Основные пути решения конфликтных ситуаций

Серед досліджень першої половини минулого століття автори виокремлюють такі напрями  в зарубіжній психології:

1) психоаналітичний (його представляють З.Фрейд, А.Адлер, К.Хорні, Е.Фромм). З.Фрейд досліджував переважно  внутріособистісні конфлікти, його заслуга передусім у тому, що він вперше наголосив на необхідності пошуку причин конфліктів у сфері безсвідомого. А.Адлер вперше  встановив зв'язок між змістом конфліктів особистості з мікросередовищем і намаганням індивіда звільнитися від почуття неповноцінності.

К.Хорні встановила зв’язок між  конфліктами індивіда з оточуючим  недостатньою недоброзичливістю  з  боку останнього, передусім батьків. В цьому вона вбачила одну з основних причин конфліктів. А Є. Фромм пов’язував її з неможливістю індивіда реалізовати свої прагнення і потреби;

2) соціотротний  (найбільш відомі представники цього напряму У.Мак-Дугалл і С.Сігеле). Основну причину конфліктів представники цього напряму вбачають в інстинктах типу страху, самоствердження, які є генетично вродженими. Прихильники цього напряму намагаються поширити ідеї  Ч.Дарвіна щодо боротьби за виживання у тварин на людське суспільство;

3) етологічний (представлений К.Лоренцом і Н.Тімбергеном). Представники цього напряму вважають основною причиною соціальних конфліктів агресивність індивіда і натовпу. Як і представники попереднього напряму, вони вважають прояви агресії у людини і тварини однотипними.

4) теорія групової динаміки (найвідоміші представники: К.Левін, Д.Креч, Л.Ліндей). Вважається, що основною причиною конфлікту є порушення рівноваги між індивідом і середовищем. В своїх працях прихильники цього напряму особливу увагу приділяли дослідженню лідерського стиля, вбачаючи в цьому одне з основних джерел конфлікту.

5) фрустраційно-агресивний (представлений передусім такими психологами: Д.Доллард, Л.Берковітц, Н.Міллер). Прихильники цього напряму основне джерело конфліктів вбачають у біосоціальних причинах, до яких вони відносять передусім агресивність індивіда і соціальну причину-фрустрацію;

6) поведінковий (його представляють передусім А.Бандура, А.Басс і Р.Сіре). Його прихильники, на відміну від фахівців, які вбачають основне джерело конфліктів у вроджених якостях людини, на передній план висувають соціальне оточення,  яке змінює ці якості);

7) соціометричний  (найвідоміші представники Д.Морено, С. Додд, Г.Гурві). Прихильники цього напрямку на передній план  висувають емоційні відносини між людьми і вважають, що і трудові і навіть міжнародні конфлікти можна розв’язати, якщо при цьому враховувати те, чому вони віддають перевагу, тобто емоційні уподобання людей;

8) інтеракціоністський (найбільш відомі його представники Д. Мід, Т.Шибутані). Прихильники цього напряму основні причини конфлікту вбачають у порушенні процесу соціальної взаємодії, внаслідок чого людина починає відчувати внутрішню дисгармонію і дискомфорт. 

Найпоширенішим підходом до внутріособистісних конфліктів є психодинамічний підхід, джерелом теоретичних засад якого є теорія психоаналізу З.Фрейда. Згідно з його теорією конфлікт – це результат взаємодії внутрішніх структур і тенденцій психіки в силу законів їх власного існування. Отже, конфлікт інтерпретується через внутріособистісні особливості людини.

Фрейд розглядав конфлікт як інтрапсихічний феномен, що зумовлений протиріччям  самої природи людини. Саме тому, на його думку, найбільшу увагу він  приділяв внутрішнім неусвідомленим конфліктам. Водночас цим факторам він надавав  вирішального значення і при аналізі міжособистісних конфліктів. Основну їх причину автор вбачав у внутрішніх особливостях людини. Згідно З.Фрейду, джерелом конфлікту дитини є вроджені інстинктивні сили, які проявляються в ході її психосексуального розвитку. Основні причини конфлікту – це, по-перше, зіткнення протилежних інстинктів, по-друге, інстинктів – з вимогами соціального середовища і, по-третє, необхідність досягнення дитиною компромісу між потребою негайного забезпечення її і принципом реальності, який вимагає відстрочення її задоволення [23].

