Шпаргалка по "Философии"

74.  Індивід і соціум. Поняття про особу.

Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту. Індивiд — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — iндивiд з його антропологiчними властивостями, або одиничне вiд сукупностi). Особа — людський iндивiд, узятий в аспектi його содiальних якостей (погляди, дiнностi, iнтереси, моральнi переконання тощо), тобто де людина, що пройшла продес содiалiзадй. Iндивiдуальнiсть — неповторний, самобутнiй спосiб буття конкретны особи як суб’екта самостiйної дiяльностi, iндивiдуальна форма суспiльного життя людини на противагу типовостi, загальностi. Вона виявляеться в рисах темпераменту, характеру, у спедифiдi iнтересiв, якостей iнтелекту, потреб i здiбностей iндивiда. Людина стае iндивiдуальнiстю, коли її особистiсть збагачуеться одиничними та особливими, неповторними властивостями. Особа —iндивiд, що пройшов процес соцiалiзацii —засвоення зразкiв поведiнки, соцiальних норм i цiнностей, необхiдних для успiшного функцiонування у даному суспiльствi. Соцiалiзацiя охоплюе всi етапи залучення до культури, навчання i виховання, з допомогою яких людина набуває соцiальної природи i здатностi брати участь у соцiальному життi. До цього процесу залучене все оточення iндивiда: сiм’я, сусiди, дошкiльнi установи, школа, засоби масовоi iнформацй. Як особа кожна людина займас в соцiальнiй системi кiлька позицiй. Кожна з цих позидiй, що передбачас певнi права i обов’язки, називаеться статусом. Статус може бути принисаний i набутий, природний i про фесiйно-посадовий. Приписаний статус означае нав’язаний суспiльством, незалежно вiд зусиль i заслуг особи. Набутий, або досягнутий, статус визначаеться зусиллями самоi людини. Природний статус передбачае суттевi i вiдносно стiйкi характеристики людини (стать; дитинство, юнiсть, зрiлiсть, старiсть). Професiйно-посадовий статус е базисним статусом особи. Соцiальний статус визначае конкретне мiсце, яке займае iндивiд у данiй содiальнiй системi. Окрiм соцiальноi природи, людина мае ще й бiологiчну природу, зокрема вродженi анатомо-фiзiологiчнi особливостi, що зумовлюють й здатнiсть до засвоення певних соцiальних програм, до трудово дiяльностi i мовлення; особливо гнучкiсть, неспецiалiзованiсть спадковоi програми поведiнки. Бiологiчно визначаються й гтевнi пiдструктури особи: темперамент, статевi та вiковi властивостi психiки, природнi здiбностi тощо.

