Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософП с Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Фiлософiя Канта — перехiдна ланка мiж рацiона4 дiамом. Оскiльки, за Кантом, розум уконституював свiт, даний у науковому досвiдi, то й джерело всезагального i необхiдного. Вiдповiдаючи на питания, чи можлива метафiзика як наука, Кант звертався до аналiзу розуму — третьої пiзнавальної здатностi людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його iстини обмеженi наявним чи можливим чуттевим досвiдом. Але людина не хоче змиритись з дiею обмеженiстю. Вона намагаеться застосувати розсудок аа межами чуттевого досвiду, вивести його за конечне. Але ж людина прагне висловлюватися про свiт загалом, тобто про те, що виходить за межi досвiду. Такою здатнiстю — виходити за горизонти можливого досвiду — володiе розум. Подiбно до того як споглядання мае чистi форми (простiр і час), розсудок апрiорнi категорi (кiлькiсть, якiсть, причиннiсть та iн.), розум мае апрiоряi iде. Це — iдеi душi, свiту i Бога, тобто основнi iдеУ, якi аналiзуе метафiзика. Дослiджуючи пiзнавальну функцiю iдей розуму, Кант доводить, що логiчнi побудови, якi метафiзика намагаеться звести на їх основi (за вiдсутностi контролю чуттевого досвiду) е проблематичними. Кант, зокрема, спростовуе онтологiчне доведення буття Бога. Необгрунтований також, на його думку, перехiд вiд iдеУ дугыи до душi як субстанцiУ. Найбiльше розчарування приносить iдея свiту. Спроба метафiзики мислити свiт в цiлому призводить до логiчних суперечностей. Так, можна без логiчних помилок довести, що свiт конечний в просторi й часi, i що вiн безкiнечний; що вiн дiлиться до безкiнечностi й що е неподiльнi частки; що свiт строго детермiнований i що в ньому е свобода. Цi необхiднi суперечностi (Кант називае Ух анiаиномiями) е свiдченням того, що розум тут безплiдний, що вiн вийшов за межi своУх можливостей. Тому дiалектика, яка вивчае iдеУ розуму, за Кантом, е вченням про необхiднi, але безплiднi суперечностi. Згодом Гегель по- своему переосмислить цi думки Канта. Ідеям розуму Кант вiдводить тiльки регулятивну функцiю. Бони не можуть конструювати об’ект, бо такий об’ект виходить за сферу феноменiв, досвiду, але можуть синтезувати наявне знаяня в систему. Кант вiдмежував фiлософiю i наукове знання за принципами Ух побудови.
Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософії є Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Крiм теоретичного, Кант визнавав у людинi й практичний розум, дослiдженню якого присвячена «Критика практичного розуму’>. Практичний розум е розумною волею, спрямованою на оволодiння реальнiстю. Практичний розум у Кавта керуе всiма практичними вчинками яюдини, в тому числi й моральними. Вiн виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собi задае закони своеУ дiяльностi. Воля не залежна нi вiд зовнiшнiх чинникiв, нi вiд внутрiшнiх iмпульсiв людини. На цьому розумiннi свободи волi Кант вибудував свою онцепцiю моралi. Таке розумiння засад моралi було новим для фiлософiї. Попереднi теорiї були гетерономнi тобто виводили мораль iз зовнiшнiх стосовно неУ принципiв»1. Кант тверджував принципову самостiйнiсть i оцiннiсть моральних принципiв, якi тлрун туються на свободi волi. Воля у своУй дiяльностi керуеться певними iмперативами — закликами, велiннями, настановами на зразок 4дiй так... . В основi морального вчинку, який у принципi не повинен переслiдувати корисливоi мети, лежить тегоричний iмператив, тобто всезагальне велiння. Iншими словами, пiвмiрюй принцип свого морального вчинку зi всезагальним благом, вчиняй так, ак ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе. Прийнявши принцип свободи волi, Кант вимагав ставления до людини ак до мети, ак до сущого, яке мае цiль у собi, а не ак до засобу. Звiдси i тегоричнИй iмператив може набути формiс не розглядай iншу людину (i самого себе) ак засiб, а тiльки ак мету. Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сферi моралi. мораяьними е лише тi вчинки, якi грунтують ся на тегоричному iмперативi, на обов’язку. Уiкщо людина, наприклад робить добро iншiй людинi, тому що Уй подобаеться робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такi вчинки не е чисто моральними. Часто, навпаки, щасливi тi, хто не дотримусться моральних норм. для того щоб утвердити справедливiсть, не дати змоги руйнувати мораль, вiн постулюс безсмертну душу i буття Бога. для теоретичного розуму Їх буття проблематичне, для практичного — необхiдне. Бог, безсмертна душа i «воздаяння» (вiдплата) в потойбiчному свiтi необхiднi, щоб людина була моральною iстотою.
Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об’сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його “свiтовим духом”, “абсолютною iдесю”, розумом”. “Абсолютна iдея” — об’сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об’сктивного iдеалiзму. Сутнiсть гегелiвської фiлософської системи. “Абсолютна iдея”, маючи свiй iмпульс розвитку, оскiльки нона внутрiшньо суперечлива, у своему русi проходить ступенi: 1) розвиток цiсї iде на першому етапi породжус свое власне багатство, створюючи. своу понятгя, категорiУ. Гегель цей процес з’ясував у свой працi логiки”. 2) ‚дея завдяки свой сулеречливостi переходить у снос iнше буття, у свою протилежнiсть, якою с матерiальна рiч — природа. Гегель розглядас це у свой працi “Фiлософiя природи”. 3) На третьому етапi розвиток iде завершасться повним збiгом (тотожнiстю) самої iдеї i свiту або, за висловом Гегеля, “абсолютним знаниям”. Лише на цьому етапi “абсолютна iдея”, як “абсолютне знания”, знову повертасться до свЫх джерел i пiзнає саму себе, свiй розвиток. Процес розвитку “абсолютної iдеї” завершується. Це з’ясовусться Гегелем у працi “Фiлософiя духу”. Схематично це можна вiдобразити таким чином: “абсолютна iдея” — природа — абсолютне знання (фiлософiя). Завершується гегелiвська фiлософська система i завершусться тi пiзнання. Найбiльш змiстовним етапом розвитку абсолютно iдеї є початковий ‘її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цiєї iдеї. Цим багатством є: вчення про бутгя. Разом з цими здобутками гегелiвсько фiлософiї необхiдно вiдзначити iїї негативнi сторони. 1. Фiлософська система Гегеля i його дiалектика, дiалектичний метод, не узгоджувалися мiж собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмiнною. З iншого боку, його ж дiалектичний метод вимагав змiни, руху, розвитку, так як останнi, з точки зору дiалектики, с найзагальнiшими принципами бугггя. Тому основною суперечнiстю гегелiвського фiлософського вчення була суперечнiсть мiж його консервативною, незмiнною системою i його ж дiалектичним методом.
