Шпаргалка по "Філософія"

 

13. Раціоналізм у філософії Нового часу (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц).

Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності.Раціоналісти, розробляючи проблему оптимального методу пізнання, визнавали пріоритет розуму над чуттями. Суть раціоналістичного методу Декарта полягала у 2 постулатах:1)Інтелектуальна інтуїція: це тверде й виразне уявлення, що народжується у здоровому розумі шляхом розумного споглядання;2)Дедукція: рухи думки від загального до конкретного, одиничного;               Декарт наполягав на існування вроджених ідей, до яких відносив і ідею Бога. Спіноза також виходив з переконання, що за допомогою раціональної дедукції можливе повне і всебічне пізнання навколишнього світу. Ляйбніц був переконаний в тому, що в навколишньому світі панує гармонія, принесина у світ Богом.

 

14. Філософія доби Просвітництва  та її представники.

Добою Просвітництва в Європі вважається XVIII ст. Сутність філософії Просвітництва  полягає в обстоюванні вирішальної  ролі освіти, науки і культури у  розв'язанні всіх соціальних проблем.

Характерні риса просвітницького  світогляду

•   Обґрунтування ідеї незмінності  людської природи, рівності всіх людей;

•   наявність низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина;

•   відмова від теологічного способу пояснення історичного  процесу;

•   негативне ставлення до Середньовіччя та ідеалізація Античності;

•   історичний оптимізм та віра в прогрес і визнання єдиних закономірностей  суспільного розвитку;

•   великий внесок у розвиток педагогічної науки.

Антоні Шефтсбері, Джордж Берклі - ідеалістична течія; Дені Дідро, Джон Толанд, Джозеф Прістлі та ін. - матеріалістична течія.

Вольтер, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак  Руссо – деїстичний напрямок.

Клод Сен-Симон, Шарль Фур 'є – соціалістично-утопічний напрямок.

15. Німецька класична філософія: загальна характеристика.

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі. Представниками німецької класичної філософії є І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейербах. На наш погляд, філософію К.Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки. Що ж споріднює філософів, яких відносять до німецької класичної філософії? Це: зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.

 

16. І. Кант – засновник  німецької класичної філософії.

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософії  є Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий  розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Фiлософiя Канта — перехiдна ланка мiж рацiоналізмом.  Оскiльки, за Кантом, розум уконституював свiт, даний у науковому досвiдi, то й джерело всезагального i необхiдного. Вiдповiдаючи на питания, чи можлива метафiзика як наука, Кант звертався до аналiзу розуму — третьої пiзнавальної здатностi людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його iстини обмеженi наявним чи можливим чуттевим досвiдом. Але людина не хоче змиритись з дiею обмеженiстю. Вона намагаеться застосувати розсудок аа межами чуттевого досвiду, вивести його за конечне. Але ж людина прагне висловлюватися про свiт загалом, тобто про те, що виходить за межi досвiду. Такою здатнiстю — виходити за горизонти можливого досвiду — володiе розум.  Подiбно до того як споглядання мае чистi форми (простiр і час), розсудок апрiорнi категорi (кiлькiсть, якiсть, причиннiсть та iн.), розум мае апрiоряi iде. Це — iдеi  душi, свiту i Бога, тобто основнi iдеУ, якi аналiзуе метафiзика. Дослiджуючи пiзнавальну функцiю iдей розуму, Кант доводить, що логiчнi побудови, якi метафiзика намагаеться звести на їх основi (за вiдсутностi контролю чуттевого досвiду) е проблематичними. Кант, зокрема, спростовуе онтологiчне доведення буття Бога. Необгрунтований також, на його думку, перехiд вiд iдеУ дугыи до душi як субстанцiУ.  Найбiльше розчарування приносить iдея свiту. Спроба метафiзики мислити свiт в цiлому призводить до логiчних суперечностей. Так, можна без логiчних помилок довести, що свiт конечний в просторi й часi, i що вiн безкiнечний; що вiн дiлиться до безкiнечностi й що е неподiльнi частки; що свiт строго детермiнований i що в ньому е свобода. Цi необхiднi суперечностi (Кант називае Ух анiаиномiями) е свiдченням того, що розум тут безплiдний, що вiн вийшов за межi своУх можливостей. Тому дiалектика, яка вивчае iдеУ розуму, за Кантом, е вченням про необхiднi, але безплiднi суперечностi. Згодом Гегель по- своему переосмислить цi думки Канта.  Ідеям розуму Кант вiдводить тiльки регулятивну функцiю. Бони не можуть конструювати об’ект, бо такий об’ект виходить за сферу феноменiв, досвiду, але можуть синтезувати наявне знаяня в систему. Кант вiдмежував фiлософiю i наукове знання за принципами їх побудови. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

