Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки

2) основні невиробничі  фонди, тобто фонди, які функціонують  у соціальній сфері, — школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо;

3) домашнє майно населення:  житлові будинки, товари тривалого  користування, одяг тощо;

4) товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резервні страхові запаси).

 Надзвичайно важливим  компонентом національного багатства  є залучені у процес виробництва природні ресурси, земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря.

59.Економічне зростання: сутність, типи та фактори

Довгострокове економічне зростання є однією з  цілей мак-роекономічної політики держави.

Економічне  зростання визначається з двох позицій:

1) як поступальний  приріст реального обсягу ВВП, ВНП або національного доходу (НД) за рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або) кращого їх використання без порушення рівноваги у короткострокових періодах;

2) як реальний  приріст ВВП (ВНП чи НД) на одну особу. Розрізняють три типи економічного зростання:

— екстенсивний  який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу  виробництва ресурсів;

— інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;

— змішаний  який поєднує інтенсивні й екстенсивні  типи. Оскільки в економіці, як і  в інших системах, чистих форм

майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним. Залежно від того, які фактори превалюють, можна говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи.

Для вимірювання  економічного зростання використовують показники:

абсолютного приросту реального обсягу виробництва, який визначається за формулою

ΔY=Yt-Yt-1

де ΔY —  приріст ВВП, ВНП чи НД; Yt — обсяг ВВП, ВНП чи НД у період t; Yt-1 — обсяг ВВП, ВНП чи НД у період, що передує періодові t

2) темпу приросту, який визначається за формулою

Yt-Yt-1  ΔY

ΔT= Yt-1  = Yt-1

Умовно всі чинники економічного зростання поділяють на три групи:

1) чинники  попиту, які забезпечують зростання  сукупних витрат, що сприяє збільшенню  обсягів виробництва і доходу;

2) чинники  пропозиції, що є визначальними  в більшості моделей і мають складну структуру, яка включає: природні ресурси у їх якісному та кількісному вираженні; обсяг і якість капіталу; чисельність і якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інституційні чинники; інформаційне забезпечення; організаційні чинники тощо;

3) чинники  розподілу 9 які стосуються як  розподілу ресурсів, що суттєво  впливає на чинники пропозиції, так і розподілу національного продукту та доходу, що впливає на сукупний попит.

Джерелами економічного зростання є:

— економічні ресурси, що пропонуються їх власниками;

— зростання  продуктивності ресурсів на основі розвитку НТП.

66. Сутність та методи державного регулювання економіки.

 Державне регулювання  ринкової економіки має незначну  історію. До 30-х років 20 століття  побутувала думка про саморегульованість  ринкової економіки. Пропагувався  так званий принцип laissez faire, згідно  з яким держава не повинна  втручатися в економічне життя,  оскільки це лише перешкоджає  вільному саморегулюванню. Вважалося,  що економіка завжди прямує  до стану повної зайнятості, а виникаюче безробіття може бути лише тимчасовим (доки економіка, виведена з рівноваги, швидко не прийде у цей ідеальний стан), порушений рівноважний рівень цін також швидко повертається у стан рівноваги, оскільки ціна нібито має властивість еластичності в сторону пониження. Одночасна тривала інфляція і безробіття 1929-1933 років (світова економічна криза) довели неефективність і помилковість концепції laissez faire. Під впливом ідей Кейнса у 1935 році президент США Рузвельт розпочав проведення “нового курсу”, покликаного вивести економіку США з депресивного стану. Політика Рузвельта (державна підтримка населення, субсидії, регулювання пропозиції грошей, іншого виду державне втручання в економічне життя) спричинилася до відновлення потужностей економіки США. Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади, не залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя. Загальнодержавне втручання в економіку яскраво виявилось лише за часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей період увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності. Згодом, широко застосовуючи політику протекціонізму, держава активно формувала нову структуру ранньопідприємницької промисловості та торгівлі. Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характеризувалась значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її господарська функція зводилась до ролі "нічного вартівника" економічної системи.

 Швидке усуспільнення,  концентрація та централізація  виробництва наприкінці XIX — на  початку XX ст. зумовили докорінну  зміну економічної ролі держави,  господарські функції якої різко зросли. З того часу держава — активний учасник суспільного процесу відтворення благ.

 Елементами державного  регулювання в ринковій економіці є:

1. Ведення статистики  національної економіки на базі  системи національних рахунків (визначення  ВВП і порівняння його рівня з рівнем попередніх років).

2. Податкова функція і  пов’язаний з нею перерозподіл (трансфертна функція) надходжень  до державного бюджету.

3. Забезпечення розвитку  транспорту і зв’язку, освіти, системи охорони здоров’я, захисту  довкілля, соціального забезпечення, оборони.

4. Встановлення цін на  деякі види продукції (так звані державні ціни).

5. Контроль за дотриманням  принципів добросовісної конкуренції,  недопущення монополізму (прийняття  антитрестівського законодавства).

 Головна мета державного  втручання в економічний розвиток  – забезпечення безперервності  процесу відтворення національного  господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності  на макрорівні. Її реалізація  здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

72. Безробіття

 Особливе місце в системі функціонування сукупного працівника займає безробіття. Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно є невід'ємним атрибутом ринкової економіки. На сьогодні, за даними 00Н, близько 800 млн. чол., тобто практично кожний третій працездатний у світі, не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток. Чим нижчий рівень соціально-економічного розвитку країни, тим вищий рівень безробіття, і навпаки. На території колишнього СРСР безробіття було приховане (або внутрішньозаводське).