Світовий філософський проуес характеризуеться кiлькома основними етапами свого розвитку: давня фiдософiя (УІІ ст. до н. е. — У ст.). Ii репрезентують давньоiндiйська фiлософiя (веданта, мiманса, вайшешика, санкх’я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи та iн.), давньогрецька (Пiфагор, Сократ, Платон, Арiстотель та iн.). Середньовiчна фiлософiя (УI ст. — ХУ ст.). На теренах працювали такi видатнi мислителi, як А. Аврелiй (Блаженний), Ф. Аквiнський, Абу Алi iбн-Сiна та iн. Фiлософiя Нового чсу (ХУI ст. — перша половина ХIХ ст.). У нiй виокремлюють: — добу Вiдродження (М. Кузанський, М. Коперник, дж. Пiкко делла Мiрандола, дж. Буно); — Просвiтництво i барок (Ф. Бекон, Т. Гоббс, дж. Локк, Р. декарт, В. Спiноза, Г.-В. Лейбнiц та iн.); — нiмецьку класичну фiлософiю (i. Кант, И. Фiхте, Ф.-в.-й. Шеллiнг, Г.-В.-Ф. Гегель); Сучасна філософiя (друга половина ХIХ — ХХ ст.). Ii репрезентують такi фiлософськi течii: — позитивiзм (неопозитивiзм, постпозитивiзм — О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенарiус, К. Поппер, М. Шлiк, Р. Карнап тощо); — екзистенцiалiзм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та iн.); — фiлософiя життя (3. Фрейд, Ф. Нiцше, А. Бергсон та iн.); — фiлософiя науки (Т. Кун, 1. Лакатос, П. Фейерабенд та iн.); — фiлософська антропологiя (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен); — неотомiзм (Ж. Марiтен, Е. Жiльсон, Ю. Бохенський та iн.); — феноменологiя (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рiкер та iн.); — герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейермахер, В. Дiльтей та ін) — структуралiзм (К. Левi-Строс, М.-П. Фуко); — прагматизм (Ч. Пiрс, В. джемс, Дж. Дьюi). Отже, фiлософiя вiдiграе важливу роль в духовнiй культурi людства. Вона виникас водночас iз появою особи, яка покладасться на розум у спiлкуваннi зi свiтом. А розум за свосю природою нацiлений на пiзнакня першооснов у свiтi, в культурi, в самому пiзнаннi. Фiлософiя — закономiрний продукт людського розуму, вища форма його вияву.
Марксизм — iдеологiчна течiя, яка охоплюс фiлософiю, полiтичну економiю i «теорiю револю цiйного перетворення буржуазного суспльства в соцiалiстичне 1 комунiстичне (т. з. науковий соцiалiзм). Головним завданням цiе iдеологiчноi доктрини є звiльнення робiтничого класу (пролетарiату) вiд експлуатації та побудову вiльного вiд соцiальноiо гноблення суспiльства. В цьому планi вони виступили продовжувачами утопiчних соцiалiстичних, якi зображали щасливе суспiльство, побудоване на засадах соцiально рiвностi та вiльно працi. Шлях до побудови такого суспiльства Маркс вбачав у знищеннi приватної власностi, яку вважав основою експлуатації людини людиною. Класова боротьба проголошувалася рушiйною силою iсторiї, i на цiй пiдставi виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетарiату, яка буде правити суспiльством не на основi законiв, а на засадах революцiйної доцiльностi. Скрiзь, де були спроби втiлення цiєї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф. Фiлософiею марксизму е матерiалiзм. Її творцi поширили матерiалiзм на розуминня iсторii i Суспiльних явищ — створили iсторичний матерiалiзм, або матерiалiстичне розумiння iстоти. Незважаючи на рiзнi iнтерпретацi, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що вiн пiдняв на вищий щабель матерiалiзм. Маркс эробив спробу матерiалiстичного тлумачення людини не як природної, а як практичної i, отже, культурно-iсторично iстоти. Маркс i Енгельс ставили собi в заслугу те, що вони матерiалiстично переосмислили дiалектику Гегеля. Вони проголошували дiалектику фiлософським методом, який всупереч метафiзицi розглядае все суще в розвитку, визначае його через протилежнi категорii. Стрижнем соцiально фiлософїi Маркса е концепцiя базису i надбудови. Базисом (основою, головним чинником) вiн проголошував економiчнi вiдносини; надбудовою — полiтичнi, правовi, релiгiйнi структури, а також iдеологiю — полiтичнi, правовi, естетичнi, моральнi, фiлософськi iдеї. Не знайшла однозначного вирiшення в соцiальнiй теорИ Маркса i проблема спiввiдношення одиничного (особи, людини) i загального (содiального дiлого, iнституцiй).
