Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
Дальший розниток фiлософП поляган у запронадженнi принципу дискретностi, перернностi як засобу побудони снiту. На мiсцi едины безперервнЫ субстанцй постала множиннiсть субстанцiй, тобто дискретнiсть (перерннiсть) буття. Виникнення i зникнення, незмiннiсть i мiнливiсть пояснюналися на основi поеднання i роз’еднання незмiнних субстанцiй. У цьому напрямi рухалася думка Демокрiта Перехiд нiд едины субстанцП до множини начал ман певний соцiальний пiдтекст. Якщо на першому етапi рознитку давньогрецького суспiльства соцiальнi iнститути, традицii (загальне) домiнували над iндивiдом, то з розвитком демократИ загальне все бiльше осмислюеться як сумарний результат дiяльностi окремих iндивiдiв. Така «атомiзацiя’> соцiумiв стала моделлю осмислення природи, космосу: свiт було подано ас .змножину одиниць’> тодi, коли в центрi суспiльного життя опинилася особа. Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелементам якiсних ознак, то атомiсти Левкiпп 1 Демокрiт вбачали в атомах, вважаючи х найменшими неподiльними часточками, тiльки кiлькiснi вiдмiнностi — щодо форми, порядку i положения (повороту). Наприклад, А вiдрiзняеться вiд В формою, АВ вы ВА порядком, А вiдА кутом. За допомогою кiлькiсних варiацiй атомiв Демокрiт намагався пояснити якiсну рiзноманiтнiсть свiту. для пояснения руху вiн поряд з неподiльними атомами вводив пустоту. Iдею неподiльностi атомiв як першооснови буття вiн запозичив у елеатiв, якi вважали неподiльним буття. Тiльки елеати це буття мислили единим, а демокрiт вважав, що таких недiлимих буттiв нескiнченно багато. Постулюючи атоми i пустоту, Демокрiт розв’язав практично всi логiчнi суперечностi щодо структури сущого, якi поставила натурфiлософiя. Вiн переконував, що на основi атомiв і пустоти можна поеднати буття i небуття. Атоми — буття, Iх вiдсутнiсть (пустота) — небуття. Атоми — дискретнiсть, пустота — безперервна. На цiй пiдставi знiмалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються, роз’еднуються), збереження субстандП в усiх перетвореннях (атоми вiчнi). Зникнення i виникнення речей — це роз’еднання i з’еднання невидимих атомiв. Демокрiт запропонував Iдею жорсткої причинностi, то його вчення було найбiльш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфiлософiя. Воно е наслiдком взаемодii та розвитку логiчних принципiв, якими пояснювали свiт попереднi мислителi.
Другий етап у розвитку давньогрецькоХ фiлософй позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократй, зумовило усвiдомлення особою своеi самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального). Знания про свiт виявилось неусталеним, нестiйким, не таким, що заслуговус довiри. Це зумовило поворот уваги мислителiв вiд об’екта до суб’скта, вiд свiту до людини як джерела всiх проблем фiлософй, до питань теорiХ пiзнання. Такий пiдхiд називаеться анйiропоцентризмом. Антропоцентризм — фiлософський принцип, згiдно з яким людина вазжветься центром Всесвiiу, найвищою метою всього, що вiдбуваеться у свiтi. Людина як проблема фiлософii вперше була усвiдомлена софiстами. Софiсти першими усвiдомили протилежнiсть людини i свiту, суб’ективного й об’ективного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено <‘мiрилом усiх речей’>. Усвiдомлення особливого мiсця людини в космосi, того, що космос, речi визначаються людьми, е безумовною заслугою софiстiв в iсторії фiлософії. Основним завданням фiлософiХ вважали не набуття знання про свiт, а виховування людей, навчаяня їх жити. Людська душа, на його думку Платона, є безсмертною. до втiлення в людину вона жила у свiтi iдей, безпосередньо споглядала iдеї. Втiлена в людину, душа через вiдчуття сприймас речi, якi нагадують їй iдеї. їТому пiзнання зводиться до пригадування. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. У людинi Арiстотель видiляе три рiзни душi — рослинну (вiдповiдае за споживання, рiст i роэмноження), тваринну (вiдчуття, жадання) 1 розумну, яка властива тiльки людинi. Розум людини е безсмертним, пiсля її смертi вiн эливаеться із всесвiтнiм розумом. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя.
Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон (428-347 pp. до н. е.) Процес пізнання речей філософ зводить до пригадування. Людська душа, вчив він, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей і безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, і вони нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Пізнання, отже, зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон долає релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки вони мають одне джерело — світ вічних ідей. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, при цьому душа розглядається як керманич тіла. Водночас душа є полонянкою тіла, яке є її в'язницею й прокляттям за недосконале життя в минулому.
Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель (384-322 pp. до н. е.). Арістотель піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей. Він вважав, шо подвоєння світу на ідеї і речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав формою, притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, являють собою єдність пасивної матерії і активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови ("кулястість" кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Цікаво, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено тим, що стародавні греки не знали принципу інерції. Для них рух кожного тіла має початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час у русі, значить повинно бути постійне першоджерело Руху. У людині мислитель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом. У поглядах на соціальні проблеми у філософа також домінує принцип загального. Людину він визначає як суспільну, полісну істоту, наділену розумом. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу.
Розвинув i систематизував погяяди Сократа Платон. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в’язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у свiтi загальним е iде, в людинi душа, то в суспiльствi — держава. Платон знехтуван самоцiннiсть iндивiда, цiлком пiдпорядкувавши його принципу державностi. Iндивiд знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм’я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани правителiв, воiнiв (<Сстражiв держави) i людей фiзичноi працi — селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi доминування певно частини душi в людинi — розумноi (правителi), вольово’ (во’iни), чуттево (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава — найнище втiлення блага на Землi. А благо окремоi людини полягас в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократi, зумовило його полiтичний консерватизм.
Арiстотель прийняв платонiвську концепцiю домiнувания загального над одиничним, продовживши в цьому планi боротьбу iз софiстами, але загальне вiн трактував по-своему. У поглядах ка соцiальнi проблеми у його вченнi домiнус принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втiлити проект iдеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософii Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона.
Характерною рисою середньовічного світогляду е теоцентризм (принцип, згідно з яким Бог проголошується абсолютним началом і центром всесвіту, що зумовлює собою буттяі смисл існування всього живого). Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Так як філософія в епоху Середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення взагалі. В іншій іпостасі воно просто не могло б існувати на той час. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії. Перший період (III-VIII ст.) в розвитку середньовічної філософії називали патристикою (від лат. pater— батько). Це вчення "отців церкви" — Тертулліана, Августина та ін. Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно" Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. В цих словах теолога виражена не просто церковна догма , а істина, вистраждана епохою. Найвідомішим представником патристики є Августин Блаженний (354-430 pp.). Другий період (VI11-XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва— "схола" (з грецької— школа). Пізніше це слово набуло негативного значення. Під схоластикою стали розуміти мудрування, відірване від життя. В розвитку схоластики виділяються два періоди: до XII ст. в ній панують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство), з XIII по XV ст. поширюється вчення Томи Аквінського (1225-1274), який припасував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей Другий період схоластики отримав назву томим.
Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчної фiлософiї названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. Певний iнтерес представляе концепцiя iсторiї Августина. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйноХ перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Греки не знали сфери внутрiшнiх переживань як чогось самостiйного. для них особа виявляла себе через дiю. З моменту, коли зовнiшня дiяльнiсть стала регламентованою, коли релiгiя загострила моральнi почуття, самi помисли, порухи душi почали сприйматися, як дiя. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало цю внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов’язану iз сучасним; пам’ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеї лише душi.
Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов’язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського (1225—1274), який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фулдатора цей перiод схоластики отримав назву тчомiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. У пiдвищеннi статусу розуму в схоластицi порiвняно з патристикою полягае суттева вiдмiннiсть католицизму вiд православ’я, якi розiйшлись у ХІІ ст. Фома Аквiнський видiляе чотири ступенi буття: — <царство мiнералiв’>, де форма е лише зовнiшньою визначенiстю речей; — <рослинне царство», де форма виступае як рослинна душа; — тваринне царство i, вiдповiдно, тваринна душа; — людина i розумна безсмертна душа. Форма як органiзуючий приндип по-рiзному пронизуе матерiю на дих рiвнях — вiд зовнiшньої форми до розумної душi, яка iснуе окремо вiд тiла i яка е безсмертною на вiдмiну вiд рослинної i тваринної душi. Реалiзм (лат. геаiiз — супеаий, дiйсний) — фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiТ) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський (1033—1109), Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Церква високо одiнила вчення Фоми Аквiнського. Вiн, як i Ангустин, був канонiзований як святий. У ХIХ ст. його вчення було поновлене дерквою (неотомiзм), проголошено офiдiйною фiлософiею Ватикану.
Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчноХ фiлософiХ названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов’язану iз сучасним; пам’ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа «конституюе’>, творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеХ лише душi. ‚дея »конституювання’> часу на основi внутрiшнiх переживань набула популярностi у фiлософських течiях ХХ ст. — феноменологiї та екзистенцiалiзмi.
Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика (лат.учений, шкiльний) — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов’язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського, який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фундатора цей перiод схоластики отримав назву томiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. Реалiзм— фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiї) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський, Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Номiналізм— фiлософське вчення, що заперечуе онтологiчне значения унiверсалiй (загальних понять), стаерджуючи, що унiаерсалії iснують не вдiйсностi, а тільки а мисленнi. Номіналісти Вiльям Оккам, Жан Буридан — вважали, що речi одиничнi, не приховують нiяких унiверсалiй. Загальнi поняття е тiльки назвами одиничного, воин — творiння людського розуму. Реалiсти вважали, що iдеї (загальне) як думки Бога передують творiнню i в самому творiннi, в речах складають їх сутнiсть. Номiналiсти щодо розумiння Бога схилялись до бiблiйної традицiї, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речi за своею волею, вони не е втiленням iдей. Речi одиничнi. Це е пiдставою для заперечення приндипу iерархiчностi побудови свiту.