Управление потенциалом прадприятия

Якщо підприємству достатньо автоматизувати управління фінансовими потоками та обліковими функціями, то його вибір має зупинитися на локальних системах або на окремих модулях розглянутих вище систем управління, призначених для урахування одного чи декількох напрямів (бухгалтерія, збут, складування тощо). Для управління торговельно-виробничим підприємством і для планування виробничого процесу призначені середні інтегровані системи, у яких усі підрозділи підприємства будують свою діяльність, спираючись на ланцюжок оперативного планування: «збут виробництво закупівля». Управління великою торговельною мережею і сукупністю складних товарних, фінансових та сервісних потоків потребує використання великих інтегрованих систем, що забезпечують корпоративну консолідацію, глобальне планування і бюджетування.

При виборі класу системи управління слід виходити з того, що MRPII-системи найбільш придатні для середніх підприємств, ERP-системи — для великих. Але, якщо у стратегічному плані підприємство орієнтується на широку взаємодію з зовнішніми суб'єктами (постачальниками, покупцями, партнерами), то актуальними стають CSRP-системи. Окремі модулі розглянутих класів систем можуть застосовуватись у діяльності малих підприємств і тих, що розвиваються.

При закупівлі інформаційної системи не можна ігнорувати те, хто є постачальником системи: вітчизняна чи закордонна особа.

Не менше значення для будівельних  підприємств мають і такі критерії, як відповідність ІС завданням підприємства та існуючій внутрішній структурі управління (58,6 %) і здатність ІС обновлятися відповідно до росту  підприємства і змін, що відбуваються в ньому (60,2 %).

Для малих підприємств на третьому місці після вартості ІС і витрат на їхнє впровадження знаходиться мінімізація змін в ІС при адаптації її до умов роботи, що склалися на підприємстві (51,6 %).

Таким чином, реалізація інформаційних технологій – це довгострокова  інвестиція для підприємства, яка дозволяє  оптимізувати його управлінську і фінансово-господарську діяльність. Інформаційне забезпечення потенціалу  підприємства  передбачає об'єднання інформаційних ресурсів структурних підрозділів підприємства і створення інтегрованої інформаційної системи, що функціонує в реальному вимірі часу, базується на об'єктивних даних всіх сфер господарської діяльності підприємства і забезпечує скорочення сукупних витрат за рахунок гнучкого реагування на зміни внутрішньої і зовнішньої ситуації.

 

 

ТЕМА 5. УПРАВЛІННЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНИМ  ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

 

1. Структурно-функціональні  аспекти формування виробничо-ресурсного потенціалу

2. Методологічні  засади управління матеріально-технічного  потенціалу.

3. Фактори  впливу та критерії оцінки  використання виробничо-ресурсного  потенціалу підприємства

 

Понятійний  апарат: виробничо-ресурсний потенціал; матеріально-технічний потенціал; ієрархічна організація матеріально-технічного потенціалу; кількісне вимірювання матеріально-технічного потенціалу

 

Література: 2,5,8,15.

 

1. Структурно-функціональні аспекти формування виробничо-ресурсного потенціалу

Особливості процесів економічної динаміки, які відбуваються під впливом високих темпів науково-технічного прогресу, обумовлюють необхідність вирішення завдань суттєвого підвищення темпів розвитку економіки на основі швидкої перебудови виробництва в економічному, технічному і організаційних аспектах.

У посланні Президента України  до Верховної Ради “Європейський  вибір. Концептуальні засади стратегії  економічного та соціального розвитку України на 2002-2001 роки” наголошувалося, що “основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація формальної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження Україні як високотехнологічної держави”.

Таким чином, визначено  курс на виведення української економіки на стратегічний напрям сталого розвитку, широке використанням досягнень науки і техніки, зокрема, ефективним формуванням і використанням матеріально-технічного потенціалу, удосконаленням організаційної структури управління ним.