Це стосується не лише внутріособистісних (інтрапсихологічних) конфліктів, а  й міжособистісних (інтерпсихологічних) (Фрейд З. [24]). В подальшому як послідовники, так і критики Фрейда (Адлер А. [2]; Хорні К. [14; 13]; Юнг К. [15]) намагалися розширити можливості психоаналізу, показати не лише негативні, а й позитивні результати конфлікту (Див.: Хьелл З., Зіглер Д. [15]). Їхні концепції значною мірою відрізняються від концепції З.Фрейда. Так, наприклад, К.Юнг, визнаючи проголошений З.Фрейдом сексуальний інтерес в якості мотиву конфлікту, водночас підкреслював значення мислення і научіння [19].

К.Хорні вважала, що один з основних недоліків концепції З.Фрейда –  це відсутність соціологічної орієнтації у тлумаченні конфлікту, схильність до пояснення соціологічного явища біологічними факторами. Вона наголошувала, що дитина не керується інстинктами, що в неї величезний запас енергії, який має різноманітне спрямування і не завжди погоджується з вимогою оточуючих, передусім дорослих, внаслідок чого і розгортається конфлікт.

Найбільш розповсюджений теоретичний  підхід до дослідження міжособистісних  конфліктів в психології називають  по-різному: як мотиваційний (ця назва  найбільш поширена) і як ситуаційний. До найбільш відомих його представників належать передусім М. Дойч [12], Л. Козер [21], Г. Зіммель [2], М.Шеріф [17] та ін. Назву мотиваційного цей підхід дістав завдяки тому, що основу конфлікту його представники вбачали передусім у протиборстві несумісних інтересів, потреб, мотивів і т. ін.

В рамках мотиваційного підходу основними категоріями, що визначали конфлікт, були: а) об’єктивна конфліктна ситуація і б) конфліктна поведінка як спосіб взаємодії учасників конфліктної ситуації. М. Дойчу належить так званий гіпотетичний закон соціальних відносин, в основу якого покладено тип цих відносин учасників конфлікту – кооперативний або конкурентний. Вказана характеристика має істотне значення для аналізу як спільної діяльності взагалі, так і для тлумачення внутрігрупових конфліктів. Докладний аналіз положень М. Дойча щодо даного типу взаємовідносин буде дано нижче, а тут ми обмежимося викладом його закону і загальною характеристикою типів соціальних взаємин.

М. Дойч так сформулював свій закон: характерні процеси і ефекти, що їх зумовлює даний тип соціальних взаємовідносин (кооперативних чи конкурентних), також мають тенденцію спричиняти даний тип соціальних взаємовідносин. Отже, як наголошує автор, кооперація може зумовитися тим, що учасникам ситуації здається, ніби їхні уявлення і установи подібні і, як наслідок цього, у них виявляється готовність допомагати, має місце відкритість комунікацій, дружні настанови до спільних інтересів, орієнтація на знаходження спільного і на конструктивне вирішення конфлікту. Конкурентним взаємовідносинам властиве використання силових методів вирішення конфлікту, обмеження комунікацій, ворожі настановлювання і т.д. [11]. Аналізуючи погляди М.Дойча і його внесок у дослідження проблеми конфлікту, слід відзначити також сформульовані ним положення про вплив внутрішніх потреб на міжособистісні конфлікти, а також аналіз процесів, що сприяють ескалації конфлікту. В рамках цього підходу здобуто цікаві дані про вплив предмета конфлікту на шляхи розвитку міжособистісного конфлікту, його тривалість, гостроту і на його завершення, про функції соціального конфлікту, зроблено розмежування конфлікту і агресії (остання тлумачиться як нереалістичний конфлікт).

