Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
Світогляд — система найаагальнiшихэнань, цiнностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до свiту. Суттевою рисою свiтогляду е насамперед певна цiлiснiсть поглядiв, якi стосуються важливих життевих проблем: що таке свiт, чи iснуе Бог, куди прямуе людство, в чому полягае покликання людини тощо. Цi проблеми розглядаються з певної духовноi висоти, на основi узагальнення життевого досвiду народу, особистостi. Центральна проблема свiтогляду—вiдношення людини до свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварин, тiльки частково включена в свiт. Вона виокремлюе себе з нього, протистоїть йому, вступае з ним у певне вiдношення, але так, наче перебувае поряд або ззовнi свiту. Мiж людиною та свiтом iснуе дистанцiя: вона усвiдомлюе свiт як щось зовнiшне.Виокремлюють три основнi типи виявiв вiдношення людини до свiту: пiзнавальний, оцiнювальний i практичний. Пiзнавальне вiдношення людини до свiту виявляеться в тому, що свiтогляд охоплюе насамперед найбiльш загальне знакня про свiт, iсторiю людства й окрему люди- ну. Це знання мае вiдповiдати дiйсностi, бути iстинним, щоб гарантувати успiшну практичну дiяльнiсть. Водночас свiтогляд включае цiнностi, iдеали, якi регулюють соцiальнi стосунки в суспiльствi i на основi яких вiдбуваеться оцiнювання соцiальних явищ (добро—зло, прекрасне—потворне, справедливе—несправедливе, корисне—некорисне). У цьому полягае оцiнювальне вiдношеннл людини до свiту. Практичне вiдношення людини до свiту передбачае наявнiсть у свiтоглядi певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи iнакше. Гегель та Гуссерль вихiдним вважали пiзнавальне вiдношення, Шелер ствержував, оцiнювальне вiдношення породжуе практичне i пiзнавальне вiдношення. Марксизм виходив з того, що практичне вiдношення е специфiчно людським вiдношенням до свiту i воно породжуе iншi типи вiдношення. Структура свiтогляду органiчно зумовлюе його функції: тлумачення, розумiння свiту-покликана описати людині світ зрозумiлою мовою. Свiтогляд може бути рацiоналiстичним—таким, що визнае всевладдя розуму Оцiнювадьна (аксiологiчна) функція має відповіси людині на питання як орiентуватись у свiтi. Свiтогляди подiляють на оптимiстичі й песимiсйичнi, гуманні та антигуманнi. Праксеодогiчна функцiя виявляеться у вiдповiдях на питания як жити людинi в свiтi, а отже, мiстить певнi практичнi настанови щодо свiту i буття людини в ньому. З цього погляду видiляють практично - активні та споглядальнi свiтогляди.
Субстанція. (лат. — те, що покладено в основу) В загальних рисах субстанцiю мислили як основу свiту, абсолютне буття, яке iснуе безвiдносно. Це буття е причиною самого себе, воно не породжуеться i не визначаеться чимось iншим. Будучи пертлопричиною, субстанцiя визначас все суще. для матерiалiстiв такою субстанцiею е матерiя, для iдеалiстiв — Бог. Так розумiли субстанцiю рацiоналiсти Нового часу (декарт, Спiноза, Вольф). Крiм основного значення, поняття 4субстанцiя» мало й бiльил конкретнi: — незмiнна основа мiнливих явищ. Найбiльшого поширення поняття субстанцii набуло в рацiоналiстичнiй фiлософiї Нового часу. Емпiризм заперечував де поняття, оскiльки в досвiдi не представленi нi першопричина, нi незмiнна основа явищ, нi субстрат властивостей. 