Під матеріально-технічним потенціалом розуміється організована сукупність виробничих ресурсів (основні фонди, предмети праці, праця) структурно-функціонально пов’язаних між собою в процесі виготовлення продукції. Таким чином, матеріально-технічний потенціал визначає єдність ресурсів (фондових, сировинних, трудових), які використовуються у виробництві. Це поєднання задіяних ресурсів визначає і обумовлює, з одного боку, основу організаційних форм виробництва, його структурні особливості, а з іншого боку, комплексність в управлінні самими ресурсами. Через показники їх використання і масштаби залучення у виробництво визначаються зв’язки між окремими виробничими системами і їх підсистемами по лінії виробництва і споживання продукції. Рівень спеціалізації виробництва, концентрації, комбінування для відповідної системи обумовлює рівень її кооперування і характер взаємозв’язків з іншими системами по лінії випуску і споживання продукції. Це визначає зв’язки даної системи з іншими системами як одного з них рівня, так і з системами інших рівнів ієрархічної структури суспільного виробництва.

Основним положенням теоретичної концепції у формуванні і використанні матеріально-технічного потенціалу є наступне: матеріально-технічний  потенціал повинен бути адекватний завданням виробництва не тільки поточного, але й перспективного періоду і враховувати розвиток виробництва, що дозволило б в максимальній степені відкрити можливості найбільш ефективним варіантам цього розвитку стосовно вимог ринку. Однак вимоги щодо швидкої адаптації виробничих систем в економічному, організаційному і технічному аспектах, їх мобільності повинні виконуватися при відносній стабільності виробництва, що в повній мірі відноситься і до матеріально-технічного потенціалу, оскільки невиправдана частота змін тягне за собою ускладнення госпдоговірних зв’язків між підприємствами і організаціями, організації постачання і збуту і т.п. Такі зміни повинні прогнозуватися на основі маркетингових досліджень, коли попит і його структура вимагають трансформації виробництва.

Аналітична оцінка багаточисельних факторів, які наведені в наукових роботах стосовно удосконалення структури виробництва, основних фондів, трудових ресурсів і т.п., дозволяє сформувати класифікацію чинників, які впливають на формування і використання матеріально-технічного потенціалу наступним чином. За змістом фактори підрозділяються на економічні, технічні, адміністративні, соціальні, природні; за ступенем деталізації –загальнодержавні, галузеві, територіальні, виробничі; за значенням - основні, неосновні; по джерелах дії - зовнішні, внутрішні; по складу - складні, прості, по каналам впливу - безпосередні, опосередковані; за характером - об’єктивні, суб’єктивні; за часом дії - діючі постійно, тимчасово. (рис. 5.1).

Так, наприклад, можна  виділити наступні фактори формування  матеріально-технічного потенціалу підприємства: продукція, технологія виготовлення продукції, загальний обсяг виробництва, номенклатура продукції, рівень спеціалізації і кооперування, техніка і організація переміщення вантажів і характер транспортних засобів, форма організації виробництва. При цьому, наприклад, за фактором продукції виділяється і число деталей, число вузлів, габарити, вага, рівень стандартизації; за фактором - форма організації виробництва - коефіцієнт пропорційності, прямолінійності, ритмічність і т.п.

Виділяється також ряд  принципів побудови структури матеріально-технічного потенціалу, виходячи з вимог раціональної організації виробничого процесу: спеціалізація, прямолінійність, пропорційність, паралельність, неперервність.

В деяких працях підкреслюється доцільність вибору для підприємства одного структурно-утворюючого виробу. При цьому на практиці орієнтуються на найбільш трудомісткі вироби, хоча це не завжди відповідає поставленій меті, оскільки науково-технічний прогрес призводить до швидкої зміни трудомісткості виробів. Деякі автори стверджують, що структуроутворюючі вироби повинні в найбільшій мірі відповідати основним напрямкам науково-технічного прогресу, що обумовлює врахування перспективи щодо масштабу виробництва, зміни основних параметрів виробу (ціна, собівартість, трудомісткість в цілому і по елементах) і т.д.

Структура підприємства будується, зокрема, у відповідності  з масштабами виробництва однотипної продукції. Є і інші точки зору на фактори формування матеріально-технічного потенціалу.

Різноманіття факторів, які визначають рівень організації  виробництва, характер і конкретні  форми матеріально-технічного потенціалу визначають і множину показників, які відображають ті чи інші аспекти  потенціалу. В системі показників виділяються показники, які характеризують: рівень організації виробництва, рівень організації праці, рівень організації управління.

