Шпаргалка по "Філософія"

 

26. Неотомізм – релігійна філософія (Е. Жільсон, Ж. Марітен, та інші)

Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Неотомізм отримав офіційне визнання Ватікана.Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління. Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21. «Філософія життя» (Ф.Ніцше, А. Шопенгауер).

«Філософія життя» формується в  середині XIX ст. і об'єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А.Шопенгауер (1788-18601), Е.Гартман (1826-1906), Фр.Ніцше (1844-1900),   В.Дільтей   (1833-1911),   А.Бергсон   (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах:

підсвідомому, надсвідомому (різноманітних  проявах людської душі). На зміну  «філософії розуму» прийшла «філософія життя». Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом  пізнання життя, воно не піддається раціональному  осмисленню. Життя можна зрозуміти  завдяки інтуіції, містичним проявам.

Засновує «філософію життя» Артур  Шопенгауер, котрий вважає, що розум  в житті людини і в світі  в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси  відбуваються без участі інтелекту.

Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує  його — це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні  ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості  Фрідріха Ніцше.

Ф.Ніцше (1844-1920 рр.) — німецький поет, філософ, представник ірраціоналізму, антрологічного напряму у філософії. У творчості Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:

І етап (1872-1976 рр.) — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє  естетичну проблематику (праці «Походження  трагедії з духу музики», «Невчасні  роздуми»);

II етап (1877-1882 рр.) — вивчає проблеми  людського пізнання, виявляє інтерес  до позитивізму та природничих  наук, піддає критиці мораль суспільства  (твори «Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).

III етап (1883-1886 рр.) — надає своїй  філософській концепції відносно  закінченого вигляду, осмислює  метафізичну проблематику, розробляє  концепцію «волі до влади» (праці  «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік добра та зла», «Генеалогія моралі», «Воля до  влади»).

Головним питанням своєї епохи  Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну  ієрархію. «Надлюдина» — це те, що в філософії Стародавнього Сходу  означає «досконаломудрий» —  людина, яка. осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської  трійці. Бути «надлюдиною» — не означає  стояти при владі. «Надлюдина» у  Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелитель людського  стада».

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя  взагалі і, зокрема, людського, є  воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення  «Воля до влади» означає самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими.. Людське щастя  Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі  перешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніє  співчуття».

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей: Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького, потворного, тому що це — релігія  співчуття (а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність  дій людини. На думку Ніцше, «християнське  розуміння бога — він бог хворих, бог-павук, бог-дух-один з найзіпсованіших, до яких доживали на землі». Ніцше відкидає християнську рівність душ перед  богом, називаючи її кривдою.

Ідеї Ніцше були використані  німецьким фашизмом. Фашистська інтерпретація   поглядів   Ніцше  спотворювала   його  думки, перетворювала мислителя  в шовініста і людиноненависника, яким він ніколи не був. Сам Ніцше  ніколи не говорив про переваги німецької  нації над іншими народами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22. Психоаналітична філософія (З.Фрейд, К. Юнг, Е.Фром)

Однією з найвпливовіших філософських течій стає психоаналіз, основи якого  закладено австрійським лікарем — психіатром Зігмундом Фрейдом. Філософська течія — психоаналіз — одержала назву «фрейдизм». Згодом теорія психоаналізу розвивається Карлом Юнгом, Аної Адлером, Вільгельмом Райхом, Гербертом Маркузе.

  Основне у психоаналізі: опір на підсвідоме, спеціальне вивчення та філософське пояснення. Психоаналіз — комплекс гіпотез та теорії, що пояснюють роль підсвідомого в житті людини. Зігмунд Фрейд щиро впевнений, що продовжує традиції раціоналізму, науково пояснюючи ту галузь, на яку класика не впливала — галузь не просто нераціонального, а саме неусвідомлюваного, підсвідомого: безконтрольні людські «автоматизми».

Фрейдизм

Психіка людини складається з 3-х  компонентів, рівнів: “Воно”, “Я”, “Над-Я”.

Принцип лікування, в своїй основі, полягає в тому, що психоаналітик  допомагає хворому пережити –  на рівні свідомості – ситуацію, що приводить до полегшення стану  людини.

Психоаналіз – вчення З. Фрейда, система  ідей, методів інтерпретації сновидінь  та інших несвідомих психічних явищ, а також діагностики і лікування  різних душевних захворювань.

Погляди З. Фрейда вийшли за межі власне психології і можуть розглядатися як значне явище філософії і культури XX ст.