Наприкiнцi ХIХ — у першiй чвертi ХХ ст. в €вропi набула популярностi фiлософiя життя, найпомiтнiшими представниками якої були Ф. Нiцше, З. Фрейд, А. Бергсон, Їх мало цiкавив об’ективний свiт i наукова iстина, а бiльше хвилювали людина, свiт людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна бiологiчна iстота — з волею, iнстинктами, пiдсвiдомим. Фiлософiя жипя — напрям у некласичнiй фiлософiї кiнця ХIХ — початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в бiологiчнiй, психологiчнiй формах) основним предметом фiлософiї. Постала вона як своерiдний протест проти класичного гегелiвського iдеалiзму, який не переймався проблемою iснування конкретної людини з її стражданнями i пориваннями. Фiлософiя життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем i переживань, до антропологiчної й аксiологiчної проблематики. Якщо для класичної фiлософiї гаслом було <‘iстина понад усе» (символом й може бути д. Вруно), то для фiлософiї життя — <‘людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життевих орiентирiв, але й переоцiнку цiнностей. Центральним поняттям його фiлософiї е <‘життя’>, виявами якого е <‘становления’> i <‘воля’>. Життя — постiйне становления, борiння, процес, а не предмет i субстанцiя. Поняття <‘воля’> - це рушiйна сила будьяких процесiв у неорганiчному свiтi, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади.
Розвиток науки в ХIХ ст. значною мiрою сприяв появi по-зитивiзму — фiлософсько течiї головним предметом якої стало наукове знання. Представники першого позитивiзму тлумачили фiлософiю як певну iнтегральну науку, обмежуючи й при цьому досить вузькими рамками, iнодi навiть зводячи до кола iдей спецiальвих наук (Конт). Вiдносна самостiйнiсть фiлософй не вiдкида€ться, аде й не отриму€ надежны уваги. Другий позитивiзм, вiдкидаючи усi вагання, зводить фiлософiю до методологiї наукового пiзнання. (Ерист Мах та Рiхард Авенарiус). Мах та Авенарiус визначили собi за мету очищення не тiльки фiлософii, але й взагалi науки вiд ненаукових мiркувань. Идеться про критику будь-якого досвiду. Мах вбачав в основi наукового знания не факти, а вiдчуття. При цьому вiдчуття як нейтральнi елементи досвiду i складають основу наукового пiзнання. Якщо ж науковi поняття чи положення не пiддаються такому «гiпостазуванню чи зведенню, тодi вони мають бути вiдкинутими. Отже, на погляд Маха, розв’язання головних онтологiчвих питань втрача€ свою доцiльнiсть. Згiдно концепцii Авенарiуса про принципову координацiю, iснування об’єкта зумовлене iснуванням суб’єкта. Звичайно, якщо йдеться про об’скт як наукову реальнiсть, тодi вiн i справдi е витвором математика, фiзика чи iншого вченого, його уяви. Науковi поняття не вiддзеркалюють цей свiт, не копiюють, а швидше — iнтерпретують, перетворюють його. Третiй позитивiзм,(неопозитивізм) або неонозитивiзм, виник у 20—З0-тi ро- ки ХХ ст. у серединi вiденського гуртка, що поеднав учених-фахiвцiв а рiзних галузей знання. Вiн був очолюваним М. Шлiком, одним з засновникiв логiчного