва. Однак, ігноруючи справжню основу циклічних коливань, вони розглядали їх як наслідок помилок, що припускаються економічними суб'єктами протягом короткострокового періоду. Причиною можливих помилок вважалася неякісна, викривлена інформація, що заважає правильно оцінити кон'юнктуру та виробити реальні прогнози.

Прибічники концепції  раціональних очікувань відкидали  державне регулювання економіки, а  заходи економічної політики вважали неефективними та безперспективними. Вони орієнтувалися на крайній ступінь абстрагування від реального економічного процесу, про що свідчать рафіновані математичні моделі, побудовані на основі їх концепції. Ці абстракції не відображали в узагальненому вигляді економічну систему з усіма притаманними їй специфічними особливостями та були недостатніми для відповіді на нагальні питання реального економічного процесу. Відхиляючи роль держави в регулюванні економічних процесів, теоретики "раціональних очікувань", як і прихильники теорії "економіки пропозиції", обстоюють необхідність надання максимально можливої свободи ринковим регуляторам для впливу на напрями та перерозподіл потоків капіталу.

Таким чином, спільним у  поглядах представників першого  напряму дослідження податків є  те, що останні можуть виконувати лише фіскальну функцію і, отже, є прямим вирахуванням із чистого доходу, створеного в суспільстві. Це, безумовно, однобічний підхід до визначення природи, ролі та місця системи оподаткування в житті суспільства. Адже природа податків визначена законами відтворення. Як категорія перерозподілу податки залежать, перш за все, від умов зростання або зниження всього сукупного доходу суспільства. Отже, їх не можна пов'язувати лише з формуванням бюджетних ресурсів.

Інтернаціоналізація виробничого  відтворення та системи ринкових відносин зумовили вихід на провідні позиції монета-ристського напряму економічної теорії. Монетаристи наголошують на безрезультативності фіскальної політики, зумовленої ефектом витіснення*. Дж. Калбертсон пише: "Видатки держави фінансуються за рахунок коштів кредитного ринку, де вони конкурують з приватними видатками; ... витісняють із ринку рівну (можливо, навіть більшу) суму запозичень, що могли б бути використаними для фінансування приватних запозичень"¹¹.

Податки розглядалися як чинники економічного зростання, дослідження  проводилися для з'ясування їх стимулюючого впливу на соціально-економічні процеси у країні. Згідно з теорією німецької школи (Л. Штейн, В. Зомбарт) податки є виробничим споживанням капіталу. Так, Л. Штейн вважав їх виробничими витратами: кожний податок входить у витрати виробництва товарів і таким чином перекладається на всіх споживачів, але державні послуги, збільшуючи продуктивність праці, повертають громадянам сплачений податок. Представник італійської фінансової школи Ф. Нітгі писав, що "в усіх сучасних країнах податок переслідує дві цілі:

- фіскальну;

- економічну, господарську (заборонну або обмежувальну).

У сучасних бюджетах податки  набувають все більшого значення заборонного або обмежувального стосовно тих форм виробництва та обміну, які визначаються шкідливими, і заступницького стосовно таких, які вважаються корисними".

Російські фінансисти (В. Твердохлєбов, Н. Тургенев, Г. Озеров, І. Кулішер) розглядали податки як знаряддя економічних і соціальних реформ із метою перерозподілу майна, підтримки одних форм господарювання та розвитку інших. Незважаючи на те, що їх податкові теорії мали суто прикладний характер (вони обмежувалися вивченням способів мобілізації фінансових ресурсів для утримання держави), в них були враховані закономірності розвитку товарно-грошових відносин і міжнародні тенденції формування основ ринкового господарювання. Рекомендації цих учених використовувалися під час вироблення заходів щодо зміцнення фінансового господарства країни.

Деякі російські фінансисти, наприклад, А. Соколов, визнаючи певний вплив податкової політики на економічні процеси, разом із тим підкреслював, що це не означає доцільності її використання щоразу, коли виникає необхідність досягти певних цілей в економіці. Свою позицію автор аргументував таким.

По-перше, податкова політика не є єдиним фактором, що впливає на економіку. Наприклад, завдання стимулювання заощаджень можна вирішувати не лише за допомогою податкового механізму, а й шляхом проведення відповідної монетарної політики.

По-друге, наука не може точно визначити, до яких наслідків призведе певна дія держави в галузі податків. Це зумовлено тим, що економічна система знаходиться в постійному розвитку. Знання, одержані про неї в минулому, на даний момент можуть знецінитися певною мірою, що сприятиме неоднозначному тлумаченню економічних процесів у теоретичних дослідженнях. Звідси - різні точки зору на конкретні заходи у сфері податків.