17. Система та метод у філософії Гегеля

Георг Вiльгельм  Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об’сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його “свiтовим духом”, “абсолютною iдесю”, розумом”. “Абсолютна iдея” — об’сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об’сктивного iдеалiзму.  Сутнiсть гегелiвської фiлософської системи. “Абсолютна iдея”, маючи свiй iмпульс розвитку, оскiльки нона внутрiшньо суперечлива, у своему русi проходить ступенi: 1) розвиток цiсї iде на першому етапi породжус свое власне багатство, створюючи. своу понятгя, категорiУ. Гегель цей процес з’ясував у свой працi логiки”. 2) ‚дея завдяки свой сулеречливостi переходить у снос iнше буття, у свою протилежнiсть, якою с матерiальна рiч — природа. Гегель розглядас це у свой працi “Фiлософiя природи”. 3) На третьому етапi розвиток iде завершасться повним збiгом (тотожнiстю) самої iдеї i свiту або, за висловом Гегеля, “абсолютним знаниям”. Лише на цьому етапi “абсолютна iдея”, як “абсолютне знания”, знову повертасться до свЫх джерел i пiзнає саму себе, свiй розвиток. Процес розвитку “абсолютної iдеї” завершується. Це з’ясовусться Гегелем у працi “Фiлософiя духу”. Схематично це можна вiдобразити таким чином: “абсолютна iдея” — природа — абсолютне знання (фiлософiя). Завершується гегелiвська фiлософська система i завершусться тi пiзнання.  Найбiльш змiстовним етапом розвитку абсолютно iдеї є початковий ‘її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цiєї iдеї. Цим багатством є: вчення про бутгя. Разом з цими здобутками гегелiвсько фiлософiї необхiдно вiдзначити iїї негативнi сторони. 1. Фiлософська система Гегеля i його дiалектика, дiалектичний метод, не узгоджувалися мiж собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмiнною. З iншого боку, його ж дiалектичний метод вимагав змiни, руху, розвитку, так як останнi, з точки зору дiалектики, с найзагальнiшими принципами бугггя. Тому основною суперечнiстю гегелiвського фiлософського вчення була суперечнiсть мiж його консервативною, незмiнною системою i його ж дiалектичним методом.

 

18. Антропологічний матеріалізм  Л. Феєрбаха і сучасність.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є  причиною самої себе. Природа є  також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена  свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст. Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19. Особливості сучасної філософії

Основна риса розвитку філософії XX століття - плюралізм шкіл, напрямків; поява  нових, нестандартних (некласичних) ідей і концепцій. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є  каталізатором творчості, а творчість - це завжди розмаїтість. І все-таки серед самих різних по типу філософствування і методології теорій можна виділити два основних напрямки, які протилежним  чином реагують на нашу епоху - епоху  науково-технічної революції (НТР), епоху технічної цивілізації.

Основні напрямки філософії XX століття

Сцієнтизм

(Від лат. Sciens - наука) - світогляд,  який позитивно оцінює соціальні  наслідки НТР, вважає головним завданням філософії - обслуговування бурхливого розвитку науки. Найбільш відомі в цьому напрямку різні школи позитивізму неопозитивізму

Ірраціоналізм

Негативна світоглядна реакція  на НТР, усвідомлення нерівномірності  технічного і духовного прогресу; констатація духовної кризи, песимістичні прогнози майбутнього.

В центрі філософії - людина - загублена  і "занедбана" в сучасному технічному світі.

Основні школи: Психоаналіз Неофрейдизм Філософія життя Екзистенціалізм

Не займають таких крайніх позицій  і не укладаються в цю схему:

феноменологія прагматизм теїстичні  концепції

а) неотомізм

б) персоналізм

Філософія життя - ірраціоналістнчна  філософська школа, в центрі якої поняття "життя", як цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії. Світ розглядається як єдина духовна  істота.

Представники  цієї школи:

Фрідріх Ніцше (1844-1900) - німецький філософ, поет, основні роботи: "По той бік  добра і зла", "Так говорив  Заратустра*.

Психоаналіз (фрейдизм, неофрейдизм) - психологічна і філософська концепція, яка вважає основою буття людини поле несвідомого. Засновник цього напрямку - австрійський психіатр, психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939) запропонував оригінальне трактування сутності, структури свідомості і причини вивчення людини (антропологічні принципи) і людської культури.

Наприкінці 30-х років виник неофрейдизм, представники якого (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Саллівані) спробували відійти від біологізму і "пансексуалізму" Фрейда і створити соціологічну і культурологічну доктрину.

Феноменологія як особливий напрямок у філософії пов'язана з ім'ям Едмунда Гуссерля (1856-1938), який вважає предметом філософії царство  чистих істин, апріорних змістів.

Прагматизм - американська філософія "дії". Засновники прагматизму Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джеймс (1842-1910). Джон Дьюї (1859-1952), звинувативши всю попередню філософію в абстрактності і споглядальності, висунули програму "реконструкції філософії".