1. Кант розумiв пiд субстанцiею апрiорну форму, яка так упорядковуе досвiд, що в мiнливому завжди е щось незмiнне. Марксизм субстанцiю ототожнюе з матерiсю i дим ставить пiд сумнiв додiльнiсть його вживання як окремого поняття. Неопозитивiзм, продовжуючи емпiричну лiнiю, стверджуе, що поняття субстандiТ, як i бiльшiсть фiлософських понять, не верифiкуеться, воно, отже, позбавлене сенсу. Сучасна фiлософiя загалом тяжiе швидше до несубстанцiйної моделi свiту. Свiт, за висловом Вiтгенштейна, — це сукупнiсть фактiв. Простiр i чае. Це основнi форми (властивостi, характеристики) матерiального свiту, матерiального сущого. Саме вони вiдмежовують матерiальнi речi вiд iдеального буття (буття Бога, чисел, цiнностей). Поняття простiр охоплюе двi фундаментальнi риси матерiального сущого — його протяжнiсть i мiсце серед iнших сущих. Кожне тiло мае три вимiри протяжностi — довжина, ширина i висота. Вони визначають величину, розмiр предмета. Мiсце — це просторова визначенiсть предмета у вiдношеннi до iнших предметiв. У цьому аспектi простiр постае як середовище, утворене вiдношенням речей. Час також вiдображае двi фундаментальнi риси процесiв, якi вiдбуваються з матерiальними тiлами, а саме тривалiсть i черговiстчь подiй. Тривалiсть аналогiчна протяжностi. Бона охоплюе продовження одного i того ж. Тривалiсть — це фази одного i того ж (тривалiсть дня, iснування дерева, землi). У нiй розрiзняються фази (моменти) — сучаснiсть, минуле i майбутне. Черговiсть вказуе на мiсце подй серед iнших подiй в часовому просторi (те вiдбулось ранiше, а це пiзнiше). Вказавши мiсце подП серед iнших подiй та II тривалiсть, визначають II часову Характеристику. Простiр — едина категорiя, через яку можна визначити час. Розрiзняють двi основнi концепції простору і часу — субстанцiйну i реляцiйну Субстанцiйна розглядае простiр i час як щось самостiйне (як рiзновид субстанцii). Навiть коли б матерiальнi речi зникли, простiр i час залишились би, вважали її прибiчники. Реляцiйна розглядае простiр i час як властивостi матерiальних утворень. У розумiннi простору i часу спiвiснують двi традицй — натуралiстична i культурологiчна. Натуралiсйiична традицiя розглядае простiр i час як визначення (властивостi, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерй), а науками, що вивчають просторово-часовi властивостi матерії, вважають геометрiю та фiзику. Культурологiчна традицiя, навпаки, пов’язуе розумiння простору i часу з практичною дiяльнiстю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простiр i час розглядаеться в тiсному зв’язку з розвитком культури. Причиннiсть — певний тип вiдношення мiж речами. Речi можуть спiвiснува ки — камiнь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв’язок — мiсяць i Земля притягуються, а можуть i СПРИЧИНЯТИ, детермiнувати одна одну. Рiч, що Викликала, зумовила iнкху рiч (чи подiю), називаеться ПРИЧИНою. Та, що виникла, наслiдком (дiею). Вважають, що причина передус в часi наслiдку (дП). У широкому сенсi причиннiсть протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин. Вчення про причиннiсть iнодi називають детермiнiзмом (лат.-визначаю), проблемами якого переймались всi фiлософи. Першим обГрунтував концепцiю детермiнiзму Демокрiт. Фiлософ звiв причиннiсть до зовнiшнiх зiткнень атомiв, виключив випадковiсть. їМеханiстичний детермiнiзм в сучаснiй науцi був подоланий вiдкриттям броунiвського руху i принципу «невизначеностi» у квантовiй механiцi, згiдно з яким не можна водночас визначити мiсцезнаходження частки та її iмпульс. Фундаментальна роль причинностi в сучаснiй науцi пояснюеться тим, що її покладено в основу законiв, якi описують змiни. Причиннiсть охоплюе типовiсть, упорядкованiсть змiн. Значения причинностi полягае в тому, що одна i та сама причина за однакових умов неминуче викликае одну й ту ж дiю (наслiдок). Рiзним онтологiчним сферам буття вiдповiдають рiзнi типи детермiнацiї. Сфера соцiального буття трунтуеться на детермiнацiї, основою яких е мотивація.
Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху класифікована: механічна форма руху, фізична, хімічна, біологічна, суспільна. Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів. Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.
Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І.Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, е сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього).
Дiалектика i метафiзика - альтернативні фiлософські концепії. Понятгя “дiалектика”, якщо розглядати його в iсторико-фiлософському аспектi, мас декiлька визначень: 1) в античнiй фiлософiУ поняття “дiалектика” означало мистецтво суперечки, суб’сктивне вмiння вести полемiку — вмiння знайти сугiеречностi в судженнях супротивника з метою спростування його аргументiв. 2) пiд понятгям “дiалектика” розумiють стиль мислення, який характеризуеться гнучкiстю, компромiснiстю; 3) дiалектика — це теорiя розвитку “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу” 4) дiалектика — це вчення про зв’язки, що мають мiсце в об’сктивному свiтi; 5) дiалекткка — це теорiя розвитку не лише “абсолютної iдеї”, “абсолютного духу”, яка враховус рiзнобiчнiсть речей, .х взасмодiю, суперечностi, рухливiсть, переходи тощо; 6) дiалектика — це наука про найбiлъш загальнi закони розвитку природи суспiльства i пiзнання; 7) дiалектика — це логiка, логiчне вчення про закони i форми вiдображення у мисленнi розвитку i змiни об’ективного свiту, процесу пiзнанкя iстини. 8) дiалектика — це теорiя пiзнант-гя, яка враховус складнiсть i суперечливiсть останнього, зв’язки суб’сктивного i об’сктивного в iстинi, сднiсть абсолютного i вiдносного тощо, використовуючи в цьому процесi основнi закони, категорi? i принципи дiалектики, їх гносеологiчнi аспекти; 9) дiалектика — це загальний метод, методологiя наукового пiзнання, творчостi взагалi. Отже, дiалектика як фiлософська концепцiя мае ряд визначень, котрi дають уявлення про рiзнi її сторони, рiзнмй змiст.. Термiн “метафiзика” дослiвно означас “пiсля фiзики”. Поняття в iсторико-фiлософському аспектi мае ряд значень: 1) метафiзика — це вчення про надчуггсвi, недоступнi досвiдовi принципи i начала бутгя (iснування свiту); 2) метафiзика — це синонiм фiлософiТ; 3) метафiзика в переносному розумiннi (буденному) вживаеться для означення чогось абстрактного, малозрозумiлого, умоспоглядального; 4) метафiзика — це наука про речi, спосiб з’ясування свiтоглядних питань (сенс жиггя, основне питання фiлософiТ тощо), якi не пiддаються осягненню за допомогою експерименту та методiв конкретних наук; 5) метафiзика — це концепцiя розвитку, метод пiзнання, альтернативний дiалектицi. В значеннi “антидiалектика” термiн меТафiзиКа запровадив у фiлософiю Гегель.
