Мусульманское право

Уявляється, що школи — результат довготривалого сумісного процесу роздумів про  цей правовий феномен²⁷.

Між II-IV ст.ст. хіджри мали близько 12 таких  шкіл. Деякі з цих шкіл припинили  своє існування. Мусульманський світ сунітів розділився на 4 школи. Несужити (шиіти та харежити) також мали свої школи, деякі з яких мають послідовників і сьогодні.

• Перша з сунітських шкіл — ханефітська школа, заснована учені школи Куфа в Ірані — Абу Халіфом, який народився в 80 р. хіджри. дана школа характеризується відносно раціональністю в методах дослідження окремих юристів та великою обережністю у використані традицій. Ханіфізм проник з Іраку в Єгипет, Сірію, Персію, Індію, Китай, центральну Азію. Сьогодні він переважає в Терції, мусульманських республіках колишнього СРСР, в Йорданії, Сірії, Афганістані, Пакистані, Індії, Бенгалії, а також має своїх послідовників у Країнах Магриба.
• Друга значна сунітська школа — школа Мале кита. Її глава — Малекита вважається також,  що найбільше поважає звичаї Медини, враховуючи загальну зацікавленість та завершеність релігійного закону. Ця школа була поширена в Єгипті, Маг рибі, Судані, Кувейті, Катаре, Бахрейні, Арабських Еміратах і на частині східного узбережжя Аравійського півострову. Малеікізм зустрічається сьогодні в Країнах Західної Африки.
• Школа Хафецитів була створена Ель Хафеі (народився в 150 р. хіджри). Його теорія джерел права слідує релігійному ідеалу, вона не базується на лише вивченні практики. З цього можна зробити висновок, що їй не вистачає необхідних понять для аналізу правової реальності, що не дозволяє розвивати самостійну науку права. Хафіцизм має послідовників в Палестині, Адені, на півдні Аравійського півострову. З ним можна зустрітися також в Пакистані, Єгипті, Індонезії, Малайзії, на Цейлоні, Філіппінах, в Індії та Східній Африці.

Ханбалізм —  за ім’ям його засновника Ахмада Ібн  Хан бала, який народився в 164 році хіджри, — вважається найбільш  суровою зі шкіл, через надзвичайну пов’язаність її з традиціями. Ханбалізм поширився лише після IV ст.. хіджри, а в Єгипті з’являється лише в VII ст. Сьогодні йому слідують в Саудівській Аравії та в деяких місцевостях Ірану і Сірії.

Серед несуннітських шкіл можна згадати  школу зейдитів —  за ім’ям її засновника Зеіда Бен Алі. Адже школа вважається найбільш близькою сунітським школам. Головне творіння Зеіда Бен Алі —  збірник традицій, який розглядається як перше прочитання Харита до утвердження фікха. Ця школа пріоритетна в Йемені.

Інша шиїтська школа — школа Джа-Фарита, заснована Саадеком Аль Дже, який народився у 80 році хіджри. Її послідовники спираються лише на традиції імамів, вихідців із сімей пророка. Не перестаючи сповідувати іджтіхад, шиїти джефаритської школи протистоять іншим напрямам в питанні халіфіта. Дже-Фаризм домінує в Іраку та Ірані²⁸.

Отже, школи мусульманського права  відрізняються одна від одної  залежно від багатьох деталей, але  їх принципи  залишаються спільними. Так, буть-хто може примкнути до іншої, школи, підкоритися владі іншої  школи. Визнається також право суверена казати своїм суддям застосовувати норми іншої школи, ніж ті, яким слідують в даній країни. Сучасні мусульманські теоретики  намагались зблизити чотири системи сунітського ісламу або, навіть, зблизити сунітів і шиїтів²⁹.

Сьогодні законодавці  країн ісламської традиції використовують методи еклектики при складанні кодексів (напр. в сфері сімейного права)³⁰.

4. Шаріат: коран і суна — основні джерела

         мусульманського права

Коран

На державному рівні в мусульманських країнах  розроблена концепція “Верховенства шаріату”, яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції глава держави пов’язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади).

Як  вже зазначалося вище: невід’ємною  частиною ісламу є шаріат — сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного і особистого життя, а й його думки і почуття. При цьому практично всі нормативні приписи виходять з ідеї обов’язків  людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності  людини.

Шаріат містить  чотири групи приписів:

1. Норми, що фіксують релігійну догматику ісламу — те, у що зобов’язаний вірити мусульманин.
2. норми, що закріплюють основи мусульманської моралі та етики.
3. Норми, що регламентують стосунки віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов’язків).
4. Правила поведінки між мусульманами та  з не мусульманами.