Значний внесок у розв’язання цих  проблем належить Л.А. Козеру. Він  зробив спробу дати загальну характеристику вказаних вище аспектів. Намагання  дати загальну картину різних видів конфліктів, починаючи від внутрігрупових і закінчуючи міждержавними, з одного боку, сприяло знаходженню деяких характеристик, спільних для феномену конфлікту, а з другого, призвело до того, що вони не можуть бути безпосередньо застосовані до окремих типів конфліктів, яким властиві специфічні особливості. Докладний аналіз основних теоретичних положень Л.А. Козера дано в роботі Дж. Тернера [13].

Нагадаємо, що друга назва цього  підходу до дослідження конфлікту  – ситуаційний. Така назва певною мірою зумовлена протиставленням міжособистісних конфліктів внутріособистісним, причому акцент робився на зовнішні детермінанти. У зв’язку з цим зауважимо, що представники цього напрямку, визначаючи як основну причину конфлікту несумісність інтересів, цілей, мотивів, водночас вказували на необхідність об’єктивної конфліктної ситуації, врахування її контексту.

Деякі автори розрізняють мотиваційний підхід і ситуаційний. Для цього  є певні підстави, тим більше, що найбільшу підтримку останній знайшов у біхевіористів, які найбільшу увагу приділяли механізмам людської поведінки як реакції на певні ситуації: представники ситуаційного підходу основну увагу приділяли міжгруповим конфліктам. Найбільший вплив на розвиток цього напрямку мали експерименти М. Шеріфа [17]. Вони довели сформульовану ним гіпотезу про вирішальну роль ситуаційних факторів. Змінюючи ситуацію, автор з’ясував, що шляхом створення об’єктивної ситуації взаємозалежності і взаємної зацікавленності можна докорінно змінити взаємини між учасниками конфліктної ситуації, перетворити колишніх супротивників і навіть ворогів у друзів, а також навпаки.

Ситуаційний підхід першооснову конфлікту  вбачає у зовнішніх факторах, а  конфліктогенну поведінку людини пояснює  закріпленням відповідних моделей  поведінки. Одне із фундаментальних положень, на яких грунтується ситуаційний підхід, – визначення вирішального значення характеру взаємозв’язків між членами групи. Як зазначає М.Дойч, конфлікт – це наслідок об’єктивного зіткнення інтересів сторін. Автор виділив шістнадцять типів соціальних відносин, які розподіляються на дві групи – конкурентні та кооперативні. Він дав докладну характеристику основних параметрів взаємодії: а) комунікацію; б) сприйняття; в) настанов щодо один одного; г) орієнтацію на задачу. Спираючись на результати експериментальних досліджень, М.Дойч вважає, що характер конфлікту, його перебіг, способи вирішення значною мірою залежать від характеру взаємодії членів групи – кооперативної чи конкурентної [16].

Найбільш серйозна критика на адресу даного підходу полягає в тому, що він не враховував суб’єктивного фактору, тобто особливостей сприйняття індивідами даної ситуації. На необхідність врахування цього фактору вказував К.Левін [19], якому вдалося подолати однобічний підхід до конфлікту психоаналітиків, які вбачали джерело конфлікту у внутрішніх факторах, і біхевіористів, які основну причину конфліктів вбачали в об’єктивній ситуації. З ім’ям К.Левіна пов’язаний когнітивістський підхід до конфлікту. Цей підхід робить наголос не на самій ситуації, а на тому, як вона сприймається. Теоретичними підґрунтями підходу є його теорія поля. Згідно з цією теорією, вважається, що конфлікт з точки зору психології можна описати як ситуацію, в якій на індивіда діють усвідомлювані ним протилежно спрямовані дії приблизно однакові за силою впливу.