75. Основні етапи розвитку  соціальної філософії

В iсторiї фiлософії немас жодного фiлософсъкого напрямку, принципи якого не використовувались для осягнення природи суспiльства. Античнi мислителi (Платон, Аристотель, Епiкур) дали свiтовi першi теоретичнi уявления про соцiум як систему спiвiснування людей. Гармонiйностi людини мала вiдповiдати й гармонiйнiсть суспiльства-держави. Не лише людську спiльноту, а й Землю, Всесвiт вони розглядали як свосрiдне «суспiльство»—«державу богiв i людей». Тлумачення суспiльства як свосрiдної цiлiсностi, самостiйно реальностi було названо «соцiалЬним унiверсалiзмом». Епiкур вважав, що люди, вiдчуваючи потребу одне в одному, об’едналися в суспiльство, розподiливши мiж собою окремi суспiльнi обов’язки i затвердивши правила стосункiв мiж собою. Суспiльство - результат свiдомої угоди мiж окремими людьми про устрiй їхнього спiльного життя, що мае полегшити стосунки мiж ними i створити взаемну безпеку. Iнтерпретацiя суспiльства на суто рацiональних засадах одержала назву «соцiальний атомiзм». Соцiальний унiверсалiзм i соцiальний атомiзм як узагальнюючi погляди на суспiльство у рiзних варiантах i модифiкацiях пронизують всю iсторiю соцiально-фiлософської думки. В епоху домiнування середньовiчного християнського свiтогляду основним був соцiальний унiверсалiзм. Суспiльство ототожнювалось iз тiлом Боголюдини Христа. Однак у ХУIІI—ХIХ ст. iдеi Епiкура про суспiльство вiдновлюються. Мислителi Нового часу Гоббс, Локк, Руссо знову актуалiзували iдею добровiльноi угоди мiж людьми як первiсного принципу влаштування громадського життя. У ХIХ ст знову вiдроджуються iдеї соцiального унiверсалiзму. У сучасному тлумаченнi природи суспiльства простежуеться двоаспектнiсть як своерiдний прояв соцiального унiверсалiзму й соцiального атомiзму. З одного боку, суспiльство постас як система зв’язкiв i стосункiв, у якiй i завдяки якiй люди, взаемодiючи мiж собою i природою, здiйснюють свою життедiяльнiсть. У цьому модифiкованому варiантi соцiального атомiзму «суспiльство» означас не просту сукупнiсть iндивiдiв, що проживають спiльно, а систему зв’язкiв i стосункiв, в якi вступають iндивiди, виявляючи свою сутнiсть. Сьогоднi активно розробляеться фiлософська методологiя розумiння суспiльства як складно багатофункцiональноi системи (Адорно, Блох, Хабермас; Фейсрабенд; Хаек). Підсистеми суспiльної системи: •матерiальну (економiчну),•соцiальчу;•органiзацiйну(полiтичну);•духовну.

76.  Особливості становлення  і розвитку української нації

Фiлософiя української нацiональнот iдеї охоплюс всi форми осмислення iдеї нацiї, сутностi i сенсу iснування українського народу, усвiдомлення ним своёi «самостiйностi», належностi до конкретної етнiчної едностi. Об’еднана нацiональною iдеею, україїнська фiлософiя е складшм проблем- ним полем трьох основних методологiчних пiдходiв щодо утворення i розбудови Українсъкої держави. Перший: обєднання позитивістьської орієнтації. Пи вирішенні поставлених завдань вонизвертаються до врахування суспільних обставин, а не до чуттєво-вольових побажань( М Драгоманов, І.Франко, М Грушевський ). Другу групу фундаторiв нацiональноi iдеї становлять прибiчники радикальної форми нацiоналiзму — так званого iнтегрального нацiоналiзму, в основi якого лежить iдея формування нового українця, беззастережно вiдданого надii та справi незалежн лржавностi. ( І Нечуй-Левицький, Б Грiнченко, Ю Липа, Д Донцов). Третiй напрямок репрезентус консервативно-анархiчне крило прибiчникiв укранськоїi нацiональної iдеї (В Липинський, О Назарук, С Томашiвський, І Лисяк-Рудницький). Консероативний аристократизм розглядався як форма утвердження в укранському нацiотворчому суспiльствi органiзованих сил авторитету, дисциплiни, правопорядку, полiтично культури, здатних стати в майбутньому носiями української державноi влади.

77.  Релігійно – міфологічна  антропософія

Першi цiлiснi уявлення про людину проявились у надрах релiгiйно-мiфологiчної вiри. У мiфологiчнiй свiдомостi поява i розвиток людини нерозривно пов’язанi з генезою Космосу, з природою, невiд’емною частиною якої вона себе вважала. Так, у тiбетських мiфах Космос i Перша Людина народились iз Свiтла i, по сутi, складаються зi Свiтла. Спочатку люди були безстатевi, вони володiли внутрiшнiм свiтлом i випромiнювали його. Сонця i Мiсяця не iснувало. Коли у людини прокинувся сексуальний iнстинкт i з’явилися статевi органи, Свiтло в нiй погасло, а на небi з’явилися Сонце i Мiсяць. Згiдно з iншою поширеною мiфологiчною традицiю (що iснувала й на теренах сучасної України) первiснi люди були ‚земнонародженими (звiдси й поширений культ Землi-матерi). Вони жили в гармонiї мiж собою i природою. Зi змiною обертання Всесвiту земнонароджене плем’я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвiту вiдновилося, живе створiння вже не могло зароджуватися в землi з частин iншого роду. Подiбно до Космосу, якому Творець повелiв бути у своему розвитку самодостатнiм, так i частинам його та сама влада наказала якомога самостiйнiше зачинати, народжувати i годувати потомство. Основнi уявлення людей мiфологiчного свiтогляду про їхнi витоки, як i витоки живого взагалi, пов’язанi з тотемiчними символами. У багатьох народiв эбереглися уявлеяяя i про своерiдний колообiг душ — зародкiв, вiд яких народжувалися люди i тварини. Ненароджеш душi перебували у верхiв’ях рiк, джерельних водах, горах тощо, куди лiсля закiкчення певного жигевого циклу вони поверталися. За Овiдiем, тотемом для створення людей е змiшана з рiчковою водою земля, а першi люди створенi Геею-Землею з кровi дiтей Геi та Урана. До ХIХ ст. у европейськiй думцi панiвною була теiстична антропологічна концещiя. Згiдно з нею людина е актом божественного творiння. Класичну релiгiйну модель появи людини подано в Бiблiї. Бiблiя дае синтез християнськоi антропологii (походження людини) i християнсько антропософii (вчення про людину ак еднiсть тiла, душi та духу). У бiблiйнiй оповiдi про походження людини чiтко розмежованi сфера природного або космічного, біологічного (людина-слiдок тваринного Свiту i пiдпорядкована бiологiчним законам тварияного буття) i духовного (Бог створив людинУ 4душею живою, як i все живе, але людина не лише жива душа, нона е образом i подобою Бога, а тому е не лише тiло 1 душа, ай дух).

78.  Натуралістична антропософія

На сьогоднi немас едино наукової теорii походження людини. Найпоширенiшою, е еволюцiйна концепцiя, з утвердженням якоi в ХIХ ст. почалося iнтенсивне наукове осмислення проблеми антроттогенезу. Еволюцiйний процес, ак правило, ттодiляють на три стадiї.  1. Космiчна еволюцiя. Роэпочалася приблизно 10 млрд рокiв тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна Система, змiнюваЛися, створюючи умови для зародження життя (Д Геттона. П’ер Лапласа). Геттон сформулював теорiю еволюцii геологiчних формацiй Землi, показавши и геологiчну iсторiю як повторення циклiв руйнувакня одних континентiв i виникнення iнптих, через вияв Схожостi сучасних 1 давнiх геологiчних процесiв. С. де Лаплас запропонував свою оемогонiчну гiпотезу походження Сонячно системи. 2. Бiологiчна еволюцiя. Розпочалася З— 4 млрд рокiв тому. Зумовила iснування нинi на Землi щонайменше двох мiльйонiв бiологiчних видiв (1,5 мiльйона тваринного й 500 тисяч рослинноГО походження), одним з яких е людина (Жана-Батиста Ламарка). Він створив достатньо цiлiсну концепцiю еволюцiї живої природи. Згiдно з нею види тварин i рослин постiйно змiнюються, ускладнюються в своїй органiзацiї пiд дiею зовнiшнiх чинникiв і своерiдного внутрiшнього прагнення всiх органiзмiв до вдосконалення. Проголосивши принцип еволюцii загальним законом живої природи, Ламарк, однак, не з’ясував її причин. Це зробив Чарльз Дарвiн. Вiн показав, що еволюцiя в органiчному свiтi здiйснюеться пiд впливом трьох основних чинникiв: мiнливостi, спадковостi та природного вiдбору. Мiнливiсть е основою утворення нових ознак у будовi та функцiях органiзмiв. Спадковiстпь закрiплюс цi ознаки та особливостi. У процесi природного вiдбору в боротьбi за виживання зникають органiзми, якi не здатнi пристосуватися до нових умов iснування. Завдяки цьому единому процесу органiзми в результатi еволюцП нагромаджують все новi пристосувальнi ознаки, що врештi-решт i зумовлюе появу нових видiв. З. Культурна еволюцiя. Роэпочалася 2—З млн рокiв потому. У процесi цiе еволюцi з’явилася людина. Для розумiння природи культурної еволюцiї суттеве значения мае мутацiйна теорiя еволюції Хуго де Фрiза. Згiдно з нею новi види виникають стрибкоподiбно в результатi великих одиничних мутацiй у генному спадковому апаратi.

79.  Відмінність людського  способу буття від тваринного

Розглядаючи спiввiдношення органiчної (генної) i культурної еволюцiї людини, слiд брати до уваги такi бiологiчнi вiдмiнностi людини вiд тварини, якi були помiченi вченими на початку ХХ ст. 1. дитина людини, порiвняно зi звiрятами, народжуеться неготовою до самостiйного життя. Її органи не мають чiткої програми поведiнки, вiдсутня спецiалiзацiя щодо пристосування органiв до зовнiшнього свiту. В неї малий набiр iнстинктiв i немае вродженої програми взаемодiї органiв. Дитина подiбна до ембрiона, в яко- му ще не спецiалiзувалися функцiї, не утвердилися iнстинкти. 2. Перiод статевого дозрiвання людини в три-чотири рази тривалiший, нiж у найближчих до неї приматiв. Отже, природа мовби спецiально роэтягнула його, щоб дитина могла засвоїти культуру. Спроби осмислити проблему людини, керуючись не вiрою, а розумом i фактами, а  саме на дьому г’рунтуються науковий i фiлософський пiдходи, — виводять на одну з двох вiдповiдей. 1. Зачатки трудової дiяльностi в поеднаннi з природним добором зумовили трансформацiю природи людини. 2. Змiни природи людини зумовленi сильними мутацiями (вiдпрадьовуються ймовiрнi механiзми, що спричинили неспецiалiзований стан оргавiв дитини при народженнi, а також ретардадiю). У результатi дих змiн людина, будучи беззахисною i немiчною, могла вижити тiльки нетрадицiйним способом — через використання знарядь прадi та створення свiту культури. Праця суттево змiнила вiдношення предкiв людини до свiту. Вiдомо, що тварина живе у вузькiй екологiчнiй нiшi. Тварина реагус лише на сприятливi або небезпечнi для неї подразники середовища. Праця зумовила й змiну вiдношення людини до само себе. Людина виготовляе знаряддя i тодi, коли нона сита (за вiдсутностi потреб), i тодi, коли голодна. Людська спiльнота вiдрiзняеться вiд стада тим, що керуеться мораллю, яка у найяростiшiй свой формi охоплює життево необхiднi вимоги, насамперед заборону вбивств, iнцесту (заборона шлюбiв i статевих стосункiв мiж батьками i дiтьми, братами i сестрами), обов’язок допомагати родичам. Завдяки цьому виник рiд — спiльнота, заснована на природних зв’язках,, але вiдношення в якiй регулюються мораллю. У процесi розвитку на переднiй план вийшли економiчнi та культурнi чинники, а надприроднi норми регулювання вiдносин, якi започаткувала мораль, эростали. Завдяки цьому почало формуватися суспiльство.