 Приховане безробіття  має місце, якщо кількість працівників  на виробничих дільницях перевищує  об'єктивно потрібну. Наслідками  його є депрофесіоналізація, низька  якість продукції, падіння дисципліни  праці, зрівнялівка в оплаті праці, зниження реальної заробітної плати. Серед поширених форм прихованого безробіття - вимушені виробничі простої з технологічних причин, прогули і простої, пов'язані з недобросовісним відношенням робітників до праці.

 Для суспільства небезпечним  є не саме безробіття, а відсутність  механізму його регулювання, надійного  захисту безробітних. 

 Безробітними вважаються  працездатні громадяни працездатного  віку, які з незалежних від  них причин не мають відповідної  для себе роботи, заробітку (трудового  доходу), зареєстровані у державній  службі зайнятості та отримують  відповідну грошову допомогу, дійсно  шукають роботу та здатні приступити  до неї.

 Вимушене безробіття  зумовлене перепадами ринкової  кон'юнктури і різниться своєю тривалістю. Воно виникає в умовах негнучкої ціни робочої сили за наявності фіксованої заробітної плати. Якщо надто висока з позицій ринкової рівноваги оплата праці не знижується, то виникає надлишкова пропозиція робочої сили. Тільки частина робітників отримує місце, решта стають вимушено безробітними. Якщо людина не може знайти роботу більше року, безробіття вважається довгостроковим. Воно переходить у так зване застійне безробіття, наслідком якого є втрата трудових навичок, а часто й розпад соціально-психологічних основ особистості.

 Вимушене безробіття  буває сезонне, технологічне, конверсійне.  Сезонне безробіття виникає внаслідок  сезонності праці в деяких  галузях (сільське господарство, будівництво, туризм тощо). Технологічне  безробіття пов'язане з ліквідацією  робочого місця внаслідок модернізації, раціоналізації виробництва. Конверсійне  безробіття пов'язане із скороченням  галузей воєнно-промислового комплексу  та перепрофілюванням. 

 Конверсійне і технологічне  безробіття є проявом структурного  безробіття, яке охоплює тих працівників, чия кваліфікація, навички і вміння не можуть бути використані на нових робочих місцях. Передумовами структурного безробіття є зміни у структурі суспільного попиту на робочу силу внаслідок науково-технічних, технологічних зрушень і зміни у структурі споживчого попиту.

 Якщо фрикційне безробіття  передбачає наявність навичок,  які можна продати, то люди, які втратили роботу внаслідок  структурних змін, не зможуть  одержати її без попередньої  перепідготовки, додаткового навчання, а то й зміни місця проживання. Тому структурне безробіття має більш довгочасний характер, ніж фрикційне.

 Крім фрикційного та  структурного безробіття розрізняють циклічне безробіття, зумовлене економічною кризою, спадом виробництва. Коли сукупний попит на товари і послуги зменшується,

 зайнятість скорочується, а рівень безробіття зростає, тобто циклічне безробіття пов'язане з дефіцитом попиту.

 Система заходів щодо  регулювання безробіття в Україні  включає:

- розвиток розгалуженої  системи державної служби зайнятості, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів;

- надання підприємцям субсидій, премій та податкових пільг для найму додаткової робочої сили або переведення частини працівників на скорочений робочий день;

- державну підтримку нетрадиційним сферам зайнятості;

- стимулювання підприємців до навчання, перекваліфікації й подальшого працевлаштування додаткової робочої сили;

- залучення приватного (як  вітчизняного, так й іноземного) капіталу в райони зі стійким рівнем безробіття;

- регулювання можливості  працевлаштування за кордоном, приєднання  України до міжнародного ринку праці;

- стимулювання осіб, що отримують державну допомогу, до пошуку робочих місць;

 збільшення кількості  стажистів у системі професійної освіти;

- введення в дію запасів  невстановленого устаткування та  підвищення коефіцієнта змінності його в цілому;

- заходи щодо квотування  робочих місць для представників  найуразливіших груп на ринку праці, безвідсоткові кредити, що надаються безробітним, які започатковують власний бізнес;

- організацію регіональними  або місцевими органами влади  у кооперації з окремими підприємствами або закладами соціальних (громадських) робіт тощо.

 Механізм соціальної допомоги безробітним становлять різні види компенсацій при втраті роботи; особливі гарантії працівникам, які втратили роботу в зв'язку зі змінами в структурі виробництва й організації праці стипендії на час професійної підготовки та перепідготовки, виплати допомоги по безробіттю.

80.Міжнародний рух капіталів.

Міжнародний рух капіталу - це приміщення і функціонування капіталу за рубежем, насамперед з метою його самозростання. Вкладаючи капітал за рубежем,  інвестор здійснює закордонні інвестиції.

Передумови, що обумовлюють міжнародний рух капіталу:

1.  Інтернаціоналізація  господарського життя.

2.  Поява  можливості більш вигідного додатка капіталу за рубежем.

3.  Відносний  надлишок капіталу на внутрішньому  ринку і відсутність умов його  ефективного використання.

4.  Прагнення  власників капіталу застосувати  його там, де існують низькі  ціни на сировину; на матеріали;  на енергію; на транспорт; на напівфабрикати і т.д.

5.  Економія  фінансових ресурсів від застосування  більш низьких митних тарифів  і пільгових тарифних мір у  країнах, куди переміщається капітал.

6.  Можливість  стабільного постачання національних  підприємств імпортною сировиною.

7.  Прагнення  забезпечити схоронність і чистоту  навколишнього середовища в країнах-експортерах  капіталу.

8.  Існування  різних шляхів і форм міжнародного  руху капіталу  і його більш  ефективного застосування за  кордоном.

Капітал вивозиться,  ввозиться і функціонує за рубежем  у наступних формах:

1. У формі приватного і державного капіталу в залежності від того вивозиться він приватними або державними організаціями і компаніями.