Виділяються також показники, які характеризують особливості  конкретних підприємств: рівень технологічності  конструкції, технологічний рівень обладнання, рівень механізації і автоматизації праці, рівень технології.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

При всій важливості цих  показників необхідно відмітити  їх недолік, який обумовлений тим, що вони носять констатуючий характер і при всій багаточисельності відрізняються локальністю в оцінці організаційного рівня виробництва. Змістовність і конкретний вираз інтегральних показників дискусійні. Вказані недоліки притаманні також і методичним матеріалам з визначення рівня організації виробництва і оцінки ефективності процесів виробництва. Все це обумовлює необхідність удосконалення системи показників оцінки рівня організації виробничо-ресурсного потенціалу.

Вирішення завдань удосконалення  методів управління і організації  виробництва на сучасному етапі вимагає нових якісних рішень, що обумовлене  не тільки високими темпами науково-технічного прогресу, але й зміною організації і управління виробництвом з метою підвищення рівня його інтенсифікації і ефективності.

Дані обставини вимагають широкого впровадження у виробництво систем машин, матеріало-енергозберігаючих технологій, комплексного управління ресурсами і ін.

Специфіка розвитку виробничої системи визначає її внутрішню структуру, зв’язки між її підсистемами: для  підприємства - зв’язки між цехами, підрозділами; для об’єднання (концерни, консорціуми, асоціації, холдинги і інше). - зв’язки між структурними одиницями - підприємствами, організаціями, філіями; для галузі - зв’язки між об’єднаннями, підприємствами. Зрозуміло, що структура наведених промислових одиниць безпосередньо відображається і на структурі відповідного матеріально-технічного потенціалу.

Рівень концентрації зв’язків між підсистемами може бути виміряний через розрахунки коефіцієнтів прямих і повних затрат, методи розрахунку яких відомі в міжгалузевих балансах. Взаємозв’язок між самими ресурсами, рівень ефективності цього зв’язку, виробничої можливості її зміни внаслідок науково-технічного прогресу і зміни кон’юнктури ринку може відслідковуватись через матеріально-технічний потенціал, зміни якого вимагають відповідних структурних змін у виробництві.

Досліджуючи динаміку параметрів ефективності виробництва відповідних  систем - коефіцієнтів і факторів - фондових, сировинних, трудових, можна визначити  взаємозв’язки між самими виробничими системами, таким чином, більш обґрунтовано підійти до вирішення завдань створення різних типів об’єднань або навпаки, у випадку поділу крупних виробничих систем на самостійні підприємства, не порушуючи єдиного технологічного циклу.

Це має особливе значення для функціонування підприємств в умовах динамічного ринкового середовища. Чим менша залежність між даною виробничою системою і іншими, тим більш мобільною, адаптованою до динамічних змін є система і навпаки, чим більші її взаємозв’язки з іншими системами, тим більше вона є стабільною. Зміни в процесах такої системи викликає зміни в значному числі систем-суміжників, які пов’язані з даною системою, і відповідно вимагає значно більшого часу для перебудови системи.

В таких випадках дійовим  методом підвищення стабільності таких виробничих систем є створення малих підприємств-супутників, котрим можуть бути передані окремі виробничо-технологічні функції і виготовлення частин продуктів, не порушуючи технологічного ланцюга в цілому. Сьогодні в Україні частка малих і середніх підприємств у ВВП становить біля 9%, у Росії - 10-11%, а в країнах з розвинутою ринкової економікою - 50-65%  [66].

В системах з меншими  взаємозв’язками з іншими системами  реакція на зміни (включаючи і  зміни в системах-суміжках), які обумовлені динамікою економічних процесів є значно більшою. Ефект внаслідок здійснення організаційних і технічних заходів в таких системах, як правило, отримується значно швидше. Визначення взаємозв’язків між виробничими системами через їх зв’язки з виробництвом і споживанням продуктів дозволяє визначити (через коефіцієнт прямих і повних затрат) ступінь взаємозалежності при різних економічних ситуаціях і можливості маневрування сумісно з системами-суміжниками.

В реальній дійсності  спостерігаються процеси двоякої дії на взаємозалежність виробничих систем. З одного боку, підсилюються процеси спеціалізації виробництва, які призводять до збільшення взаємозалежності між виробничими системами, збільшують широту їх зв’язків, з іншого боку, процеси концентрації і комбінування виробництва сприяють акумулюванню виробництва продукції, зменшуючи число виробничих систем і їх взаємозалежність.