позитивiзму. (Б. Расселом, Л. Вiтьгенштейном. Р. Карнапа, Г. Рейхенбарха). Неопозитивiсти врахували непевностi попередникiв й почали науковi положення базувати не на вiдчуттях, а на ваукових фактах, якi зазначаються у висловах. Пiдгрунтям науки стаютьнайпростiшi вихiднi речення, якi треба називати атомарними, елементарними. Постпозитивiзм — це сучасна течiя фiлософiї науки, яка представлена багатьма методологiчними концепцiями, що прийшли на змiну неопозитивiзму(Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейерабенд, С. Тулмiв. Треба також згадати К. Поппера, Х. Альберта, Г. Ленка, М. Бунге, Дж. Смарт, Д,-М. Армстронг). За Поппером, теорiя, яка не може бути спростована певним мислительним актом, не с науковою. Фiлософ вважав чедоречнмтiаi iндукттчiвнi висновки в наукових кгеорiях. На думку Поппера, iм немас мiсця анi в життi, анi в науцi. Він пiдкреслює об’єктивнiсть пiзнавальних форм i створю€ «концепцiю трьох свiтiв»: 1) реальний свiт природи i суспiльства (фiзичний свiт); 2) свiт духовної дiяльвостi суб’скта (суб’сктивнi вiдчуття, сприйняття, уяви, емоцй, думки); 3) свiт об’єктивного знания (свiт iдей, теорiй чи думок, якi люди вже висловили, опредметили в мовi, мистецтвi, матерiальнiй культурi, а також ще невисловленi та iснують як певний абстрактний унiверсум). Саме за допомогою цього третього свiту Поппер i прагне здолати суб’€ктивно iдеалiстичнi засади неопозитивiзму. Аналiз науки Кун починас з видiлення перiоду «нормального розвитку науки». Цей перiод охоплюс такi науковi дослiдження, якi спираються на одне чи кiлька попереднiх, що протягом тривалого часу визнаються рiзними вченими основою свос практичної i теоретичної дiяльностi в межах сталої концептуальної системи — парадигми. Основними завданнями науки такого перiоду є коригування iснуючих положены i проблем; уточнення та розширення кола вiдомих наукових фактiв; збирання фактiв, якi можуть бути безпосередньо зiставленими з передбаченнями парадигмалької теорiї; емпiрична робота, пов’язана з тлумаченням деяких незрозумiлих проблем та поглибленим дослiдженням проблем, якi розв’язуються, але були поставленi поверхово. Iмре Лакатос вбачав розвиток науки в змiнi науково-дослiдницьких програм, де одна з них с бiльщ прогресивною i вiдсувае iншу. Науково-дослiдницька програма в розумiНнi Лакатоса — це певна система, яка включас в себе жорст,се ядро (прийнятi за домовленiстю неспростовнi рiшення) i позитивну евристику (систему правил i норм, якi визначають ту чи iншу галузь дослiджень, допомiжнi гiпотези, передбачають аномалii i перетворюють на пiдтверджуючi приклади вiдповiдно до ранiше розробленого плану). Пауль Фейсрабенд визнаючи iснування множини рiвноправних типiв знания, якi сприяють зростанню самого знання i розвитковi особистостi, уводить у методологiю науки термiн пролiферацiя (роэмноження, эростання новоутворенням), пiдкреслюючи тим самим аналогiю мiж бiологiчним розмноженням органiзмiв i эростанням людського знання, збiльшенням альтернативних теорiй.
