Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
Близькi до фiлософiї життя iдеї розвивав засновник психоаналiзу австрiедь Зигмунд Фрейд . Психоаналіз— один iз методiа психотерапiї та психологiчне вчення, а основi якого лежить визнання домiнуючої ролi пiдсвiдомого в жилi людини. Якщо Нiдше вбачав за вчинками людей i явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвiдоме, насамперед статевi потяги. Людину вiн трактував переважно ак бiологiчну iстоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресiї, а культуру — ак чинпик, що блокує ці бiологiчнi поривання людини. Дослiджуючи неврози (психiчнi зриви), Фрейд дiйшов висновку, що причини їх корiняться у сферi пiдсвiдомого. Заслуга Фрейда полягае в тому, що вiн зробив його центром свого аналiзу, намагався розкрити механiзми взаемодiУ несвiдомого i свiдомого. Шлях подолавна неврозу (iстерiї та iн.) — усвiдомлення несвiдомого, яке при свiтТлi розуму втрачае силу. Концепцiя психоаналiзу виявила важливi моменти людської психiки. Завдяки вченню Фрейда набула популярностi професiя психоаналiтика. На основi психоаналiзу Фрейд пропонуе свою концепцiю релiгії. На його думку, релiгiя багато зробила для гамування антисоцiальних потягiв людей, однак її час минув. вона вiдповiдала дитятiй стадiї розвитку людства. Концепцiя психоакалiзу внутрiшньо суперечлива. З одного боку, розум (свiдоме) постае лише як маска несвiдомого, як щось позбавлене самостi, самодiсвостi, а з iншого — свiдоме здатне перемагати несвiдоме (долати неврози), тобто надiлене самiстю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумiннi людини, яка виходить з динамiчної напруги миж бiологiчними i соцiокультурними чинниками в людинi.
Екзистенцiалiзм вважають однiею з провiдних течiй фiлософi Захiдны €вропи ХХ ст. Екзистенцiалiзм (лат. iснування) — суб’ективiстське вчення, в якому вихiднi значення сущого (що таке рiч, просторовiсть, часовість, iнша людина та iн.) виводяться з iснування (екэистенції) людини. Поняття екзистенцiї було впроваджене у фiлософiю Керкегором. Екзистенцiалiзм намагався знайти стiйку опору виживання особи в чужому (i навiть ворожому) й свiтi Екзистенцiалiзм це своерiдний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з i погляду свiту, пошук виходу з цiе ситуацi. Представниками цiе течi є нiмецькi мислителi М. Гайдеггер Карл Ясперс, фравцузькi фiлософи Жал-Поль Сартр, Габрiель Марсель i Альбер Камю. Головною темою дослiдження екзистенцiалiстiв е iснувания людини, яке, на їх думку, е джерелом сенсу всього сущого. Екзистенцiалiсти стверджують, що перш нiж пiзнавати (бути суб’сктом, розумом, свiдомiстю), людина повинна бути, iснувати в свiтi. Розум людини не збiгаеться з її буттям. Бiльше того, сам розум мае бути виведений зi специфiки буття (екзистенцiї) людини. Екзистенцiя позбавлена субстанцiйного, предметного характеру. Вона не е чимось затвердiлим, що може бути схоплене розумом i об’ективiстською наукою (образно кажучи, поняття не здатнi передати емоцiйно-буттеву налаштованiсть людини на свiт, у свiтлi якоi даеться все суще). Екзистенцiл е трансценденцiею. Гайдеггер тлумачить екзистенцiю як «буття у свiтi’>, тобто не в собi, а позасобою. Людина онтологiчно укорiнена в буттi. Бути у свiтi — первинна визначенiсть людини, а бути суб’ектом пiзнаяня — похiдна, вторинна. Екзистенцiя — це постiйна можливiсть бути iншим. Людина сама довiльно визначас себе в свох дiях, iснування не с чимось визначеним (затвердiлим у предметнiй формi), воно — постiйна можливiсть визначення. Екзистенцiя не може бути об’єктивованою. За спроби схопити розумом (виразити в поняттi) вона iз живої дiяльностi перетворюсться на застиглий предмет. Людина, на думку екзистенцiалiстiв, е единою iстотою, яка усвiдомлюе свою смертнiсть. Усвiдомлення смертностi зумовлюе те, що iснування пройняте «турботою».
