Шпаргалка по "Філософія"

27. Ситуація постмодернізму у філософії.

Поняття «постмодернізму» не має однозначного визначення. Використовується у напрямку в сучасній філософії, що виявляється  в критиці класичного раціоналізму і традиційних проблем метафізики.

До специфічних особливостей постмодерністського  дискурсу відносять:

-відмова від категорій істина, причинність, сутність, мета означає  відмову від категоріально-понятійної  ієрархії, що характеризує науково-дослідницький  і літературний текст в модерні.

-поняттям «метафізика», «трансцендентне», які мали суттєве значення  в дискурсі модерну, постмодернізм протиставляє «іронію», «імманентне».

-якщо модерн намагався досягти  визначеності, то постмодерн робить  поняття «невизначеність» одним  із центральних.

-постмодернізм орієнтується не  на створення, творчість, а  на реконструкцію попередніх  структур інтелектуальної практики.

Представники: Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Р.Рорті, М.Фуко

30.Філософія Григорія  Сковороди

І. Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, створив власну фiлософську систему, специфiчний стиль i форму фiлософського мислення.  Особливостями фiлософування Сковороди були:  • органiчне посднання художнього i рацiонально-абстрактного свiтоспоглядання, наслiдком чого постас унiверсальний алегоризм, в якому предмети i явища осмислюються не в усiйсукупностi властивостей, а лише в їх абстрактно-схематичному образi; • символiзм у викладi, характерним для якого е симноли як «остась iстини» як те, що допомагаб пiзнати неземне;  • метод антитези;  • вiдсутнiсть теоретичноїовершеностi, формальноi система тизацii свох iдей, лише певний, досить чiтко окреслений ракурс бачення свiту чи проблеми.  Основоположним принципом фiлософського вчення Сковороди  є принцип двонатурностi свiту Згiдно з ним, все суще складаеться з двох натур — видимо i невидимо, тобто матерiального i iдеального, тiлесного i духовного, мiнливого i вiчного.  Принцип двонатурностi свiту органiчНо пов’язаний зi вченням Сковороди про три свiти. Усе суще вiн подiляв на три специфiчнi види буття або 4свiти»: великий, або макрокосм (Всесвiт); малий або мiкрокосм (людина); свiт символiв, або Бiблiя. Макрокосм, першоосновою якого були чотири елементи — вогонь, повiтря, вода й земля, Сковорода подiлив на стиарий свiт, якй всi давно знають, i новий свiт, що вiдкриваеться лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Ма.лий свiт, який с основою фiлософськоi системи Сковороди, фiлософ розкривае, виходячи з концепцй двонатурностi свiту. У людинi с видиме i невидиме, тiлесне i духовне, тлiнне i вiчне, зоннiшне i внутрiшнс. У духовному самопiзнаннi, яке розцiнюсться як домiнуюче, Сковорода вбачав ключ до розкриття таемниць буття свiту i самої людини. Третий свiт — свiт символiв (Бiблiя) допомагас людинi пiзнати в собi Бога. Бiблiя, на переконання Сковороди, с аптекою, що мiстить Божу премудрiсть для лiкування душевного свiту.  Принцип двонатурностi свiту й iдея трьох свiтiв у вченнi Сковороди пiдпорядкованi основному об’ектовi його фiлософування — духовному свiтовi людини, проблемi її щасливого буття.

31.Філософія українського  романтизму 19 ст.

Романтизм виступив за свободу життя, звернення до живих конкретних людей, право кожного вірити в те, у  що він вірить, бути щасливим на свій лад. Для романтиків природа постала  як абсолютна реальність, об'єкт  поклоніння, а не результат уявлення і покори. їх стихія — поезія, афоризм, буяння думки, сміх та іронія. Поезія, мистецтво  для романтиків стали засобами проникнення  в таємниці природи без порушення  першо-заданої природної гармонії, де таємниця буття знаходиться поруч  з нами, в простому почутті любові, яка є не тільки поетичною, а й  релігійною, моральною. Вимога любові відносно вказаних моментів полягає  в тому, щоб любити світовий дух, радісно сприймати його дії, адекватно  реагувати на них. Звернувшись до життя, вони зазначали, що об'єднує людей  культура як продукт їх діяльності і водночас стимул цієї діяльності. Своє вираження вона знаходить в  народній творчості, де народ є носієм, творцем культури. Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