Вирішальним фактором тлумачення конфліктів є суб’єктивне відображення і  оцінки індивідами ситуації, що склалася. На думку прихильників когнітивістського  підходу, конфлікт – це не стільки  ситуація, скільки її тлумачення, тобто вирішальним фактором виникнення конфлікту є не сама ситуація, а її сприйняття членами групи, їхні соціальні установки. Згідно з когнітивістським підходом, "поведінку визначає не ситуація, яка може бути описана "об"єктивно" або за узгодженою думкою кількох спостерігачів, а ситуація, як вже дана суб’єкту в його переживаннях, як вона існує для нього" (Хекхаузен Х. [23]. Саме соціальні настанови визначають способи реагування і подолання ситуацій, що викликають певне напруження. Отже, на відміну від прихильників мотиваційного підходу, представники когнітивістського підходу вважають, що перебіг конфлікту визначають не тип взаємодії, а соціальні настанови членів групи. Когнітивні психологи виходять з того, що саме ці настанови опосередковують тип взаємин. Тому, як зазначає В.С. Агєєв, “з точки зору когнітивних психологів, далеко не кожна кооперативна діяльність приводить до вирішення міжгрупового конфлікту і поліпшенню міжгрупових взаємовідносин. Кооперативна і конкурентна взаємодія не прямо породжують позитивні і негативні між групові настанови, а є детермінантою соціальних настанов, які виступають як когнітивні критерії для соціальної категоризації" [1].

Когнітивістський підхід дає можливість розмежувати дискусії, а також  несумісні дії і конфлікт, оскільки вважає, що конфлікт – це не властивість ситуації, а висновки, що робляться на її основі. Представники цього напрямку тлумачать конфлікт як певну когнітивну схему, на характер якої впливають два фактори: когнітивні і мотиваційні. Перший з них залежить від наявності відповідних ідей і їх доступності в даний момент. До мотиваційних факторів відносять потребу в когнітивній структурі, а також потребу у висновках, прийняття яких залежить від того, як вони відповідають їхнім бажанням. Серед російських психологів когнітивістський підхід найбільш послідовно відстоював В.С.Мерлін. Він неодноразово наголошував, що конфліктна ситуація не може бути нічим іншим, як результатом відповідної оцінки, інтерпретації її людиною. Водночас він відмічав, що необхідною умовою виникнення конфлікту є усвідомлення суб’єктом ситуації як такої, що є не розв’язуваною [10].

Слід зазначити, що в деяких працях з конфліктології когнітивістський підхід тлумачиться дуже збіднено і  однобічно, по суті він ототожнюється  з одним із типів конфлікту – когнітивним. Це, на наш погляд, неправомірно, когнітивістський підхід стосується більш широкого кола конфліктів, у тому числі й тих, предметом яких є певні якості і властивості особистості, що виявляються у діяльності і поведінці. Саме тому деякі автори вважають, що більш точним є термін когнітивні аспекти конфлікту. Справжня суть цього підходу полягає в тому, що завдяки йому конфлікт сприймається як більш суб’єктивний феномен, ніж це вважають інші напрямки.

За останні десятиліття з’явилися  нові підходи до дослідження конфліктів. Один з них – діяльнісний – є спробою застосувати діяльнісний підхід, сформульований О.М. Леонтьєвим [7], до дослідження взаємовідносин у колективі. Цей підхід започаткував А.В. Петровський [11]. Теоретичним підгрунтям його теорії є концепція діяльнісного опосередкування особистості, відповідно до якої вважається, що усталені міжособистісні взаємовідносини людей можна зрозуміти лише в контексті змісту, цінностей, смислу спільної діяльності. При цьому наголошується на важливості врахування рівня розвитку групи. Саме останній значною мірою впливає на характер і спосіб вирішення конфліктів у малій групі. Як підкреслює А.В.Петровський, в умовах групової діяльності “індивідуально-типове в особистості виступає як соціально-психологічне” [11. С. 37].

В працях українських і російських психологів феномен конфлікту досліджують  в руслі психологічної теорії колективу, пов'язують із рівнем розвитку груп (Кричевский Р.Л., Дубовская Е.М. [3]; Ложкин Г.В., Повякель Н.И. [8]; Петровский А.В. [11]; Пірен М.І. [12]; Полозова Т.А. [14]). В працях різних авторів наголошується, що в групах високого рівня розвитку члени намагаються досягти конструктивного вирішення конфлікту, уникають агресивних проявів.