У Киево-Могилянськiй академi, заснованiй Петром Могилою (1597-1647), вперше в Укранi фiлософiю викладали окремо вiд теологi. Однак фiлософськi “курси, якi тут читалися, були значною мiрою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а щвидше використанням на укранському грунтi захiднЫ філософії поеднаннi iз сучасними досягненнями прогресивно науковЫ думки. Значну увагу придiляли вченi Кисво-Могилянськоi академiї проблемi взаемозвязку волi й розуму. Визнаючи свободу волi, вони прiоритетного значення надавали переважно розумову Останнiй, на їхню думку, здiйсшос моральний вплив на волю, даючи й рiзнi варiанти вибору мiж добром i злом. При цьому вони наголошували на необхiдностi гармонiзацiї рацiонального й вольового моментiв у людинi, що сприяло б здiйсненню нею такого житгевого шляху, який привiв би iТ до мети, тобто блага, щастя. Вченi Кисво-МогилянськоУ академi эробили значний внесок у розвиток фiлософi права. Крiм творiв античних авторiв, професора використовували працi Каетана, Молiни, Суареса, Родерiго де Аррiаги, Овiсдо. У текстi лекцiй мiстяться короткi виклади нанчань Коперника, Галiлея, Декарта. Активно розробляли професора Киево-Могилянськ академiТ й етичi-iу тематику. Сенс життя бачився в дiяльнiй боротьбi з пороками i элочинами, в активнiй протидiї поганiй сторонi. Небесне блаженство, утiм, з рахункiв не скидалося, воно вивчалося в теологiчних трактатах, тодi як етика була нацiлена на досягнення людського щастя в земному житгi, зрозумiло, у строгiй вiдповiдностi з вимогами православ’я. Практичне жкггя i моральна позицiя людини, на думку професорiв Киево-Могилянськ академiї, залежать вiд того, наскiльки правильно розумiе вiн свое в загальнiй структурi унiверсума. Звiдси — помiтне посилення рацiонального компонента етичних трактатiв. Сутнiсть людини розумiли як здатнiсть пiзнания, мислення, набуте знания, i саме рацiональне мислевия розцiнювалося як фактор, що визначас якiсi-iу вiдмiннiсть лiодини вiд iнших природних iстот i неживих предметiв. Найвидатнішими її представниками були: Ф Прокопович, І Гізель, С Яворський.
З розпадом Київської Русi державницьку традицiю українського народу успадкувало Галицько-Волинське кназiвство. Цi суттевi суспiльнополiтичнi змiни вплинули на змiст духовного життя тогочасної України. Духовне буття тогочасного українського суспiльства активно сприйняло iдеї захiдноевропейського Ренесансу та реформацiї, якi сприяли формуваяню засад професiйної української фiлософiї. Вперше в українськiй книжнiй культурi здiйснена спроба теоретичного аналiзу, класифiкацiя наук. Поява перекладної лiтератури українською мовою створювала сприятливi умови для змiцнення тенденцiї до автономiзацiї фiлософських знань, їх виокремлення з-помiж релiгiйних. Визначними представниками філософії цього періоду були Ю. Дрогобич. (розглядав ортодоксальнi догмати християнства звеличував людину, й розум, пiзнавальнi здiбностi), П Русин, С Орiховський-Роксолан, , Григорiя Чуй-Русинта iн. З’явилася мережа культурноосвiтнiх центрiв, найвпливовiшим серед яких був Острозький, Він мав академiю, друкарню i лiтературний гурток, члени якого готували до видання навчальнi посiбники, iншi книги. Це «Азбука» i «Буквар’», «Хронологiя» Андрiя Римшi, «Бiблiя» та iн. Острозька академiя, об’еднала плеяду визначних представникiв української культури: Смотрицький, Лукарис, Фiлалет, Вишенський та iн. Воин розробляли фiлософськi iде ще в контекстi релiгiйно-духовної творчостi, здебiльшого у рiчищi киеворуської фiлософсько традиції. У розвиток укранської фiлософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Укранi в останнiй чвертi ХУI — на початку ХУII ст. як громадськi центри оборони укранської духовної культури вiд стороннiх впливiв. Створюючи розгалужену систему шкiл, вони сприяли широкому розвитку освiти, що сприяло становленню професiйної фiлософiї в Українi. (Львiвське, Київське, у Бережанах, Дубнi, Галичi, Вiнницi, Замостi, Кам‘янцi-Подiльському, Кременцi, Немировi, Острозi). Особлива роль у розвитку украГiнськоi фiлософii належить Киево-Могилянськiй академii (1632—1817), де фiлософiя набула високого професiйного рiвня ( I Гiзель,Т Прокопович, Г Щербицький, СЯворський, Г Кониський ).
Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам’ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Твердження дослiдникiв (В. Хвойка, М. Врайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков та iн. ) вказують на автохтоннiсть (автохтонний — той, що виник, зародився на мiсцi сучасного проживания) українцiв. На рубежi ХХ—ХХ1 ст. все активнiше утверджуеться думка про участь в етногенезi українського народу етносiв, якi тривалий час проживали на спадкоемних українських землях. Так, вiд скiфiв бере початок українська традицiя вшановувати гостей хлiбом-сiллю, вишивати одяг на плечах, рукавах i грудях, побратимство тощо. У укр. гончарствi, вишивках, килимах, рiзьбленнi, розписах зберiгаеться чимало елементiв трипiльського мистецтва. Трипiльцi першими поеднали в ритуалi пшеницю i мед як символ своїх земель(кутя). В той час мали міце тiснi зв’язки україннців з основоположниками европейської фiлософiї — еллiнами, якi, починаючи iз УII ст. до н. е., заснували на Чорномор’ї десятки мiст-держав, створювали у рiзних куточках краю торговельнi факторii (контори, фiлiI), і поширювали свою релiгiю та свою культуру на корiнне населения. Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам’ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з’являються знания про свiт, 2значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Язичницьке минуле українцiв — багата і цiлiсна духовна культура, в якiй вiдчутнi особлива гармонiя, велична еднiсть Неба, Води i Сонця, природи, людей i богiв, язичницьої вiри, народної мудростi, етики совiстi та людськоi гiдностi.
Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам’ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам’ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з’являються знания про свiт, значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Язичницьке минуле українцiв — багата і цiлiсна духовна культура, в якiй вiдчутнi особлива гармонiя, велична еднiсть Неба, Води i Сонця, природи, людей i богiв, язичницьої вiри, народної мудростi, етики совiстi та людськоi гiдностi. Філософія княжої доби. Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам’ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Філософія укр відродження і барокко. З розпадом Київської Русi державницьку традицiю українського народу успадкувало Галицько-Волинське кназiвство. Вперше в українськiй книжнiй культурi здiйснена спроба теоретичного аналiзу, класифiкацiя наук. Поява перекладної лiтератури українською мовою створювала сприятливi умови для змiцнення тенденцiї до автономiзацiї фiлософських знань, їх виокремлення з-помiж релiгiйних. Визначними представниками філософії цього періоду були Ю. Дрогобич. (розглядав ортодоксальнi догмати християнства звеличував людину, й розум, пiзнавальнi здiбностi), П Русин, С Орiховський-Роксолан, , Григорiя Чуй-Русинта iн. З’явилася мережа культурноосвiтнiх центрiв, найвпливовiшим серед яких був Острозький, Він мав академiю, друкарню i лiтературний гурток, члени якого готували до видання навчальнi посiбники, iншi книги. Це «Азбука» i «Буквар’», «Хронологiя» Андрiя Римшi, «Бiблiя» та iн. Острозька академiя, об’еднала плеяду визначних представникiв української культури: Смотрицький, Лукарис, Фiлалет, Вишенський та iн. У розвиток укранської фiлософської культури вагомий внесок зробили також братства. Особлива роль у розвитку украГiнськоi фiлософii належить Киево-Могилянськiй академii (1632—1817), де фiлософiя набула високого професiйного рiвня ( I Гiзель,Т Прокопович, Г Щербицький, СЯворський, Г Кониський ). Фiлософiя Просвiтництва i романтизму в УкраТні Укранськi фiлософи-просвiтники не лише активно перекладали твори вiдомих захiдносвропейських просвiтникiв: Ж.-Ж. Руссо, Х. Вольтера, Ф. Шеллiнга, Г.-В.-Ф. Гегеля та iн., а й творили оригiнальнi фiлософськi працi, що були добре вiдомi не лише в Укранi (щоправда написанi вони були росiйською мовою, оскiльки украУнська була забороненою).(П Лодiя, О Новицького, Й Мiхневича, ). Просвiтницька традицiя не була единою в тогочасному духов- ному життi Украiни. Вона суттево вiдрiзнялася вiд нового типу культури — романтизму, що став провiдною течiею в культурi ХIХ ст. Свiтогляд українських послiдовникiв романтизму грунтувався на «філософiї серця» й пiдвалинах християнсьхої вiри. Бог для романтикiв був еством нацiонального духу i глибинного сер ця людини (Т Шенченко, П Кулiш, М Костомаров ). Фiлософiя української нацiональнот iдеї охоплюс всi форми осмислення iдеї нацiї, сутностi i сенсу iснування українського народу, усвiдомлення ним своёi «самостiйностi», належностi до конкретної етнiчної едностi. Об’еднана нацiональною iдеею, україїнська фiлософiя е складшм проблем- ним полем трьох основних методологiчних пiдходiв щодо утворення i розбудови Українсъкої держави. Перший: обєднання позитивістьської орієнтації. Пи вирішенні поставлених завдань вонизвертаються до врахування суспільних обставин, а не до чуттєво-вольових побажань( М Драгоманов, І.Франко, М Грушевський ). Другу групу фундаторiв нацiональноi iдеї становлять прибiчники радикальної форми нацiоналiзму — так званого iнтегрального нацiоналiзму, в основi якого лежить iдея формування нового укранця, беззастережно вiдданого надii та справi незалежн лржавностi. ( І Нечуй-Левицький, Б Грiнченко, Ю Липа, Д Донцов). Третiй напрямок репрезентус консервативно-анархiчне крило прибiчникiв укранськоїi нацiональної iдеї (В Липинський, О Назарук, С Томашiвський, І Лисяк-Рудницький). Консероативний аристократизм розглядався як форма утвердження в укранському нацiотворчому суспiльствi органiзованих сил авторитету, дисциплiни, правопорядку, полiтично культури, здатних стати в майбутньому носiями украГiнськоi державноi влади.
Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам’ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Тогочасна фiлософiя не мала статусу самостiйно форми знання. Основним суб’сктом фiлософського мислення було вiдношения людина — Бог. Основою буття Всесвiту вважали чотири елементи — воду, повiтря, землю, вогонь, якi можуть iснувати у рiзноманiтних комбiнацiях. Особлива роль у пiзнаннi вiдводилась «серцю», у якому лише можливе осягнення Божоi iстини. Людина розглядаеться мислителями того часу ак багатомiрна цiлiснiсть, яка по€днуе твiло, душу i дух. Сутнiсна роль при цьому призначалась душi i духу, якi й забезпечують сднання людини з Богом. У фiлософських шуканнях значне мiсце посiдали й iсторiософськi проблеми, зокрема аналiз взасмовiдносин структурних елементiв системи людина — Церква — вла да — Бог. Тож фiлософська думка Княжоi доби с складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмисленна Святого Письма — Бiблi i свiту як творiнь Бога. Це була фiлософiярелiгiйна (християнська), що у специфiчно вiзантiйському варiантi укорiнилася на мiсцевому грунтi.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, створив власну фiлософську систему, специфiчний стиль i форму фiлософського мислення. Особливостями фiлософування Сковороди були: • органiчне посднання художнього i рацiонально-абстрактного свiтоспоглядання, наслiдком чого постас унiверсальний алегоризм, в якому предмети i явища осмислюються не в усiйсукупностi властивостей, а лише в їх абстрактно-схематичному образi; • символiзм у викладi, характерним для якого е симноли як «остась iстини» як те, що допомагаб пiзнати неземне; • метод антитези; • вiдсутнiсть теоретичноїовершеностi, формальноi система тизацii свох iдей, лише певний, досить чiтко окреслений ракурс бачення свiту чи проблеми. Основоположним принципом фiлософського вчення Сковороди є принцип двонатурностi свiту Згiдно з ним, все суще складаеться з двох натур — видимо i невидимо, тобто матерiального i iдеального, тiлесного i духовного, мiнливого i вiчного. Принцип двонатурностi свiту органiчНо пов’язаний зi вченням Сковороди про три свiти. Усе суще вiн подiляв на три специфiчнi види буття або 4свiти»: великий, або макрокосм (Всесвiт); малий або мiкрокосм (людина); свiт символiв, або Бiблiя. Макрокосм, першоосновою якого були чотири елементи — вогонь, повiтря, вода й земля, Сковорода подiлив на стиарий свiт, якй всi давно знають, i новий свiт, що вiдкриваеться лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Ма.лий свiт, який с основою фiлософськоi системи Сковороди, фiлософ розкривае, виходячи з концепцй двонатурностi свiту. У людинi с видиме i невидиме, тiлесне i духовне, тлiнне i вiчне, зоннiшне i внутрiшнс. У духовному самопiзнаннi, яке розцiнюсться як домiнуюче, Сковорода вбачав ключ до розкриття таемниць буття свiту i самої людини. Третий свiт — свiт символiв (Бiблiя) допомагас людинi пiзнати в собi Бога. Бiблiя, на переконання Сковороди, с аптекою, що мiстить Божу премудрiсть для лiкування душевного свiту. Принцип двонатурностi свiту й iдея трьох свiтiв у вченнi Сковороди пiдпорядкованi основному об’ектовi його фiлософування — духовному свiтовi людини, проблемi її щасливого буття.
«Фiлософiя
серця як свiтоглядна основа
укранського романтизму
Виникнення перших наукових уявлень про свiт як Всесвiт пов’язують з дiяльнiстю Пiфагора і його прибічників. Вони першими обгрунтували уявлення про Землю як кулевидне утворення, виходячи з того, що обрiй с перспективною iлюзiсю, справжню ж форму Землi не можна оглянути, й можна осягяути математичною думкою. Земля, кружляючи довкола свосi осi, займас центральне мiсце у Всесвiтi. Землю обволiкас повiтря, а простiр Всесвiту являс собою порожнечу, в якiй рухаються зорi, пiд дiсю власних внутрiшнiх сил. Вони кружляють сталими траскторiями, забезпечуючи лад i регулярнiсть у Всесвiтi. Концепцiю геоцентризму подiляв й Аристотель. Він вважав космос скiнченним i обмеженим у просторi. У центрi свiту вiн поставив кулясту Землю, яку оточував сферичний Всесвiт (повад 50 сфер), що складався з якогось незмiнного ефiру. Земля не зазнас жодного впливу з боку сферичного Всесвiту, в якому знаходяться зорi. Сфера нерухомих зiрок рухасться пiд дiсю першорушiя — Бога, який забезпечус й рiвномiрне колове обертання навколо Землi. Птоломей детально розробив геоцентричну модель свiту, уклав каталог зiрок, здiйснив перший опис нашої галактики. За схемою Птоломея, у центрi свiту знаходиться нерухома Земля, навколо якої коловими орбiтами рухаються планети. Концепцiя Птоломея проiснувала майже 1,5 тис. рокiв. Її спростував Нiколай Коперник, який стверджував, що Земля рухасться навколо Сонця, а не навпаки. Джордано Бруно не розглядав Сонце центром Всесвiту. Нескiнченний вiчний Всесвiт, на його думку, мас безлiч зiрок, схожих на Сонце, навколо яких обертаються планети, на зразок Землi. Центр не знаходиться нiде, i вiн — скрiзь. Безмежний Всесвiт, на переконання Бруно, с породженням нескiнченної могутностi i сили Бога. Галiлео Галiлей сконструюеаеши телескоп не лише вiдкрив завдяки йому планети Сонячної системи, а й звернув увагу на сонячнi плями, фази Венери, кiльця Сатурна, супутники Юпiтера тощо. Небеснi тiла, за Галiлесм, схожi на Землю i пiдпорядковуються сдиним законам механiки. Iсаак Ньютон вважав рух, зокрема рух планет навколо Сонця, iсторично незмiнним, а простiр i час — абсолютними, незалежними вiд матерії й один вiд одного. Iммануiл Кант запропонував немеханiчну картину свiту, розробивши гiпотезу походження Всесвiту. В її основi лежить думка, що всi тiла у Всесвiтi складаються iз матерiальних частичок — атомiв, якi володiють внутрiшньою силою притягування i вiдштовхування. Всесвiт у своему первiсному станi являв собою хаос з розсiяних у свiтовому просторi рiзноманiтних матерiальних частинок. Пiд впливом внутрiшнiх сил частинки рухаються i взаемопритягуються, при цьому розсiянi елементи з меншою щiльнiстю завдяки притягуванню эбирають навколо себе всю матерiю з меншою питомою вагою.