Мусульманское право

Коран вважає людину безсилою перед божою волею і волею  намісників бога на землі (пророка, каліфів, султанів) і тим самим освячує  авторитетом релігії засади класового суспільства. Коран проповідує відмову від боротьби за свободу, закладає почуття пасивності, покори, віру у неможливість щастя на землі. “Ми, – як говориться про Аллаха в Корані, – роздаємо … життєві потреби у житті, возвеличуємо одних над іншими, через це одні… тримають інших підвладними собі невільниками”.

У Корані існують положення, котрі принижують достоїнство жінок, закріплюють її нерівність з чоловіками і у моральному, і у правовому відношенні.

У цій “священній книзі” міститься маса протиріч. Вже багато східних письменників говорили, що Коран не є джерелом пізнання. Наприклад, Ібн ар-Раванді у ІХ столітті писав стосовно мудрості і справедливості бога (про що досить суттєво говориться у Корані): “що він (Ібн ар-Раванді) не знаходить підтвердження божественній мудрості у реальній дійсності”⁴⁰.

Знаменитий  вчений Абу Алі Ібн-Сіна (980 – 1097?) писав, виражаючи вільнодумні для того часу погляди: “Світ не створений богом із Нічого, як вчить Коран, а виник у бога в процесі розвитку у силу необхідності, в процесі еманації”⁴¹. 

Отже, вчення Ібн-Сини про  вічність та нествореність світу, не дивлячись на теологічну оболонку, зароджувало у собі ідеї матеріалістичного світогляду та мало велике значення для боротьби з релігією. Сам же Ібн-Сіна переслідувався духовенством і був проклятий як єретик.

Загалом Коран складається  із більш ніж 6225 віршів, автором яких вважають Мухаммеда. У ньому відсутня єдність форми, стилю і змісту. Весь час Мухаммеда оточували його прихильники, що заучували і потім по пам’яті відтворювали його висловлювання на камінні, пальмових листках та кістках, або на шкірі чи іншому матеріалі. Оточення Мухаммеда складали: Алі, Абу Бекр, Омар, Остан, Зейт ібн Сабіт, Алі ібн Каат, Муавія та інші. Після смерті Пророка його намісник Абу Бекр не хотів видати Коран.

Після того, як у часи завоювання Іємами (області Аравії на схід від Мекки) більш ніж 70 помічників Мухаммеда, які знали Коран напам’ять, були вбиті, Абу Бекр назначив комісію на чолі із Зейдом, яка мала підготувати письмове видання Корану.

Перший екземпляр Корану було видано у період правління Омара. У цьому екземплярі не було дотримано порядку глав та віршів. Третій “праведний” халіф Осман назначив другу комісію у новому складі під керівництвом Зейда, яка підготувала нове видання Корана і спалили всі його попередні списки. За наказом Османа були переписані 6 екземплярів нової редакції Корана і як керівна книга розіслані в Медину, Мекку, Куфу (в Іраку), Йемен, Сірію.

Ті, хто підтримували іншого помічника пророка — Алі, спочатку не визнали нове видання Османа через те, що у цьому виданні були нібито виключені вірші, в яких говориться про те, що Мухаммед назначив своїм наступником Алі. Окрім цього, у багатьох місцях, на їх думку, не чітко були сформульовані вислови Пророка.

Вірші Корану можна поділити на МУХКАМАТ — беззаперечні і МУТАШАБІХАТ  — вірші, які можна тлумачити  по-різному. Мусульманські фікхи-правознавці  дійшли висновку, що при прийнятті  певного рішення не слід посилатися на муташабіхат, оскільки дані тексти не є повністю достовірними, суперечливими.

Стосовно мухкамат фікхи  розділилися на 2 групи: ахбарі і  усулі.

1) Ахбаріди зовсім  відкидають прямі посилання на  Коран та спираються лише на  його тлумачення особами, такими  як імами, вищі юристи, духовенство. 

2) Усуліди говорять, що Коран не є загадковою книгою та написаний простою доступною мовою, а отже більшість віршів Корану не потребують тлумачення. Тлумачити Коран і зрозуміти його може кожен.

Цікавим моментом є те, що ті, хто складали Коран, заборонили перекладати його на інші мови.

Вперше у Х столітті Коран було перекладено на персидську мову, потім на турецьку, урду та інші мови народів сходу. З ХІV століття починають з’являтися переклади  Корана на європейські мови. Перші  переклади з’явились на іспанській мові.