По-третє, податкова політика порівняно з іншими методами впливу на виробництво має певну неповоротність. Це пов'язано із законодавчим затвердженням будь-яких податкових змін, що, у свою чергу, призводить до того, що найрадикальніші зміни, продиктовані наукою, можуть бути блоковані і, зазвичай, запізнюються щодо потреб реальності, що зумовлено часовими лагами.

По-четверте, податкова  політика обмежена у своєму впливі на економічні процеси, оскільки податки  є лише частиною перероз-подільчих  відносин, тому не спрможні суттєво змінити відносини виробництва та розподілу, а можуть лише скоригувати їх.

Окрім того, основна функція  податків - забезпечення фіскальних потреб держави, тому проведення податкової політики, перш за все, має підпорядковуватися цій меті.

У 60-70-і роки XX ст. велика група економістів (П. Самуель-сон, Дж. Гелбрейт, Т. Балог та ін.), визнаючи неефективність існуючих методів державного регулювання через оподаткування, намагалися синтезувати теорії різних напрямів. їх теорія державно-монополістичного регулювання (інституціалізм), спираючись на так звану змішану економіку, робить акцент на розподіл національного доходу з урахуванням оптимального співвідношення між приватним і державним секторами в довгостроковому аспекті. Цьому має сприяти, зокрема, політика державних витрат і податків, у тому числі прискорена амортизація, що створює умови для нових інвестицій. Вагоме місце в концепції інституціоналістів посідає ідея соціального контролю над економікою, центральне місце в якому відводиться державі та, зокрема, її фіскальним знаряддям'².

У концепціях інституціалістів прослідковується характерне для сучасних соціальних теорій прагнення спиратися на реальні процеси. Вони виходять із швидкозростаючого промислового виробництва, що базується на великих корпораціях, посиленні впливу науково-технічної революції, неминучому ускладненні систем управління, збільшенні потреби у планомірній організації виробництва. Інституціалісти покладають на державу великі надії в організації і стимулюванні науково-технічного прогресу. Держава, на їх думку, має взяти на себе організацію фундаментальних досліджень, системи освіти, професійної підготовки, реалізацію експериментальних, найризико-ваніших у комерційному плані проектів тощо.

Інституціалісти вбачають у державі реальну силу, здатну стримати негативні процеси. Здійснення реформ вони пов'язують із посиленням регулюючої ролі держави. Так, на думку Дж. Гелбрейта, слід більше покладатися на фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Економічна теорія Дж. Гелбрейта найбільш реалістично відображає сучасний стан і проблеми економіки та передбачає багато в чому дієві заходи для її оздоровлення.

Рекомендації щодо синтезу ринкового та державного регулювання знайшли відображення в посткейнсіанській теорії, основними творцями якої є Д. Роббінсон і Н. Калдор. Вони виступають за вдосконалення механізму регулювання економіки, більш рівномірний розподіл доходу за допомогою податків, що не потребують докорінного зламу. Мобілізована податками частина національного доходу, за їх теорією, може бути придатною для активного впливу на структуру та капіталовкладення. Ця теорія збігається з популярною в розвинених країнах реформістською концепцією нівелювання доходу податками.

Фундатором популярної реформістської теорії "податки -інструмент зрівняння доходу" є Е. Жирарден. її підтримують американські економісти Р. Тибольд, Дж. Гелбрейт, С. Кузнець, Д. Пичлер, англійські - К. Кросланд, Г. Коул, французькі -М. Клюдо, Ж. Фурастьє та багато інших. На їх думку, за допомогою прямих податків (прибуткового, податку зі спадщини та дарувань), що стягуються за прогресивними ставками, можна ліквідувати майнову нерівність, яка виникає з розвитком суспільства. При цьому вони виступають за обмеження оподаткування підприємців, інакше, на їх думку, зникне стимул до розширення виробництва.

У 80-х та 90-х роках XX ст. сформувалися сучасні економічні концепції, що базуються на кейнсіанській ідеології розбалансованості ринкової економіки. Під впливом робіт представників монетарного посткейнсіанства, теорії неокласичного синтезу з певними елементами сучасного інституціоналізму виникли теоретичні моделі Дж. Тейлора, Дж. Стігліца, Дж. Акерлофа та ін. Сучасні кейнсіанщ обережніше за своїх попередників підходять до можливості застосування інструментів фіскальної політики. "Політика стабільності, відсутність різких реакцій на кожне циклічне відхилення, очевидно, найкращий спосіб не тільки скорочення самих коливань у довгостроковому періоді, але й обмеження ролі держави у забезпеченні існування вільної ринкової системи"¹³. Як і монетарні кейнсіанщ, "нові" кейнсіанці у сфері державного регулювання роблять основний акцент на активну монетарну політику. Від теорії Кейнса залишилася ідея про те, що економіка не є цілком саморегульованою системою, а потребує регулювання держави.