80.  Філософські аспекти  проблеми походження людини

На сьогоднi немас едино наукової теорii походження людини. Найпоширенiшою, е еволюцiйна концепцiя, з утвердженням якоi в ХIХ ст. почалося iнтенсивне наукове осмислення проблеми антроттогенезу. Еволюцiйний процес, ак правило, ттодiляють на три стадiї.  1. Космiчна еволюцiя. Роэпочалася приблизно 10 млрд рокiв тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна Система, змiнюваЛися, створюючи умови для зародження життя (Д Геттона. П’ер Лапласа). Геттон сформулював теорiю еволюцii геологiчних формацiй Землi, показавши и геологiчну iсторiю як повторення циклiв руйнувакня одних континентiв i виникнення iнптих, через вияв Схожостi сучасних 1 давнiх геологiчних процесiв. С. де Лаплас запропонував свою оемогонiчну гiпотезу походження Сонячно системи. 2. Бiологiчна еволюцiя. Розпочалася З— 4 млрд рокiв тому. Зумовила iснування нинi на Землi щонайменше двох мiльйонiв бiологiчних видiв (1,5 мiльйона тваринного й 500 тисяч рослинноГО походження), одним з яких е людина (Жана-Батиста Ламарка). Він створив достатньо цiлiсну концепцiю еволюцiї живої природи. Згiдно з нею види тварин i рослин постiйно змiнюються, ускладнюються в своїй органiзацiї пiд дiею зовнiшнiх чинникiв і своерiдного внутрiшнього прагнення всiх органiзмiв до вдосконалення. Проголосивши принцип еволюцii загальним законом живої природи, Ламарк, однак, не з’ясував її причин. Це зробив Чарльз Дарвiн. Вiн показав, що еволюцiя в органiчному свiтi здiйснюеться пiд впливом трьох основних чинникiв: мiнливостi, спадковостi та природного вiдбору. Мiнливiсть е основою утворення нових ознак у будовi та функцiях органiзмiв. Спадковiстпь закрiплюс цi ознаки та особливостi. У процесi природного вiдбору в боротьбi за виживання зникають органiзми, якi не здатнi пристосуватися до нових умов iснування. Завдяки цьому единому процесу органiзми в результатi еволюцП нагромаджують все новi пристосувальнi ознаки, що врештi-решт i зумовлюе появу нових видiв. З. Культурна еволюцiя. Роэпочалася 2—З млн рокiв потому. У процесi цiе еволюцi з’явилася людина. Для розумiння природи культурної еволюцiї суттеве значения мае мутацiйна теорiя еволюції Хуго де Фрiза. Згiдно з нею новi види виникають стрибкоподiбно в результатi великих одиничних мутацiй у генному спадковому апаратi.

81.  Соціальні групи  як основні суб’єкти суспільного  розвитку

Соціальні групи – основна структурна одиниця сус-ва. Поняття «соцiальна група» узагальнюс сутнiснi характеристики колективних суб’сктiв суспiльних зв’язкiв, взаемодiй i вiдношень. Узагальнення рiзних поглядiв щодо природи соцiальних груп дас пiдстави для тверджень, що, на вiдмiну вiд аморфних спiльнот, їх характеризують: — стiйка взасмодiя, ака сприяс мiцностi та стабiльностi Хх iснування у суспiльному просторi й часi; — вiдносно високий ступiнь згуртованостi; — чiтко виявлена однорiднiсть складу, тобто наявнiсть особливостей, властивих усiм iндивiдам, якi входять до групи;— входження у ширшi спiльноти зi статусом Iх структурних утворень.  Природа таких об’еднань е складною. Вони, як правило, виступають системними утвореннями стосовно iндивiдiв, якi, з одного боку, просторово роз’сднанi, а з iншого — не позбавленi iнтегративних прикмет. Системнi об’еднання людей мають розвинену внутрiшню динамічність. Соцiальна група — обмежена в розмiрах спiльнiсть людей, виокремлених iз соцiального цiлого на основi специфiни дiяльностi, соцiальної належностi, спiльностi вiдносин, цiнностей, норм поведiнки, що склались у межах iсторично визначеного суспiльства. Залежно вiд компактностi, форми зв’язкiв i кiлы$остi учасникiв у соцiальних групах прийнято видiляти внутрiшнi утворення: за розмiром — мiкросоцiальнi (малi), локальнi (середнi), макросоцiальнi (великi); за соцiальним статусом — формальнi (офiцiйнi) та неформальнi (неофiцiйнi); за безпосереднiстю зв’язкiв — реальнi (контактнi) та умовнi тощо. Розмiри, структура i склад соцiальны групи визначаються цiлями, заради яких вона набула буттевого статусу. Найпоширенiшою е класифiкацiя груп за розмiром, оскiльки за нею вбачаються й iншi типи класифiкацiй