Коран являє собою  хаос зі ста чотирнадцяти глав, або  сур, кожна з яких поділяється  на вірші. Коран не є кодексом. Отже, ми можемо зробити висновок, що дана книга далека від того, щоб “включати у собі все мусульманське право”, як це стверджували деякі вчені. Скорочено викладаючи священну і світську історію, Коран підносить мрію про рай, доступ у який надається всім, хто дотримується філософських принципів, які містить Коран. Через це обставини правового характеру, які найчастіше досить нечітко висловлено в Корані, відповідають не потребам специфічного юридичного порядку, а велінням етичного імперативу. Міри впливу — коли і якщо вони згадані — лише в окремих випадках є каральними: віруючого, що порушив заборону у відношенні вина або азартних ігор, спіткає потойбічне пекло, а не земний жандарм. Змішуючи ритуальні, юридичні питання і питання догматики, Коран лише підкреслює аналогію з його першоджерелом — Торою⁴².

Є очевидним, що положень юридичного характеру, що містяться  в Корані, явно недостатньо для того, щоб регламентувати всі відносини, що виникають між мусульманами, окремими фундаментальними установами ісламу, які в Корані навіть не згадуються. Юридичні положення Корану знаходимо у певній кількості його строф (мусульманські юристи називають їх “правовими строфами”).

Мусульманські автори розрізняють  строфи, що встановлюють статус особи (їх 70); строфи, що стосуються “цивільного права” (також 70); строфи кримінально-правового характеру (у кількості 30); строфи, що регламентують судову процедуру (13); “конституційні” строфи (10); строфи, що стосуються економіки і фінансів (10); нарешті, строфи, що стосуються “міжнародного права” (25)⁴³.

Деякі правознавці стверджують, що в Корані містяться всі правові норми ісламу, але насправді їх там небагато. Всі правові норми ісламу, на мою думку, можна поділити на дві категорії:

До першої відносимо  ті правові норми, в яких містяться  точні вимоги, стосовно вирішення  певного кола судових справ: про шлюб, спадкування, податки і т. д. Такі норми містяться не більш ніж в ста віршах (аятах) Корану.

До другої категорії відносимо ті норми, у  яких надаються неточні вимоги стосовно того, чи іншого юридичного питання. Тоді законодавцям доводилось робити припущення, висувати власні думки, шукати аналогії, приймати рішення, керуючись вірогідністю. Такі норми містяться приблизно в 150 віршах Корану.

Отже, загальна кількість  правових норм, що містяться у Корані, займає лише кілька сторінок. Тому не можна вважати Коран основним джерелом мусульманського права.

Нормативні акти Корану виникали із конкретних випадків. Наприклад: про 14-річну жінку Мухаммеда Аішу “пішла у Медині дурна слава” (Одного разу вона загубилась і була доставлена Мухаммеду лише наступного дня).

Для того, щоб припинити  пересуди, було створено легенду про  те, нібито бог переконав Мухаммеда  у невинності Аіши. Він (Мухаммед) у  своєму указі, під страхом покарання 100а ударами бича, заборонив посягати на честь заміжніх жінок, якщо обвинувач не може підтвердити своє показання свідченнями чотирьох свідків-очевидців⁴⁴. 

Цей наказ Мухаммеда  стосовно конкретного випадку отримав  загальний характер і увійшов  у систему мусульманського права. Всі правові норми, які містяться  у шаріаті, мають подібну історію і стосуються конкретних випадків. Саме тому у шаріаті зустрічається багато протиріч, оскільки те, що говорив Мухаммед раніше, ніде не записано, і він не пам’ятає, як вирішував аналогічні справи десять років тому. Досить часто наступне рішення окремих питань не відповідало початковому — рішенню Пророка. Всі ж люди, що складали і редагували Коран, добавляли від себе ще багато суперечливих положень.

В шаріаті не йдеться  мова про державний устрій та організації  управління країною. Саме тому кожний халіф та емір за власним бажанням створювали вигідну для них та панівного класу організацію управління. Під страхом покарання в пеклі іслам змушував мусульман сліпо підкорятися догматам релігії, закріплених в Корані 14 століть тому.

Вчення Корану про розподіл людей на віруючих та невіруючих є засобом загострення стосунків між народами.

К.Маркс говорив про  це наступним чином: “Коран і засноване  на ньому мусульманське законодавство  зводять географію і етнографію народів і усього світу до простої та зручної формули поділу на дві половини — правовірних і невірних. Невірні — це “гайр” — це ворог. Іслам проклинає націю невірних і створює умови для непримиримої боротьби мусульман із невірними. У даному смислі піратські кораблі берберійських держав були священним флотом ісламу”.