Дві останні групи норм ніби-то “практичними”,  тобто такими, що регулюють вчинки правовірних і утворюють “фікс” — нормативну частину шаріату. Фікс називають мусульманським правом у широкому розумінні, складовими якого є не тільки власне юридичні норми, а й правило суто релігійного характеру. Мусульманським правом у вузькому розмінні називають ту групу норм, що регулюють виключно стосунки між людьми.

Зважаючи на те, що юридичні норми походять від  релігійних настанов і що мусульманська  держава завжди подавала обов’язковості та забезпечувала примусове виконання суттєвої частини релігійних обрядових правил, у наукової літературі термін “мусульманське право” вживається (якщо не передбачено інше) саме в широкому розумінні.

Отже, норми  шаріату охоплюють релігію, мораль, право. В основі всіх його приписів лежить ідея неоплатного боргу людини перед Аллахом і нерівності людей (між чоловіком і жінкою, між мусульманином і немусульманином тощо).

Шаріат має не територіальний, а персональний характер: усі правовірні мусульмани, де б вони не проживали, утворюють одну общину, тому зобов’язані безвідмовно підкорятися його приписам.

Ісламські правознавці  формулюють низку принципів шаріату, одним з яких є принцип рівності. Але, за шаріатом рівність поширюється  лише на правовірних і не стосується немусульман. Навіть серед мусульман немає формальної рівності: норми шаріату прямо говорять і про принижене щодо чоловіків становище жінок.

Принципом шаріату мусульманська  теорія вважає братерство, посилаючись при цьому на норми, що зобов’язують багатим допомагати бідним. Проте у шаріаті значно більше норм, метою яких є найжорстокішими засобами захищати власність та інтереси багатіїв від зазіхання на них незаможних.

Свобода — також один із принципів шаріату, що зумовлюється, насамперед, дозволом для “невірних” зберігати свою релігію. Але цей дозвіл не узгоджується з положенням шаріату про священні війни з “невірними” з метою насильницького обернення до ісламу людей, що сповідують іншу релігію.

Принципом шаріату вважається і справедливість. Її сутність вбачається в обов’язку людини і правителя забезпечити кожному мусульманину рівність перед судом. “Чистота” і цього принципу піддається сумніву, якщо зважити на те, що правосуддя повинно чинитися суддями (каді), які призначаються правителем з числа священнослужителів, а сам правитель не підлягає людському суду і підзвітний лише Аллахові.

Отже, навіть короткий огляд  принципових настанов шаріату, повною мірою притаманних мусульманському праву як його невід’ємній частині, свідчить про існування в його межах суперечливих і навіть взаємовиключних норм. Це зумовлює можливість використання тих чи інших приписів мусульманського права, відповідно до потреб певних осіб або груп, які на даний момент прибувають при владі³¹.

Основи мусульманського права не лише божественного характеру (Коран і суна). Теологами правознавцями потягом століть створено досить розвинену доктрину. Дане право використовується, в принципі, лише у стосунках між мусульманами; релігійний принцип, на якому базується право, відпадає, коли одна із сторін не являється мусульманином.

В ісламі провідною є  концепція теократичного суспільства, за якою держава має значення лише як служитель встановленої релігії. Замість того, щоб просто проголосити моральні принципи або догми, з якими суспільство повинно узгоджувати свої правові системи, мусульманські юристи і теологи розробили, виходячи із божественних настанов, цілу систему дуже деталізованого права, права ідеального суспільства, яке встановиться в один прекрасний день в усьому світі і буде повністю підпорядковане релігії ісламу. Тісно пов’язане з релігією і з цивілізацією ісламу, мусульманське право може бути по-справжньому зрозуміле лише тим, хто має хоча б мінімальну загальну уяву про цю релігію і про цю цивілізацію. З іншого боку, жоден ісламіст не може ігнорувати мусульманське право. Іслам за своєю суттю, як і іудаїзм, — це релігія закону³². Мусульманське право, за висловом Бергштрассера, — це, “квінтесенція справжнього мусульманського духу, найбільш ясний вираз мусульманської ідеології, головна ланка ісламу³³.

Основною мусульманського  права, як і всієї мусульманської цивілізації, є священна книга ісламу — Коран, який складається із висловлювань Аллаха останньому з його пророків і посланників Магомету. Коран  — це без сумніву, перше джерело мусульманського права³⁴. 

Поява Корану як “священної книги” мусульман, тлумачиться по-різному  ісламознавцями. Зрозуміло те, що Коран  було складено на десятки років пізніше смерті Мухаммеда. Коран неодноразово було перекладено на десятки інших мов. Про цю “божественну книгу” написано тисячі коментарів, які по-різному пояснюють її зміст.