Категорiї — це результат реально-практичної взасмодiї людини i свiту. вiдображення об’сктивного в суб’сктивному. Особливою рисою спiввiдносних категорiй с їх взаемозв’язок. Найвiдомiшими i найважчими для аналiзу є категоріїй одиничного, й загального (всезагального). Вiдповiдно до їх змiсту, весь свiт складасться з нескiнченої множини предметiв, процесiв, явищ, властивостей, вiдношень. У кожному є ознаки, якi вiдрiзняються вiд ознак iнших предметiв, явищ i роблять їх неповторними, сдиними у своему родi. Такi ознаки називають одиничними. Проте в кожному предметi є ще й ознаки подiбностi чи тотожностi з ознаками iнших предметiв або явищ, їх називають загальними. Вiд категорiї одиничного й загального (всезагального) вiдрiзняють категорiю особливого, яка виражас дiалектичний взаемозв’язок всезагального й одиничного. У системi категорiй матерiалiстичної дiалектики ‘сутнiСТь” i “явище” займають особливе мiсце. Це обумовлюсться тим, що процес пiзнання дiйсностi починасться саме з винчення явищ i далi йде до розкриття її сутностi. Пiд явищем ми розумiсмо зовнiшню сторону об’сктивноУ реальностi, яка безпосередньо даеться нашю органам чутгя. Отже, сутнiсть — це внутрiшня природа, внутрiшнiй спосiб iсчування предметiв i явищ дiйсностi, основн вiдношення, що iснує в предметi й мiж предметами, внутрiшня суперечнiсть — тобто те, що являе собою джерел руху й розвитку предмета чи предметiв. Явище — це зовнiшня, бiльш рухома сторона об’сктивноУ дiйсностi, яка формою вираження сутностi. Категорiї “причина” й “наслiдок” узагальнюють i виокремлюють одну iз конкретних i специфiчних форм цього взасмозв’язку, зокрема ту, яка свiдчить про те, що кожне явище чи група, якi взасмодiють мiж собою, породжуе iншi. Тобто, явище, яке викликас до життя iншi явища, виступас стосовно другого як причина. У свою чергу результатом ди причини с наслiдок. При цьому необхiдно вiдрiзняти причину вiд приводу. Привiд — це подiя, яка безпосередньо передуе iншiй подiТ, створю можливостi для її появи, але не породжус i не визначас її. Причинно-наслiдковий зв’язок мае свої особливостi, завдяки чому його можна виявити й дослiдити. На певному ступенi розвитку причина породжуе наслiдок. Проте не можна вважати, щс причинно-наслiдковий зв’язок установлюсться лише на основi послiдовностi явищ у часi. В цьому й полягас тотожнiстъ причини i наслiдку, тобто змiни в причинi ведуть до змiни в iаслiдку, що повторюсться за певних умов. Необхiднiсть визначас те, що закономiрно випливас з внутрiшнього, су-ггсвого зв’язку предметiв, процесiв та явищ, що обумовлено усiм попередНiм розвитком i внаслiдок цього настас чи повинно настати. Випадковiсть виражас те, що випливас iз зовнiшнiх зв’язкiв мiж явищами. Випадковiсть виступас не лише як прояв, а й як доповнення необхiдностi, що вiдбувасться в точцi перетину двох необхiдних процесiв. Випадковiсть є формою прояву необхiдностi, її доповненням. Знания цих категорiй мае велике методологiчне значения, сприяе глибшому пiзнанаю людиною свiту. Зміст і форма вiдображають об’сктивний свiт, оскiльки всi предмети, процеси i явища природи та суспiльства мають свiй змiст i свою форму. Змiст — це сукупнiсть елементiв, процесiв, зв’язкiв, притаманних певному предмету чи явищу. Форма є вираженням змiсту, його обумовленням. Це внутрiшня та зовнiшня органiзацiя змiсту, спосiб його iснування, який мас певну визначенiсть, стабiльнiсть i самостiйнiсть. Форма нерозривно пов’язана зi змiстом, а через нього — з сутнiстю. Згiдно з дiалектикою, “змiст” i “форма” перебувають в органiчнiй сдностi, с спiввiдносними понятгями, якi вiдображають двi взасмозалежнi, суперечливi сторони бутгя предмета, явища, процесу. Змiст i форма с невiд’смними сторонами речей, процесiв, явищ об’сктивного свiту. При цьому змiст вiдiграс визначальну, провiдну роль щодо форми. Цiле — це дещо iнше, нiж сума його частин. Тобто набiр деталей будь-якого об’скта — це ще не сам об’скт. Труднощi вирiшення загадки цiлiсностi часто призводили до П мiстичного тлумачення. Дослiджения цих категорiй сприяло розвитковi системного пiдходу до пiзнання рiзних об’сктiв, вiдкрило шлях формування категорiй “елемент”, “структура”, “система”. Понятгя зв’язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованостi рiзннх об’сктiв. Система — це впорядкована множина взасмопов’язаних елементiв, якiй притаманна певна структура й органiзацiя. Елемент це нерозчленований (в наявнiй системi, за наявних можливостей) компонент складних предметiв, процесiв, явищ. Структура — вiдносно стiйкий спосiб зв’язку елементiв того чи iншого складного цiлого. Вона являс собою впорядкованiсть внутрiшнiх i зовнiшнiх зв’язкiв об’скта, якi сприяють Тi стабiльностi, стiйкостi та якiснiй визначеностi. Структурнi зв’язки пронизують усi процеси, що вiдбуваються в об’сктах. Будь-який об’скт с системою, якщо вiн може бути розчленований на взасмопов’язанi й взасмодiючi елементи. В свою черту цi елементи можуть мати власну структуру й бути представленi як пiдсистеми. Пiдсистеми теж можуть бути подiленi на iншi пiдсистеми i мiж ними можуть iсi-увати рiзнi вiдношення, зв’язки та взасмодiї. Однотипнi вiдношення становлять структуру. Оскiльки в певнiй системi можуть бути рiзнi типи зв’язкiв вiдношень, то в нiй можна вирiзнити ряд структур. Такi системи називаються багатоструктурними (багаторiвневими).Системнi об’скти мають цiлiсну, стiйку структуру. для них с характерною поява нових властивостей, якi не збiгаються з властивостями окремих елементiв (кристали). для системних об’сктiв характерна iсрархiчна будов (системи нижчого рiвня входять у системи вищого рiвня). Системою називають не будь-яку сукупнiсть елементiв зв’язкiв мiж ними, а впорядковану певним чином цiлiсну структуру. “Можливiсть” i “дiйснiсть”, як i iншi категорй дiалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матерiального свiту, оскiльки в ньому завжди щось виникас, розрива€ться, а щось вiдживас свiй вiк i вiдмирае. Можливостi можуть бути реальними й нереальними. Реальною можливiстю називають те, що випливас з внутрiшнiх законiв розвитку предмета, явища чи сукупностi певних конкретно-iсторичних янищ. Реальна можливiсть — це те, що може за наявностi певних умов перетворитися в дiйснiсть. Iншими словами, дiйснiсть є реалiзованою можливiстю.
Метафiзика—вчення про найзагальнiшi види бугтя—свiт, Бога й душу. Основним поняттям метафiзики ХУII ст. є субстанцiя— те, що iснуе само iз себе, тобто абсолютне (нестворене i незнищуване), самодетермiноване (незалежне нi вiд чого). Вона визначас все суще, лежить в основi сущого, породжуе його. В середньовiчній фiлософії единою субстанцiею визнавався Бог, у Новий час завдяки науцi поступово почали вважати субстанцiею природу. Метафiзика була першою спробою фiлософiї Нового часу розмежуватись з наукою у пiзнаннi свiту. Будучи першопричиною, субстанцiя визначас все суще. Для матерiалiстiв такою субстанцiею е матерiя, для iдеалiстiв — Бог. Так розумiли субстанцiю рацiоналiсти Нового часу (декарт, Спiноза, Вольф). Крiм основного значення, поняття «субстанцiя» мало й бiльтц конкретнi:—незмiнна основа Мінливих явищ. В цьому значеннi субстанцiею можна вваясата атома демокрiта, монади Лейбнiца, речовину (матерiю) матерiалiстiв ХУІІ—хУІІІ ст.; —субстарат як носiй певних властивостей, те, що зв’язуе властивости в щось едине. У даному разi пiд субстан цiею розумiеться тiло, рiч, речовина. Т. Кант розумiв пiд субстанцiею апрiорну форму, яка так упорядковус досвiд, що в мiнливому завжда е щось незмiнне.. Гегель осмислюе субстанцiю ак суб’ект (iдея, Бог), який сам себе розвивае через творення свiту i його пiзнанкя. Завдяки цьому вiн усю рiзноманiтнiсть буття розглядас як стуленi розвитку одного i того ж. У европейсъкiй фiлософiї iснують субстанцiйнi та несубстанцiйні i концепції (моделi свiту). До несубстанцiйних вiдносять вогонь Гераклiта, вiчне становлення Нiцше, творчий порив Бергсона, екзистенцiю. Однак панівне становище посiдала саме субстанцiйна модель. На думку деяках дослiдникiв, субстанцiйна модель зумовлена структурою iндоевропейських мов. Сучаснi фiлософсько-лiнгвiстичнi вчення свiдчать, що мова суттево впливас на спосiб сприймання свiту. нона мовби пiдказуе, ак сприймати свiт (ак членувати i утторядковувати). А судження (речення) в iндоевропейських мовах будуеться за принципом: предмет (пiдмет) виконуе дiю або мае ознаки.
Кожна епоха формуе власне уявлення про свiдомiсть, змiст якого значною мiрою залежить вiд домiнуючого свiтогляду. В архаiчному суспiльствi, коли свiт ще не знав подiлу на матерiальний i духовний, а характеризувався як видимий i невидимий, свiдомiсть зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матерiально-практичними дiями. В античному свiтi, вже не iснувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвiр зовнiшнього буття (матерії), тобто витоки свiдомостi перебували за межами людини. У середньовiчну епоху, коли домiнувало геоцентричне свiтобачення, свiдомiсть тлумачили як щось середне мiж вищим рiвнем — нерефлективним блаженством, або неусвiдомленим життям нашого «Я» в Бозi, та нижчим рiвнем — мовчазним життям нашого тiла. Починаючи з Платона, Августина, свiдомiсть розглядаеться як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжне, невисоке, що е в духовному досвiдi людини. Вториннiсть пояснювалася кiлькома чинниками: — тим, що завдяки свiдомостi людина розумiе, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у станi <БожоТ благодатi’ (нашого життя у Бозi), i це змушуе її страждати, у свiдомостi «Я» живе подвiйним життям («життям у тiлi» та у Бозi>); — завдяки свiдомостi людина усвiдомлюе свою кiнечнiстяь, вiчнiсть вiдходить вiд нет, акт свiдомостi вже знае час, а час — це плиннiсть, смерть, яка присутня скрiзь i постiйно нагадуе людинi про себе. У Новий час свiдомiсть перестае бути другорядним поняттям i набувае нового якiсного вимiру. Вперше було вжито Р. Декартом термiн «свiдомiсть» як особлива здатнiсть душi. Вiн вважав, що свiдомiсть — це iлтелектуальна дiяльнiсть суб’екта, який проектуе свiт. Вона вiдкрита тiльки сама собi, тобто самосвiдомостi. Свiдомiсть Декарт подан у формi «я мислю», тобто фактично знiн й до мислення, або до когнiтинних актiн. У Гегеля свiдомiсть людини — це суб’ектинна форма iснунання духу, культури, яку нiн знiн до знакня. Фiлософи-матерiалiсти вважали, що снiдомiсть виникла природним шляхом: матерiя, рознинаючись нiд нижчих до вищих форм, нитнорила жинi iстоти, а з ними i психiку, на оснонi якої пiзнiiке сформуналася снiдомiсть людини. Маркс наголошунан на суспiльному та iсторичному характерi снiдомостi. Концепцію снiдомостi, що iснунали в iсторії фiлософії, умовно можна подiлити на дна типа: iндинiдуалiстськi та колективiстськi. Iндивiдуалiсйiськi розглядали ак вихiдне (абсолютне) свiдомiсть окремого iндинiда, а суспiльнi форми свiдомостi (форма культура) — мораль, релiгiю, мистецтно, право — ак похiдне, таке, що створене iндияiдуальною свiдомiстю. Колективiстськi концепцiї, навпаки, нихiдним внажали суспiльнi форма свiдомостi, наявну культуру, а iндивiдуальну свiдомiсть розглядали ак щось похiдне.
Свiдомiстъ е специфiчною людською формою освоения свiту, коли об’екти освоюються спочатку без фiзичної дії на них, у виглядi образiв, схем, конструкцiй вони нiби «пересаджуються» в нашу голову, трансформуючись у нiй: позбавляючись будьяких предметних властивостей й набуваючи форми iдеального. Iдеальнiсть i е найзагальнiшою формою iснування свiдомостi як суб’ективно реальностi. За своїм змiстом, свiдомiсть це екстрат буття, яке репрезентоване в iдеальних формах. Поза iдеальнiстю свiдомiсть не iснуе. Свiдомiсть iснуе тiльки в матерiальнiй формi свого вияву — мовi. Тож однiею iз ознак, характеристик свiдомостi е її опосередкованiсть мовою. Свiдомiсть i мова дiалектично поеднанi. Не iсну€ мови без мислення, як i не може бути мислення без мови. Свiдомiсть спрямована на певну предметнiсть. До досить суттевих властивостей свiдомостi належить її здатнiсть творити i вiдтворювати iдеї. Iдейнi стосунки мiж iндивiдами виникають у спiвтовариствi, але за певноi iндивiдуалiзацi’i суб’екта вiдносно нього. Основними властивостями (ознаками) свiдомостi е: iдеальнiстпь, опосередковачiсть мовою, iнтенцiональнiсть (цiлеспрямо - нача предметнiсть), здатчiсть творити й вiдтворювати iдеї. Свiдомiсть е складним системним утворенням, а тому iснують рiзнi пiдходи до вияву її структури. Найбiльш оптимальною ми вважаемо позицiю В.Г. Нестеренка.1 У нього структура свiдомостi мае два вияви: компонентний (змiстовний) i рiвневий. Компонентна структура — це складовi, що обов’язково необхiднi для дiяльностi людини: а) знання, або когнiтивна сфера свiдомостi (вiдчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цiнностi, потреби, ёнтереси, емоцiйнi стани, що обгрунтовують i стимулюють нашу активнiсть, або мотивацiйна сфера свiдомостi; в) програми (проекти, плани, цiлi), або нормативно-проективна сфера свiдомостi. Рiвнева структура свiдомостi це складовi, якi показують, що не все, що становить змiст свiдомостi, реально усвiдомлюсться. У рiвневiй структурi 3. Фрейд виокремлюс такi елементи: а) несвiдоме, або «Воно» — це iнстинкти, домiнуючу роль серед яких вiдiграс лiбiдо — пристрастi, бажання, енергiя сексу; б) свiдоме, або «Я» — своерiдний посередник мiж «Воно» i зовнiшнiм свiтом; в) надсвiдоме, або «Над-Я» — сфера соцiальних фiльтрiв, через якi «Воно» мае дiяти на «Я» (своерiднi автоматизми — догми, традицii, iдеали, совiсть та iншi цiнностi й заборони морального, соцiокультурного, сiмейно-iсторичного походження, що домiнують у суспiльствi).
Пізнання - процес осягнення навколишнього світу, процес отримання й нагромадження знань. Знання є людською інформацією про світ. Знання — це певний ідеальний образ дійсності. Пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Йдеться про те, що процес пізнання охоплює собою ряд взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. Емпіричну концепцію пізнання розробляють Ф.Бекон, Дж.Локк та Т.Гоббс. Започаткував емпіризм та експериментальну науку Ф.Бекон. Він вважав, що логіка не є корисною для набуття знань. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхневе та ілюзорне знання і що справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу. Маркс і Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеології, що передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Постпозитивізм — сучасна форма позитивістської філософії, що заступила логічний позитивізм (Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд, Тулмін) Для аналітичної філософії (Рассел, Вітгенштейн, Куайн, Остін, Карнап) характерним є переведення філософсько-гносеологічної проблематики у сферу мови та вирішення її на грунті аналізу мовних засобів і виразів. Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання (Леві-Строс, Лакан, Фукс), то постструктуралісти (Деррід, Дельоз) намагались усвідомити структуру та все "позаструктурне" у знанні під кутом зору їхньої генези та історичного розвитку. Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства. Вона намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні (Гадамер, Хабермас, Гайдеггер, Рікьор). Еволюційна епістемологія—напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого—виявити етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Вона намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, покладаючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо. (Поппера, Кун, Тулмін).