Суна та суннат

Мойсей отримав від  бога ще за життя і має можливість проповідувати роз’яснення, що були необхідні для тлумачення неповних або незрозумілих положень, передбачених у законах божих. Плеврит, що передчасно сприяв смерті Мухаммеда, майже не поставив крапку якщо не на ісламі, то у крайньому випадку, на його правовій системі, що лише формувалася. Наявність книги, що не підлягала сумнівам, але яка містила “білі плями”, усунути які було досить важко, виявилась для прибічників нової віри трагічно недостатнім перед обличчям збільшення важких проблем соціального характеру, які виникали в умовах збільшення мусульманської общини. На щастя, араби з величезною повагою ставляться до минулого, до предків, сповідують фетишизм прецеденту (якщо ви хочете посіяти серед арабів недовіру стосовно будь-якого положення, визначте його як “нововведення”). І ось саме суна (з арабського — звичай, традиція) була призначена доповнювати та гармонійно завершувати (у сфері права в тому числі) деякі суттєві неточності архангела Гавриїла. У той же час вчинки, вислови, навіть мовчання Мухаммеда були проголошені правилами поведінки. Кожна із подібних “притч” отримала назву хадис. Починаючи з ІХ століття розцвітають знамениті збірки хадисів: Бухарі, Мусліма і т. д. Через суперечливість змісту деяких віршів Корану виникла навіть особлива “наука про змінююче і змінне”. Гольдцієр⁴⁵  довів, що у авторів, які намагалися будь-якими засобами переконати у достовірності їх власних думок, була відсутня турбота про відповідальність перед історичною критикою: ці люди навіть посилалися на фальшиві посилання⁴⁶. 

Згідно з мусульманським правом суна містить висловлювання, рішення і дії Мухаммеда, а  також висловлювання і рішення  його прибічників, що були підтримані Пророком. Основні правові норми мусульманського права містяться саме в сунні. Французький сходознавець Массе висловлював правильну думку: “Якщо суна може існувати без Корана, то Коран не може існувати без суни. Саме звідси правовірні мусульмани отримали назву ахльаса — суна або “суніти” — “люди суни”.

Рішення і дії Пророка  були залежними від впливу оточуючих  та середовища, в якому він знаходився. Мухаммед жив і ріс у містах Мекка і Медина. Саме ці міста ще до ісламу були центром торгівлі і культури Аравії. Там були свої закони і традиції, які суттєво вплинули на вчення ісламу.

Питання, що виникали в  період формування ісламу серед послідовників  Мухаммеда, не були складними, так як життя членів общини було ще досить простим. Мухаммед як голова мусульманської общини одноособово від імені “невидимого Аллаха” вирішував всі питання. Його вказівки вважалися веліннями бога і носили загальнообов’язковий для мусульман характер.

Після смерті Пророка  притчі про його дії і висловлювання (суна) стали передаватися від покоління  до покоління. Окремі такі висловлювання (як вже вище зазначалося) отримали назви хадисів. Саме хадиси і є одним з основних джерел мусульманського права. Велика кількість хадисів стали прямим відображенням інтересів окремих осіб або їх груп, що використовувалось як засіб закріплення політичного впливу. Деякі з прибічників Пророка, як, наприклад, його дружина Аіша або його родич Ібн Аббас, для посилення свого впливу стали створювати вигідні їм хадиси. Так само чинили і інші. Поступово кількість хадисів зросла до таких розмірів, що навіть у самих правовірних почали виникати сумніви щодо їх достовірності.

Саме це і стало  причиною того, що виникла ціла наука  про хадиси. Згідно з її вимогами (науки) кожен хадис повинен мати свою ціль (існад), що формувалася залежно від того, хто саме створював хадис, із прихильників Мухаммеда. Однак це не допомогло уникнути суперечок і неточностей хадисів.

У новий час виникла  і критика хадисів, яка виходила не лише з аналізу їх джерел, але  і з критичного аналізу їх змісту. Одна ціль, що переслідувалась даною критикою, не встановлення історичної цінності хадисів, а пристосування мусульманського богослов’я і права до сучасних умов, до сучасного рівня розвитку науки⁴⁷.  

Таким чином, після десятків років з дня смерті Пророка, у  сінні накопичувалася велика кількість протиріч, що загрожувало основам мусульманського вчення і правовому порядку, що підтримувався панівними класами. Саме тому і було встановлено правила перевірки як джерел, так і змісту притч: “якщо дві притчі суперечать одна одній, то каді повинен вирішувати на основі найбільш достовірної притчі”.

Але в таких випадках каді завжди захищав інтереси панівного  класу. Достовірним хадисом він вважав той, який був йому більш вигідний.

Якщо ж згідно з  джерелом і достовірністю змісту обидва хадиси рівні, то перевага надається тому хадису, котрий містить більш пізній опис дії Пророка або його висловлювання, а також той, що містить більшу кількість присутніх при вчиненні описуваної в притчі події.

Види хадисів:

1) Мутаватир — так  називалися ті притчі, які вважалися абсолютно достовірними і не існувало щодо їх змісту ніяких сумнівів. Для того, щоб хадис вважався мутаватиром необхідно було, щоб ті, хто його передавали були повнолітніми і кількість їх була не менш трьох; хадис повинен бути почутим із вуст прихильників Мухаммеда. А якщо ж хадис передається через третю особу, то в такому випадку повинна бути певна кількість свідків, що його підтверджують. І нарешті, та особа, що передає хадис, не повинна бути зацікавленою стороною, про яку йдеться в хадисі. Вона повинна бути нейтральною.