Німецький східнознавець  Бенгор у передмові до німецького перекладу Корану писав: “… чим  глибше ми вивчаємо Коран, тим більше ми розуміємо велич його ідей…  Приписи даної книги може використовувати  людство до останнього дня існування  світу…” 

Англійський ісламіст Б. Сміт у своїй праці “Мухаммед і магометани” писав: “Коран має загальні закони, які відповідають потребам різних народів. Нині більш ніж 1/6 населення земної кулі керується нормами Корану… Коран є тією книгою, яку більш ніж 13 століть тому Мухаммед приніс людству… Коран є його чудом і дійсно являє собою вічне і безсмертне чудо”. Та багато інших західних вчених поділяють вище висловлені думки про іслам та Коран.

Мусульманське духовенство  намагається значно перебільшити роль Корану як основного джерела мусульманського права. Не можна погодитись із думкою деяких мусульманських вчених, зокрема з думкою викладача Бейрутського університету доктора Махмасані Субхі, який стверджує: “Коран є основним законом мусульман та охоплює всі релігійні і правові норми: цивільні, кримінальні, процесуальні і військові³⁵. 

Багато виникало непорозумінь, пов’язаних із структурним характером Корану. Одні бачили у ньому відбиток номадизму, тобто впливу кочових  племен, інші — тавро осілого громадянина, котрим і був Пророк. Фактично обидві ці думки гармонійно доповнюють одна іншу. Перші приписи Мухаммеда були правилами великодушного буржуа і демагога: повернення до простоти нравів, пом’якшення суперечностей між багатими і бідними, відмова від прагнення збагачення, добровільне самонакладання — закат — у цілях спокутування у разі отримання недобросовісної наживи (грошової).

Коли ж після провалу  такої проповіді, яка була “не  до смаку” городянам, серед яких її розповсюджували, проповідник змушений був покинути ці края, геній “посланника божого” був змушений перебудувати свої заклики.

Віднині, він зосередив  увагу на закликах до Священної війни, а не на проповідях про Страшний Суд: “Фактор таїнства прийняття нової релігії був знижений до рівня норм особистої дисципліни воїна. Така організація була “до смаку” бедуїну, як вода — рибі”. (Шумпетер).

Коли Мухаммед у 632 році помер, військово-політичний устрій племен виявився вже достатньо міцним, щоб  розпочати завоювання величезної території: Сірії — при Абу-Бекрі, Персії — при Омарі, потім Палестини, Єгипту і т.д³⁶.  Ісламський імперіалізм підкорявся своїй внутрішній логіці, так як створена Мухаммедом община потребувала війни як своєрідного цементу, що її об’єднував, а без військових перемог вона (община) була б приречена на розпад. Тепер ідеалом уже не було те, що було ідеалом в часи Ісуса Христа та його апостолів, які закликали до заміни (зберігаючи рамки державності) язичництво істинною вірою. Тепер висувалася ціль знищити цезаря та його державний апарат, “ібо град божий, очищений від гріхів і скверни”, повинен був жити лише згідно своїх власних законів. Але в очікуванні цієї ери завойовники внаслідок їх контактів з переможеними народами підпадали під вплив набагато більш розвинених цивілізацій, які суттєво впливали на племінну організацію, створену Мухаммедом.

Лише років через  двадцять після смерті Мухаммеда  один з його секретарів, Зейд, відредагував Коран, або “Читання”³⁷.

Коран — це книга, яка  складається, на думку вчених-ісламознавців, із висловлювань Мухаммеда, усні притчі про них були зібрані впродовж двох десятиліть після його смерті. Значна частина Корану наповнена розповідями про історичні події, які найчастіше недостовірні, або, навіть, видумані, а також міфами та богословськими догматами, які взяті із іудейської, християнської та зороастрійської релігії. Окрім того, у ньому містяться записи місцевих звичаїв та фольклору арабських племен доісламського періоду.

Угорський дослідник  І. Гольдциєр справедливо дає  таку характеристику Корану: “обряди  паломництва взяті від арабського язичництва; обряд молитви пов’язаний із східним християнством, піст є аналогом європейського посту покаяння. Коран став би набагато менше, якщо з нього виключити багаторазові повтори, які наявні у ньому³⁸. 

Подібну оцінку ісламу дають  і інші численні ісламознавці. Англійський вчений Лен-Пул писав: “Якщо відкинути єврейські притчі, повтори, заклики та особисті вимоги, то висловлювання Мухаммеда займуть дуже мало місця”³⁹.

Протилежно ісламські  догматики проголошують, що Коран  не є творінням рук людини, а існував вічно та його оригінал зберігається на небесах. Цей міф був створений для того, щоб надати авторитет новому вченню, переконати народ у божественному походженні Корана та посилити його ідеологічний вплив на маси. Іслам, як і християнство, принижує достоїнство людини, знищує його віру в свої сили, розум, творчі здібності. У Корані говориться, що “все у владі бога і не один листок не впаде з дерева без його відома”. Згідно з Кораном, людина створена “слабкою”, “малодушною”. Подібні ж принципи проголошуються і в християнських молитвах, в яких проголошується, що: “ні одна волосина не впаде з голови людини без божого на те відома”.