82.  Бiологiчне i соціальне  в людинi

Сутнiснi риси людини не е сталсю даннiстю при народженнi. Воин набуваються людинсю у прсцесi й життедiяльнсстi, через взаемсзв’язск 13 зсвнiшнiм предметним свiтсм. Тобто людина не е розумною iстотою, а стае нею, як i свiдомо творчою, соцiальною, такою, що володiе мовленням, формуе власну духовнiсть. Тобто природний органiзм людини е активним чинником формування її сутнiсних рис i властивостей. Бiологiчне в людинi — людський органiзм з його структурами i функцiями, специфiчною для людини нейрофiзiологiчною органiзацiею i властивою їй вищою нервовою дiяльнiстю. Бiологiчне с найвищим рiвнем природного, який iнтегрус в собi фiзичне i хiмiчне, найзначущiша його частина. Це сукупнiсть загальних суттевих ознак i властивостей людей як виду. Особливостями людського органiзму е: пряма хода на двох ногах, розмаХття функцiй рук, бiнокулярний (стереоскопiчний) зiр, великий мозок (наявнiсть глибоких звивин на мозку iстотно визначае розумовi здiбностi людини). Бiологiчнi особливостi людини передаються вiд поколiння до поколiння, записанi в генетичнiй програмi, яку репрезентують молекули дНК. Таким чином, людина, ставщи iстотою соцiальною не позбулася бiологiчної iндивiдуальностi. Отже, якiсть людини, її здiбностi у загальному вимiрi є результатом поеднання трьох факторiв бiологiчного (задаткiв), соцiального (соцiальне середовище i виховання) i психiцного. Тобто людина впорядкована як законам живої природи , так i суспiльним законам, законам власної цілісності. Отже, людина е цiлiснiстю, якiй ънутрiшньо притаманнi дiяльнiсть i варiатаВнiсть (унiкальнiсть) як наслiдок поеднання взаємодії її соцiальностi та природностi.

83.  Поняття культури. Історичні  моделі культури.

Однозначно сформулювати сутнiсть культури непросто. Однi мислителi тлумачать культуру як цiнностi духовного життя, iншi — зводять це поняття лише до явищ лiтератури, мистецтва, кiно тощо. Не менш вiдчутним е спроби трактувати культуру лише як певну iдеологiю, покликану бути тлом для господарювання, чи якiсну характеристику людської поведiнки. Термiн «культура» походить вiд латинського, що означае «обробiток», «догляд» Грунту, ефективну сiльськогосподарську дiяльнiсть. Тобто у змiстi цього термiна чiтко простежуеться еднiсть культури людини та її дiяльностi. Культура-надприродний результат життедiяльностi людини, механiзм трансформацi й тваринного буття в соцiальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповiдi, традицй, моральнi норми, право 1 закон е специфiчними культурними формами регуляцй пристрастей, бажань 1 поведiнки людей у суспiльствi. Культура е людською дiяльнiстю щодо змiни природи аж до й перетворення на «свое iнше», штучне. Культура iснуе всупереч i завдяки природi. Сутнiсть культури можна осягнути тiльки через дiяльнiсть людини. Поза людиною, й дiялытiстю, що здiйснюеться вiдповiдно до закономiрностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура вiдсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого iснуваяня, змушена постiйко звертатися до навколишньоi реальностi в пошуках необхiднЫ енергй, iлформацй, прагке вiднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе i навколишнiй свiт. Культура е надбанням людського буття. Культурогенез у контекстi антропогенезу здебiльшого розглядаеться як зародження матерiалыної культури (знаряддя працi, предмети гтобуту), духовної культури (мислення, воля, мова) i культури людських вiдносин (сустхiльна воля, норми поведiнки, табу). Культуру як явище можна розглядати у .цвох аспектах:  — як те, що виокреьмлюе людину з природи, що е формою адаптацiї людини до природи. За таких умов культура постас ак система здатностей людини, завдяки яким нона налагоджуе своу стосунки з природою;  — ак узагальнюючу характеристику людини, певний щабель її саморозвитку, зовнiшнiй вияв духовно сутностi людини. В цьому сенсi культура постае ак людиновимiрнисть.  Отже, поняттям «культура» позначають як смислову вiдмiннiсть буття людини вiд буття природи, так i власнi смисловi ресурси людського буття.