Аналітична фiлософiя. Криза настанов логiчного позитивiзму дала поштовх для пошуку розв’язання цих же проблем аналiтичною фiлософiсю (назва походить вiд методу, яким користувалися його представники — аналiзу мови), яка почала бурхливо розвиватись у 40-вi роки ХХ ст. в Акглй, а пiзнiше в США. Взагалi аналiз мови як засобу, за допомогою якого виражасться i набувасться фiлософське знания, с одним з традицiйних фiлософських методiв поряд з дiалектикою, феноменологiсю, трансцендентальним методом та iн. до цього методу вдавались ще номiналiсти (Оккам), Гоббс та iн. У ХХ ст. аналiтична фiлософiя, набувши особливого поширення в англомовних країнах, стас однiсю з найвпливовiших течiй. Аналiтична фiлософiя (фiлософiя лiнгвiстичного аналiзу) багато в чому продовжус традицiю логiчного позитивiзму (неопозитивiзму). Найсуттевiша вiдмiннiсть аналiтичної фiлософії вiд неопозитивiзму полягае в переосмисленнi природи мови i, вiдповiдно, природи значения. Мова розумiеться ними не як знакова система, а як елемент життедiяльностi людини, нона функцiонуе як складова на рiзних життевих ситуацiях. Метафiзичнi проблеми, на думку предстанникiн аналiтичноїфiлософiї, ниникаоть тодi, коли значения слiв, виробленi н одному контекстi, переносяться на цi ж слона, але вживанi н iншому контекстi. Аналiтики не заперечують прана на iснунання традицiйної фiлософії (метафiзики). Але ця метафiзика не повинна претендунати на статус науки. Вона, на їх думку, е особливим способом бачення снiту, до якого не завжди можна пiдходити з позицiI «iстина» — «хибнiсть». Отже, предстанники аналiтичної фiлософii, як i неопозитивiсти, також рiзко розмежували фiлософiю i науку, але, на вiдмiну вiд неопозитивiстiв, воин не заперечували традицiйноI фiлософiI (метафiзики) як особливоУ сфери знания. Акалiтична фiлософiя i неопозитивiзм продовжили лiнiю емпiрикiв та позитивiстiв у ХХ ст.
Прагматизм виник у США наприкiнцi ХIХ ст. і набув найбiльшого впливу в першiй чвертi ХХ ст. Прагматизм (грец. — справа, дiя) — фiлософська течiя, яка зводить суть понять, iдей, теорiй до практичних опера цiй пiд кореи- ня навколишнього середовища 1 роэглядас практичну ефекгивнiсть iдей як критерiй їх iстинностi. Прагматизм е емпiристською течiею. Вiн апелюс до досвiду, iнтерпретуючи його значно ширше, нiж класичний емпiризм. Досвiд вiн тлумачить не як певну пiзнавальну процедуру, а як будь-якi переживання людини. На основi цього засновники прагматизму ведуть мову про релiгiйний, мiстичний та iн. досвiд. Засновник прагматизму Ч. Пiрс порвав з класичною традицiею в гносеологiї, згiдно з якою пiзнання — це вiдтворення, вiдображення свiту, а iстина полягае у вiдповiдностi (збiгу) знания i дiйсностi. Мислення (пiзнання) розглядаеться як дiяльнiсть, спрямована не на понятiйне вiдображення свiту, а виключно на регулювання стосункiв мiж органiзмом i середовищем, на витворення оптимальних реакцiй на задоволення його здатностей пристосування. Перехiд вiд сумнiву до вiри досягаеться завдяки таким методам: методу слiпої впертостi; методу авторитету; апрiорному методу; науковому методу. Суть методу слiпої впертостi полягае в iгноруваннi того, що вiрування не спрацьовують, у впертому нав’язуваннi їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Справжнiм методом Пiрс вважае лише науковий. Тiльки вiн придатний для формування спiльних вiрувань. Складовими наукового методу е дедукцiя, iндукцiя та абдукцiя — метод гiпотез, завдяки якому пояснюються факти. В. Джемс надае прагматизму соцiально-утилiтарного забарвлення. для нього iстина — не просто практичнiсть, а насамперед кориснiсть iдеХ. Будь-яка теоретична проблема (релiгiйна, фiлософська, наукова) набувае значения лише через вiдношення до потреб чи iнтересiв людини. Так, на його думку, важлива не iдея Бога сама по собi, а наслiдки для людини залежно вiд прийняття чи заперечення цiеї iдеї. Останнiм мислителем з плеяди творцiв прагматизму е Джон Дьюі. Як i його попередники, вiн розглядав пiзнання як пристосування людини до мiнливого середовища. Пiзнання, дослiдження тлумачив як засiб трансформації неконтрольованоi ситуацi в контрольоваяу. Мислення вносить чiткiсть i гармонiю в ситуацiю, в якiй панували нечiткiсть i сумнiви.