Неофрейдизм

З. Фрейд створив оригінальну  і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне  свідомості. Тому свідомість дослідника може лише робити припущення з приводу  несвідомого та накладати його гіпотетичні  ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й  привела до численних її модифікацій (А. Адлер, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг та ін.).

Вже К. Юнг (1875 – 1961), який був учнем, помічником З. Фрейда, піддав критиці абсолютизацію біологічного, сексуального у сфері несвідомого, “негативізм” у трактуванні як несвідомого, так і сутності особистості в цілому.

Структура психіки за К. Юнгом

1) “Я” (“Его”) – свідомість.

2) “Воно” – індивідуальне несвідоме.

3) Колективне несвідоме – “архетипи”  – неусвідомлювані сфери людської  психіки, в основі яких ”соціальне  спільне”, спільне для всіх людей,  або певного етносу.

Психіка – взаємодія свідомого  і несвідомого при неперервному обміні енергією між ними. Для К. Юнга несвідоме не звалище витіснених бажань. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов’язує людину зі всім людством, природою, космосом. Психіка  – відкрита енергетична система.

В процесі розвитку людина може долати вузькі межі “Его” і індивідуального  несвідомого та з’єднуватися з вищим  “Я”, сумірним всьому людству і  космосу. Колективне расове несвідоме  – спільне для всього людства  і є проявом творчої космічної  сили.

Дана концепція стала основою  формування нового психологічного напрямку – трансперсональної психологічної  теорії.

Неофрейдисти значну увагу приділяють соціальним аспектам поведінки, діяльності особистості.

Е. Фромм (1900 – 1980) народився в Німеччині. Захопився вченням З. Фрейда, обрав кар’єру психоаналітика. З часом критично переглянув фрейдівський підхід до природи несвідомих потягів та ролі соціальних впливів на становлення особистості. Під час приходу до влади фашистів у 1933 р. Е. Фромм емігрував до США.

Агресія в неофрейдизмі Е. Фромма не первинна, як у З. Фрейда, а вторинна. Це реакція психологічного захисту  на зовнішній світ, котрий сповнений  дискомфорту. Оскільки світ завжди несе загрозу, то завжди має бути й агресія. Замість біологічного фундаменту лібідо за основу приймаються соціальні  відносини, але вони також є природженими, тобто наданими від народження, і  всі реакції є неминучими і  фатальними.

Руйнація зв’язків людини з природою порушує її гармонію та породжує екзистенційне  протиріччя, яке складає основу людського  існування. З одного боку, людина –  частина природи і підкоряється фізичним та біологічним законам, а  з іншого – завдяки розуму вона піднімається над природою і протистоїть  їй як самосвідомий суб’єкт. І єдиним виходом із екзистенційної самотності Е.Фромм вважав любов. Тільки любов  дає людині можливість подолати почуття  ізоляції, самотності. Любов – єдина  активна сила, споконвіку закладена  в людині, яка чекає свого визнання та звільнення із “в’язниці” несвідомого.

Вчений виділив шість видів  любові: 1) материнська; 2) батьківська; 3) любов до батьків; 4) братська; 5) еротична любов; 6) любов до Бога. Всі вони одночасно  існують у несвідомому. На відміну  від поширеного уявлення про те, що головне в любові – зустріти достойний об’єкт, Е. Фромм вважає, що справа полягає в здатності  любити, яку можна розвивати.

 

23. Сенс людського існування у філософії екзистенціалізму.

Екзистенцiалiзм вважають однiею з провiдних течiй фiлософi Захiдны €вропи ХХ ст. Екзистенцiалiзм (лат. iснування) — суб’ективiстське вчення, в якому вихiднi значення сущого (що таке рiч, просторовiсть, часовість, iнша людина та iн.) виводяться з iснування (екэистенції) людини. Поняття екзистенцiї було впроваджене у фiлософiю Керкегором. Екзистенцiалiзм намагався знайти стiйку опору виживання особи в чужому (i навiть ворожому) й свiтi Екзистенцiалiзм це своерiдний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з i погляду свiту, пошук виходу з цiе ситуацi. Представниками цiе течi є нiмецькi мислителi М. Гайдеггер Карл Ясперс, фравцузькi фiлософи Жал-Поль Сартр, Габрiель Марсель i Альбер Камю. Головною темою дослiдження екзистенцiалiстiв е iснувания людини, яке, на їх думку, е джерелом сенсу всього сущого. Екзистенцiалiсти стверджують, що перш нiж пiзнавати (бути суб’сктом, розумом, свiдомiстю), людина повинна бути, iснувати в свiтi. Розум людини не збiгаеться з її буттям. Бiльше того, сам розум мае бути виведений зi специфiки буття (екзистенцiї) людини. Екзистенцiя позбавлена субстанцiйного, предметного характеру. Вона не е чимось затвердiлим, що може бути схоплене розумом i об’ективiстською наукою (образно кажучи, поняття не здатнi передати емоцiйно-буттеву налаштованiсть людини на свiт, у свiтлi якоi даеться все суще).  Екзистенцiл е трансценденцiею. Гайдеггер тлумачить екзистенцiю як «буття у свiтi’>, тобто не в собi, а позасобою. Людина онтологiчно укорiнена в буттi. Бути у свiтi — первинна визначенiсть людини, а бути суб’ектом пiзнаяня — похiдна, вторинна. Екзистенцiя — це постiйна можливiсть бути iншим. Людина сама довiльно визначас себе в свох дiях, iснування не с чимось визначеним (затвердiлим у предметнiй формi), воно — постiйна можливiсть визначення. Екзистенцiя не може бути об’єктивованою. За спроби схопити розумом (виразити в поняттi) вона iз живої дiяльностi перетворюсться на застиглий предмет. Людина, на думку екзистенцiалiстiв, е единою iстотою, яка усвiдомлюе свою смертнiсть. Усвiдомлення смертностi зумовлюе те, що iснування пройняте «турботою».

28.Філософська думка Київської Русі

Як живе історичне явище мала свій образ, свій духовний досвід, відтворювала дух своєї епохи. І хоча вона мало досліджена, в ній можна виділити такі принципи, ідеї й особливості: загальна спрямованість на вирішення  актуальних питань суспільного буття; обгрунтування духовно-практичної форми освоєння світу; увага до проблем  людини, пізнання, смисложиттєвої проблематики; вірність і дотримання канонів і  традицій православної віри; у сфері  соціальних і моральних стосунків  переважання загальнолюдських ідеалів  добра і краси, мужності, вірності, чесності, щирості, простоти.У пізнавальній діяльності домінувала енциклопедичність, просвітництво, висока книжна культура, повага до розуму і таланту. Велике значення надавалося набуванню мудрості як сплаву знання та його практичного втілення в життя, пошукам правди, істини, бажанню осягнути культуру свого та інших народів, передати ці знання сучасникам і нащадкам. Усі ці ідеї ввійшли в духовну культуру українського народу.

 

 

29. Розвиток філософії  у духовній культурі України  14-17 ст.

Як систематичне знання, філософія  виникла в Україні щойно з  розвитком інституційної вищої  освіти в 16 — 17 ст. під впливом західно-філософських ідей. Проте філософське мислення і пошук відповідей на основні, життєві питання були притаманні українському народові здавна, вони пов'язувалися з його світоглядом і релігією ще за дохристиянських часів. Християнство визначило новий шлях і дало вагомий стимул для філософської думки, вносячи в нього елементи іудейсько-грецькі, а згодом і римської духовної культури. Все ж слов'янсько-українська основа і підхід мислення, менш спекулятивний, радше контемплятивний, визначили характер філософської думки в Україні та її поширення. Серед українців назагал знаходимо мало «чистих» філософів, зате філософське мислення прикметне для багатьох письменників, мистців, істориків, суспільних теоретиків. Тому історія української філософії включає, поряд з філософами типу Г. Сковороди, П. Лодія, С. Гогоцького, також М. Гоголя, П. Куліша, Тараса Шевченка, В. Липинського й ін. Ці українські мислителі висловлюють свої погляди менш теоретично й абстрактно, а передають їх най точніше, у контексті з життям, призначенням і життєвими ситуаціями людини. Вони представляють радше свої світоглядові думки і життєві настанови, аніж абстрактні схеми і теоретичні арґументи.

 

 

 

 

24.Позитивізм, постпозитивізм.

