Шпаргалка по "Філософія"

 Протиріччя буття і пізнання

 Закон єдності і боротьби  протилежностей посідає в матеріалістичній  діалектиці особливе місце як  закон, що відображає джерело  розвитку.

 Відображаючи об'єктивне джерело  розвитку, визначаючи шлях його  пізнання, розглядуваний закон орієнтує  на діяльність, спрямовану на  теоретичне і практичне вирішення  проблем. Зважаючи на світоглядне,  методологічне і практичне значення  закону єдності і боротьби  протилежностей, філософи вважають  його «ядром» діалектики.

 Глибоке осмислення світоглядно-методологічної  функції закону єдності і боротьби  протилежностей можливе лише  на основі проникнення в його  об'єктивний зміст, відображуваний  категорією «діалектична суперечність».

Насиченість сучасного світу суперечностями знаходить своє безпосереднє вираження  в тому, що термін «суперечність» все  більше проникає в наше щоденне спілкування, мову, стає категорією масової свідомості. Буквально слово «суперечність» означає «говорити всупереч», висловлювати протилежні мовленому міркування, думки, точки зору. Розпалення полемічних пристрастей, дискусій, виявляючи плюралізм думок, зрештою закінчується виникненням протилежних позицій. За суперечністю розкривається протистояння, але вже не у сфері думки або її вираження у мові, а за ними. Зрозуміло, що нам добре знайома суперечність між словом і ділом. Але й ця суперечність вказує на більш глибинну суперечність — суперечність самого діла, або предмета, про який йде мова.

 Заперечення заперечення. Циклічність  і поступальність змін

 Спочатку з'ясуємо зміст категорії  заперечення, який насамперед  виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання.

 Категорія заперечення постає  загальною і необхідною формою  наступної діяльності, формою духовного  освоєння майбутнього, його практичного  втілення в дійсність. Тому  природно, що спосіб заперечення  визначається в кожному конкретному  випадку як загальною, так і  особливою природою процесу. «...Для  кожного виду предметів, як  і для кожного виду уявлень  та понять,— писав Ф. Енгельс,—  існує свій особливий вид заперечення,  такого саме заперечення, що  при цьому виходить розвиток».

 Образ нового історичного  світу є результатом теоретичного  аналізу об'єктивного процесу  заперечення. З позицій категорії  заперечення нове мислення роздвоює  сучасний історичний світ на  його позитивний зміст, який  повинен бути розвинений, і на  те, що повинно долатися.

Як єдність протилежних моментів (збереження і подолання) діалектичне  заперечення не просто розділяє певні  етапи в розвитку, але й створює  між ними послідовний зв'язок. Тобто, категорія заперечення в діалектиці служить для визначення генетичного  зв'язку між етапами розвитку тог» чи іншого процесу, історичності між  ними.

 Матеріалістична діалектика  доводить розуміння заперечення  до самозаперечення як закономірного  результату розвитку внутрішньої  суперечності, на відміну від  суто зовнішнього заперечення,  як результату зіткнення внутрішньо  не зв'язаних між собою явищ. Будучи зовнішнім, подібне заперечення  ліквідує умови для розвитку  явища, яке підлягає подібного  роду запереченню.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

47. Категорії одиничне, особливе і загальне, сутність і явище та їх роль в пізнанні та практиці.

Категорiї — це результат реально-практичної взасмодiї людини i свiту. вiдображення об’сктивного в суб’сктивному.  Особливою рисою спiввiдносних категорiй є їх взаємозв’язок.  Найвiдомiшими i найважчими для аналiзу є категоріїй одиничного, й загального (всезагального). Вiдповiдно до їх змiсту, весь свiт складасться з нескiнченої множини предметiв, процесiв, явищ, властивостей, вiдношень. У кожному є ознаки, якi вiдрiзняються вiд ознак iнших предметiв, явищ i роблять їх неповторними, сдиними у своему родi. Такi ознаки називають одиничними. Проте в кожному предметi є ще й ознаки подiбностi чи тотожностi з ознаками iнших предметiв або явищ, їх називають загальними. Вiд категорiї одиничного й загального (всезагального) вiдрiзняють категорiю особливого, яка виражас дiалектичний взаемозв’язок всезагального й одиничного. У системi категорiй матерiалiстичної дiалектики ‘сутнiСТь” i “явище” займають особливе мiсце. Це обумовлюсться тим, що процес пiзнання дiйсностi починасться саме з винчення явищ i далi йде до розкриття її сутностi. Пiд явищем ми розумiсмо зовнiшню сторону об’сктивноУ реальностi, яка безпосередньо даеться нашю органам чутгя. Отже, сутнiсть — це внутрiшня природа, внутрiшнiй спосiб iсчування предметiв i явищ дiйсностi, основн вiдношення, що iснує в предметi й мiж предметами, внутрiшня суперечнiсть — тобто те, що являе собою джерел руху й розвитку предмета чи предметiв. Явище — це зовнiшня, бiльш рухома сторона об’сктивноУ дiйсностi, яка формою вираження сутностi.

48.Проблемма пізнаваності  світу. Сутність агностицизму.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності  в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом  дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу  пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні  можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також  відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.Головним у теорії пізнання є питання про  відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало  назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

 

49. Практика – критерії  істини, основа і ціль пізнання. Види практики.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.♦ Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).♦ До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль

 

 

 

50. Єдність чуттєвого і раціонального моментів пізнання.

Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два  ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття  та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.Чуттєве  і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається  знання про зовнішній світ.Єдність  чуттєвого і раціонального в  процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.Навіть тоді, коли ми просто спостерігаємо явище дійсності, ми мислимо, переводимо результати наших спостережень на мову думок. Тобто, весь процес пізнання є взаємозв'язком і взаємовпливом чуттєвого і раціонального.Про чуттєвий та раціональний ступені пізнання е сенс говорити в генетичному, а не в логічному плані,Пізнання здійснюється на основі суспільної практики людини, йде від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього – знову до практики.Таким чином, першим моментом пізнання є живе споглядання або чуттєве пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення. Саме з живого споглядання, і насамперед з відчуттів, починається пізнання об'єктів дійсності. Живий організм не може існувати без зв'язку з навколишнім середовищем. Формою цього зв'язку із зовнішнім світом є відчуття.

51. Інтуїція: етапи та  умови формування

В історії філософії зміст поняття інтуїції розвивався. Інтуїція пояснювалась як форма безпосереднього інтелектуального знання або споглядання (інтелектуальна інтуїція). Платон стверджував, що споглядання ідей (прообразів речей чуттєвого світу) є вид безпосереднього знання, яке стається як раптове прозріння (осяяння, осягнення, здогад), яке передбачає тривалу підготовку розуму.В філософії нерідко чуттєві форми пізнання і мислення протиставлялись. Рене Декарт, наприклад, стверджував: «Під інтуїцією я розумію не віру в непевне свідчення почуттів і не оманливе судження безладної уяви, а світосприйняття ясного і уважного розуму, настільки просте і чітке, що воно не залишає жодного сумніву в тому, що ми мислимо, або, що те ж саме, тверде розуміння ясного і уважного розуму, яке породжене лише природним світлом розуму і завдяки своїй простоті достовірніше, ніж сама дедукція…».В філософії Іммануїла Канта інтуїція є базовою пізнавальною (когнітивною) здатністю, еквівалент якої в широкому сенсі може бути названий перцепцією, тобто сприйняттям, відчуттям, розумінням, проникливістю. Кант вважав, що розум сприймає всі наші зовнішні відчуття в формі простору, а всі внутрішні відчуття (пам'ять, думки) — в формі часу.

54. Суспільство як система  і життєдіяльність людини.

Зрозуміти суспільство як об'єктивний процес пізнати закономірності його функціонування, розвитку — це головне  завдання соціальної філософії. І хоч  в історико-філософському ракурсі  в розумінні суспільства є  багато містифікацій, сучасне наукове  уявлення про нього не може бути сформоване без скрупульозного аналізу  тих пошуків (досягнень та помилок), якими надзвичайно багата історія соціальної філософії. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин.Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальними інститутами, постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.

 

 

 

 

 

 

 

52. Діалектика абсолютної  та відносної істини.

Знання, яке відображує об'єктивну  реальність, також повинно розвиватися, оскільки розвивається об'єктивний світ.

Звідси випливає, що істина не є  статичний стан, а являє собою  процес. Для того щоб пояснити "рух" істини, у філософії вироблені  поняття "абсолютної" і "відносної" істини. Світ об'єктивної дійсності  не може одразу і повною мірою бути пізнавальний, тому на кожному історичному  етапі людство має справу з  істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, яке може містити  в собі і помилки. Істинність знання зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримен-та і т. ін. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини, циркуляцію крові, кровопускання, втрати крові та ін.). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і т. п. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знання топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та ін.) і великої кількості відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне).

Пізнання розвивається завдяки  виявленню усе нових і нових  відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна  істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного  історичного розвитку людства, тобто  абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному  поступовому русі в такому ряді послідовних  людських поколінь, який для нас  на практиці виявляється нескінченним.

абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, яку  намагаються досягти люди.

 У поглядах на істину як  процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення  у релятивізмі і догматизмі.

Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. 

 На противагу догматизму релятивізм (від лат. геїагIVіи -відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ.

 

55. Природа як об’єкт  філософської рефлексії.

У міфологічному мисленні ще немає немає протиставлення людини і природи.Власне теоретичне ставлення до природи складається з відокремлення філософії від міфології. Суттєво змінюється ставлення до природи із ствердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального пер-шопочатку, як "низ", що протистоїть абсолютному, духовному, тобто Богові. На противагу античності основною ідеєю тут є не злиття з природою, а піднесення над нею. Нині термін "природа" вживається як у широкому, так і вузькому значенні. У широкому розумінніприрода - це все, що оточує нас. Природа - об'єктивна матеріальна дійсність в усій багатоманітності і єдності її форм. У цьому розумінні природа - це об'єктивна дійсність, що первісно дана, нестворена людиною.У більш вузькому розумінні природа - це об'єкт науки, а точніше - сукупний об'єкт природознавства.Поняття "природа" дає принципову схему розуміння і пояснення того або іншого предмету вивчення (наприклад, уявлення про простір і час, рух, причинність тощо). Таке загальне поняття природи розробляється в межах філософії і методології науки, які виявляють його основні характеристики, спираючись при цьому на результати природничих наук.