Шпаргалка по "Філософія"

53. Основні форми наукового пізнання (факт, проблема, ідея, гіпотеза, концепція, теорія)

Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність — складний багатокомпонентний процес. Наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже  сформовані логічні форми пізнання.

Факт — це те, що нам відоме, про  що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про об'єкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають об'єктивними, незалежними за змістом від свідомості суб'єкта. В цьому розумінні "факт — це неспростовна річ". 

Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення.

Ідея є й формою осягнення  в мисленні явищ об'єктивної діяльності, й одночасно включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення.

Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення.

Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою.

Усі форми  та засоби наукового пізнання —  ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія — взаємопов'язані й взаємозумовлюють одна одну. 

56. Сутність глобальних  екологічних проблем сучасності.

Серед глобальних проблем найчастіше фігурують сировинна, продовольча, екологічна, демографічна, енергетична, проблеми миру та роззброєння, подолання  бідності та відсталості, які не нові для людства. З розвитком людської цивілізації можуть виникати і вже  виникають нові глобальні проблеми. До глобальних стали зараховувати проблему освоєння та використання ресурсів Світового  океану, Космосу. їх аналіз дає змогу  відзначити, що вони тісно взаємопов'язані. Так, енергетична та сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна - з демографічною, демографічна - з продовольчою і т. д. Важливою ознакою як не нових, так і нових  проблем розвитку людської цивілізації  є їх глобальний характер, адже вони зачіпають життєво важливі інтереси всіх держав і народів світу, виступають потужним фактором посилення взаємозалежності та цілісності світу, надаючи йому нових  інтеграційних рис.

59. Історична ґенеза соціальних спільнот. Соціальні спільноти виникають природничо-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності. Історично першими спільнотами людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, спільну взаємодію з природою. Пізніше на підґрунті родоплемінного суспільства з'явились класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилася ще Сім'я існує з найдавніших часів і до наших днів, бо грунтується вона на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляду за престарілими членами родини. Кровні родичі в сім'ї пов'язані між собою спільністю побуту, взаємодопомогою тавідповідальністю.

57. Суспільство як процес. Проблема сенсу історії.

Поняття суспільства доцільно розглядати не як конгломерат сукупності людей  та творених ними суспільних діянь, а  як цілісну систему історично  визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і  власного життя у відповідність  до своїх потреб Існують два підходи  до розуміння суспільства - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння  суспільства та його історії.. Ідеалістичний - вважатьи першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу  чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своій сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори с відбитком матеріальних факторів і складають в своії сукупності надбудову.

Поняття сенс історії зв'язане з  вивченням об'єктивного, іманентного  змісту історичного прогресу, —  спрямованості його реалізації, гуманізації  суспільних відносин, з історичним пізнанням та історичною свідомістю. Поняття сенс історії — синтетична категорія, що охоплює буття самого історичного процесу і пізнання історичного прогресу, історичну  свідомість, історичну пам'ять. Сенс історії допускає єдність суб'єктивного  й об'єктивного в історичному  процесі, минулого і сучасного. Але  сенс історії допускає розгляд їх з позиції спрямованості розвитку людського суспільства, осмислення логіки розвитку та розкриття суті спрямованої, доцільної діяльності людини. Поняття сенс історії характеризує діяльність людей, сповнених свідомістю, допускає почуття соціальної відповідальності кожного члена суспільства, необхідність свідомості місця і ролі в соціальних умовах, спільність переживання за майбутнє людства.

58. Філософія історії про роль і місце людини в історії.

Філосо́фія істо́рії — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичнимпізнанням.^[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді.

61.Людина, індивід, особистість.

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

 Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній  або одночасно у декількох  сферах людської психіки. Задоволення  людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами  з іншими людьми значною мірою  пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис  характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей  особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

 Багатство індивіда як особистості  зумовлене сукупністю її зв'язків  з іншими членами суспільства,  її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває  під постійним впливом багатьох  факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

60. Форми суспільної свідомості – типи відображення соціального буття. Суспільна свідомість - сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, які відображають суспільне буття. Виділяють буденну і теоретичну свідомості. В основу цього членування покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв'язку з практичними основами життя.Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній практичним досвідом і є засобом його забезпечення. Вона узагальнює емпірично дане, і в цьому її обмеженість. Суспільна свідомість керується соціальними законами, її історія йде за історією суспільного буття, і те, які саме відбуватимуться зміни - еволюційні чи революційні, оцінка свідомості визначається в кінцевому підсумку відповідно до змін у суспільному бутті.Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. У соціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють політику, мораль, право, мистецтво, релігію, філософію.

62. Основні філософські  підходи до сутності людини.

Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Невипадково вона вивчається багатьма науками в різних аспектах. Філософія  ж завжди намагається збагнути людину в її цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом за Сократом: «пізнання самого себе», в цьому сутність інших філософських проблем.В античній філософії людина розглядалася переважно як частина  космосу, як певних мікрокосмос, в своїх  людських проявах підвладний вищому началу – долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності – бога і тим самим одержання  спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність. В  сучасній філософії, як мінімум, можна  виділити три точки зору на людину:

• біологізаторська – згідно з нею людина - це особливий високоорганізований механізм;
• соціологізаторська, стверджує, що людина – це система людства;
• визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.

63 Діяльність як доцільна активність суб’єкта

Діяльність - форма активного, творчого ставлення людини до оточуючого світу  та самої себе з метою таких  змін, перетворень, які б полегшували  і прикрашували її життя. Діяльність включає мету, смисл, предмет, засіб, процес діяльності (здійснення мети). Форми  діяльності різноманітні. Залежно від  сфер прикладання розрізняють виробничо-матеріальну, виробничо-духовну, трудову (праця), нетрудову. Залежно від прикладання творчості - продуктивну і непродуктивну (відтворення  відомого). Діяльність - спосіб буття  людини та суспільно-історичного процесу. Діяльність - основна умова і спосіб розвитку суспільства. Вона є основою  становлення і розвитку людини. В  творчій діяльності людина утверджується  як певний тип особистості. Діяльність є основою створення культури. В суспільстві людина знаходить  мотиви своєї діяльності. Суспільні  відносини орієнтують діяльність людей. Діяльність людини своєю свобідною  волею втручається в об'єктивну  закономірність буття. І тому можуть виникнути проблеми для людини, її життя, коли порушується ця об'єктивна  закономірність світу.

64. Соціальна роль особистості в контексті її індивідуалізації. Індивідуалізація - процес виділення людини як відносно самостійного суб'єкта в ході історичного розвитку суспільних відносин. Це процес і результат суміщення соціальних вимог, очікувань, норм, цінностей, виявлення особистісних та ділових якостей, що необхідні для ефективного виконання соціальної ролі, із специфікою потреб, властивостей та стимулів діяльності індивідів, тобто персоніфікованою формою реалізації соціальних функцій. Індивідуальності не просто притаманні різні здібності, а вона являє собою їх цілісність. Розвинена індивідуальність не просто має набір, сукупність талантів та здібностей, а виступає як їх ансамбль, причому оригінальний спосіб узгодження здібностей полягає в тому, що один з талантів височіє над іншими та зумовлює їх. Індивідуалізація - це процес диференціації загальних для даної соціальної групи, класу, соціального прошарку життєвих умов і заміни їх на все більш специфічні. Під індивідуалізацією мають на увазі розрив групових зв'язків та виділення самостійних індивідів, що мають тісні та тривалі зв'язки з іншими.Соціальна роль - відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей залежно від їх статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних відносин.