Неотомізм - сучасний етап у розвитку томізму - вчення Фоми Аквінського. З 1879 року одержав офіційне визнання Ватикану (енциклика папи Лева XIII). Найбільш відомі представники: Жильсон, Марітен, Сертийанж (Франція), В. Брут-тер, А. Демпф, І. Лоц, М. Грабман (Німеччина). Д. Мерсье, А. Дондейн, Л. Де Реймекер, Ф. Ван Спінберген (Бельгія) У. По-довані, Ф. Ольджаті, К. Фабро (Італія).

Персоналізм (від лат. persona - особистість) - теїстичний напрямок у сучасній філософії, який визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ проявом творчої активності верховної особистості -бога. Представники: Н .А. Бердяев, Л. Шестов, Б. Боун, У. Хо-кинг, Е. Брайтмен, P. Т. Флюеллінг, П . Ландсберг, М. Недон-сель, П. Рікер, Е. Муньє, Ж. Лакруа. В основі світогляду -плюралізм - визнання множинності існувань, свідомостей, волі, особистостей. Особистість розглядається як основний прояв буття, у якому вольова активність, діяльність сполучається з безперервністю існування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20. Філософія прагматизму та її представники

Прагматизм виник у США наприкiнцi ХIХ ст. і набув найбiльшого впливу в першiй чвертi ХХ ст. Прагматизм (грец. — справа, дiя) — фiлософська течiя, яка зводить суть понять, iдей, теорiй до практичних опера цiй пiд кореи- ня навколишнього середовища 1 роэглядас практичну ефекгивнiсть iдей як критерiй їх iстинностi. Прагматизм е емпiристською течiею. Вiн апелюс до досвiду, iнтерпретуючи його значно ширше, нiж класичний емпiризм. Досвiд вiн тлумачить не як певну пiзнавальну процедуру, а як будь-якi переживання людини. На основi цього засновники прагматизму ведуть мову про релiгiйний, мiстичний та iн. досвiд. Засновник прагматизму Ч. Пiрс порвав з класичною традицiею в гносеологiї, згiдно з якою пiзнання — це вiдтворення, вiдображення свiту, а iстина полягае у вiдповiдностi (збiгу) знания i дiйсностi. Мислення (пiзнання) розглядаеться як дiяльнiсть, спрямована не на понятiйне вiдображення свiту, а виключно на регулювання стосункiв мiж органiзмом i середовищем, на витворення оптимальних реакцiй на задоволення його здатностей пристосування. Перехiд вiд сумнiву до вiри досягаеться завдяки таким методам: методу слiпої впертостi; методу авторитету; апрiорному методу; науковому методу. Суть методу слiпої впертостi полягае в iгноруваннi того, що вiрування не спрацьовують, у впертому нав’язуваннi їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Справжнiм методом Пiрс вважае лише науковий. Тiльки вiн придатний для формування спiльних вiрувань. Складовими наукового методу е дедукцiя, iндукцiя та абдукцiя — метод гiпотез, завдяки якому пояснюються факти. В. Джемс надае прагматизму соцiально-утилiтарного забарвлення. для нього iстина — не просто практичнiсть, а насамперед кориснiсть iдеХ. Будь-яка теоретична проблема (релiгiйна, фiлософська, наукова) набувае значения лише через вiдношення до потреб чи iнтересiв людини. Так, на його думку, важлива не iдея Бога сама по собi, а наслiдки для людини залежно вiд прийняття чи заперечення цiеї iдеї. Останнiм мислителем з плеяди творцiв прагматизму е Джон Дьюі. Як i його попередники, вiн розглядав пiзнання як пристосування людини до мiнливого середовища. Пiзнання, дослiдження тлумачив як засiб трансформації неконтрольованоi ситуацi в контрольоваяу. Мислення вносить чiткiсть i гармонiю в ситуацiю, в якiй панували нечiткiсть i сумнiви.

 

25. Феноменологічний метод  у філософії

Творцем феноменологічного методу, одного із найвпливо-віших у філософії XX ст., був Едмунд Гуссерль (1859-1938). Феноменологія  виявила свою загальнометодологічну  значимість для усіх видів філософського  знання, у тому числі і для морально-правової філософії. Вже у другому десятилітті XX ст. у тих, хто входив у найближче  оточення Гуссерля і перебував у  його гуртку, почали виходити статті, де феноменологічний метод застосовувався до дослідження морально-правової реальності. Феноменологія породжує новий стиль  філософствування, не схожий на звичні, індуктивно-дедуктивні пізнавальні  засоби. Для неї головне — це методика безпосередніх самозанурень пізнавального «Я» у власні глибини  і знаходження інтуїтивних прозрінь. Щоб здобути істину, необхідно  також добре навчитися феноменологічній техніці поводження зі своєю свідомістю.