Розвиток науки в ХIХ ст. значною  мiрою сприяв появi по-зитивiзму —  фiлософсько течiї головним предметом  якої стало наукове знання. Представники першого позитивiзму тлумачили фiлософiю як певну iнтегральну науку, обмежуючи й при цьому досить вузькими рамками, iнодi навiть зводячи до кола iдей спецiальвих наук (Конт). Вiдносна самостiйнiсть фiлософй не вiдкида€ться, аде й не отриму€ надежны уваги. Другий позитивiзм, вiдкидаючи усi вагання, зводить фiлософiю до методологiї наукового пiзнання. (Мах та Авенарiус). Мах та Авенарiус визначили собi за мету очищення не тiльки фiлософii, але й взагалi науки вiд ненаукових мiркувань. Идеться про критику будь-якого досвiду. Мах вбачав в основi наукового знания не факти, а вiдчуття. При цьому вiдчуття як нейтральнi елементи досвiду i складають основу наукового пiзнання. Якщо ж науковi поняття чи положення не пiддаються такому «гiпостазуванню чи зведенню, тодi вони мають бути вiдкинутими. Отже, на погляд Маха, розв’язання головних онтологiчвих питань втрача€ свою доцiльнiсть. Згiдно концепцii Авенарiуса про принципову координацiю, iснування об’єкта зумовлене iснуванням суб’єкта. Звичайно, якщо йдеться про об’скт як наукову реальнiсть, тодi вiн i справдi е витвором математика, фiзика чи iншого вченого, його уяви. Науковi поняття не вiддзеркалюють цей свiт, не копiюють, а швидше—iнтерпретують, перетворюють його. Третiй позитивiзм,(неопозитивізм) виник у 20—З0-тi ро- ки ХХ ст. у серединi вiденського гуртка, що поеднав учених-фахiвцiв а рiзних галузей знання. Вiн був очолюваним М. Шлiком, одним з засновникiв логiчного позитивiзму. (Б. Расселом, Л. Вiтьгенштейном. Р. Карнапа, Г. Рейхенбарха). Неопозитивiсти врахували непевностi попередникiв й почали науковi положення базувати не на вiдчуттях, а на ваукових фактах, якi зазначаються у висловах. Пiдгрунтям науки стаютьнайпростiшi вихiднi речення, якi треба називати атомарними, елементарними. Постпозитивiзм — це сучасна течiя фiлософiї науки, яка представлена багатьма методологiчними концепцiями, що прийшли на змiну неопозитивiзму(Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейерабенд, С. Тулмiв. Треба також згадати К. Поппера, Х. Альберта, Г. Ленка, М. Бунге, Дж. Смарт, Д,-М. Армстронг). За Поппером, теорiя, яка не може бути спростована певним мислительним актом, не с науковою. Фiлософ вважав чедоречнмтiаi iндукттчiвнi висновки в наукових кгеорiях. На думку Поппера, iм немас мiсця анi в життi, анi в науцi. Він пiдкреслює об’єктивнiсть пiзнавальних форм i створю€ «концепцiю трьох свiтiв»: 1) реальний свiт природи i суспiльства (фiзичний свiт); 2) свiт духовної дiяльвостi суб’скта (суб’сктивнi вiдчуття, сприйняття, уяви, емоцй, думки); 3) свiт об’єктивного знания (свiт iдей, теорiй чи думок, якi люди вже висловили, опредметили в мовi, мистецтвi, матерiальнiй культурi, а також ще невисловленi та iснують як певний абстрактний унiверсум). Саме за допомогою цього третього свiту Поппер i прагне здолати суб’€ктивно iдеалiстичнi засади неопозитивiзму. Аналiз науки Кун починас з видiлення перiоду «нормального розвитку науки». Цей перiод охоплюс такi науковi дослiдження, якi спираються на одне чи кiлька попереднiх, що протягом тривалого часу визнаються рiзними вченими основою свос практичної i теоретичної дiяльностi в межах сталої концептуальної системи—парадигми. Основними завданнями науки такого перiоду є коригування iснуючих положены i проблем; уточнення та розширення кола вiдомих наукових фактiв; збирання фактiв, якi можуть бути безпосередньо зiставленими з передбаченнями парадигмалької теорiї; емпiрична робота, пов’язана з тлумаченням деяких незрозумiлих проблем та поглибленим дослiдженням проблем, якi розв’язуються, але були поставленi поверхово. Лакатос вбачав розвиток науки в змiнi науково-дослiдницьких програм, де одна з них с бiльщ прогресивною i вiдсувае iншу. Науково-дослiдницька програма в розумiНнi Лакатоса—система, яка включас в себе жорст,се ядро (прийнятi за домовленiстю неспростовнi рiшення) i позитивну евристику (систему правил i норм, якi визначають ту чи iншу галузь дослiджень, допомiжнi гiпотези, передбачають аномалii i перетворюють на пiдтверджуючi приклади вiдповiдно до ранiше розробленого плану). Фейсрабенд визнаючи iснування множини рiвноправних типiв знания, якi сприяють зростанню самого знання i розвитковi особистостi, уводить у методологiю науки термiн пролiферацiя (роэмноження, эростання новоутворенням), пiдкреслюючи тим самим аналогiю мiж бiологiчним розмноженням органiзмiв i эростанням людського знання, збiльшенням альтернативних теорiй