32. Професійна філософія  в Україні 19- поч.. 20 ст 
Перша половина XIX ст. в Україні характеризується посиленням розкладу феодальної системи і складанням нових капіталістичних відносин. Криза феодального устрою супроводжувалась зростанням революційного руху проти кріпацтва і самодержавства, а також національного пригноблення українського народу з боку російського царизму. Такі соціально-політичні процеси сприяли загальному піднесенню суспільного життя, розвитку української національної культури. Початок XIX ст. ознаменувався значним поширенням в Україні ідей кантіанства, фіхтеанства, шеллінгіанства. Філософська думка цього часу містила в собі як складові структурні елементи: 1) пануючу релігійно-ідеалістичну філософію; 2) філософію просвітників, що незалежно від свого загального характеру - матеріалістичного чи ідеалістичного виступала як опозиційна щодо пануючого тоді суспільно-політичного ладу, бо прагнула так чи інакше модифікувати його; 3) природничо-науковий матеріалізм; 4) філософсько-соціологічні погляди дворянських революціонерів і революційних демократів. Звичайно, розгляд філософської думки в Україні у XIX - на початку XX ст. неминуче веде до врахування процесів, які відбувалися у філософському житті інших народів, особливо російського.

33.Українська філософська  думка 19-20 ст  
У 19 ст. - Вивчення західної Ф. Розвиток Ф думки відбувалося в прямій формі і у формі літератури, товариств-політ. поглядів, програм, що виникають у тих чи інших суспільств. рухах у формі університетської думки. * 1803г. відкритий університет у Харкові, куди запрошується учень Фіхте - Шад, прихильник Канта і Шеллінга. * 1834г. відкриття університету в Києві, ректор Харасевіч, прихильник Шеллінга, поширює всю ньому. кл. Ф. У літературі: Гоголь - Ф непримітного зла. Відступ від добра призводить до величезного зла. В основі світу лежить Бог, який надає йому сенс. Ч - це єдиний вищий творіння Бога, гл. завдання Ч - осмислити і зрозуміти своє призначення, тому що у світі постійно йде боротьба між Богом і дияволом. Шевченка - виступав за створення соборної У шляхом насильницької революції в суспільстві. Вирішальну роль у цьому має відігравати народ. У творчості відображено культ жінки-матері. У Ф - єдність Ч і природи, яка одухотворена. Шукає справедливого Бога, якому протиставляє Бога церковного. Франко - враховує роль науки і техніки в розвитку суспільства. Схилявся до позитивізму (єдине джерело істинного знання - конкретні науки, заперечується значення Ф дослідження). Принцип індуктивного методу пізнання. На брав діалектику. Критикував марксизм, вважав, що соціалізм зашкодить розвитку суспільства. Кирило-Мефодіївське товариство: (Костомаров), утворено викладачами і студентами Київського університету.

34. Філософія української  національної ідеї 
 
Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина — нація», «нація — світ», започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності. 
Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів.

35. Філософське поняття буття та його основні рівні, загальна характеристика.

Буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об’єктивна, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу. В основі категорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в самому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми: 1.    Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої природи» — сукупність природних умов існування людського суспільства; б) «другої природи» — буття предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи. 2.    Буття людини — це реальне існування людини, яке також має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) існування людини як суспільної істоти. 3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й об’єктивізованого духовного буття. 4.    Буття соціального – система суспільних процесів, що віддзеркалює буття людини у суспільстві та буття самого суспільства.

36. Поняття про субстанцію та матерію.

«Субстанція» - філософська категорія  класичної раціональності для позначення об'єктивної реальності в аспекті  внутрішньої єдності всіх форм її прояву та саморозвитку. Субстанція незмінна на відміну від перманентно мінливих властивостей і станів: вона є те, що існує в самій собі і завдяки  самій собі. Першопричина відбувається. Як правило, саме субстанції приписують свободу, як можливість визначати саме себе лише за допомогою своїх власних  підстав. Тобто вона не може і не повинна мати сторонньої по відношенню до себе діючої сили. Монізм увазі наявність  всього однієї субстанції, дуалізм - двох, духу і матерії, погляди, згідно з  якими субстанцій багато, називаються  плюралізмом.           Мате́рія (від лат. materia - деревина як будівельний матеріал) — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії.

37. Рух як спосіб існування матерії. Форми руху.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху класифікована: механічна форма руху, фізична, хімічна, біологічна, суспільна. Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів. Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.

38. Простір і час – форми буття матерії. Властивості простору та часу.

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Г. Лейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І.Кант — як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час — таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія, біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту, як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії, а перебувають в універсальному зв'язку з нею, е сторонами єдиного і багатоманітного цілого. Реальний простір має три виміри (З координати), час — один (від минулого через сучасне до майбутнього).

39. Свідомість – вища форма відображення дійсності. Сутність та функції свідомості.

Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією, а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи уявленням і тому володіють значенням і сенсом, знання як сукупності відчуттів, відбитих у пам'яті, і узагальнень, створених у результаті вищої психічної діяльності, мислення і мови. Свідомість є особливою формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею.