Теорії грошей

     В обігу між різними країнами гроші  виконують функцію світових грошей, яку може виконувати лише золото. У  цьому разі гроші, за словами К. Маркса, скидають із себе національні мундири. У функції світових грошей золото має потрійне призначення:

     • функціонує як загальний міжнародний  платіжний засіб. У світовій торгівлі розрахунки здійснюють переважно за допомогою заліку боргових зобов'язань  банками; якщо платежі країни перевищують  її надходження, то вона вивозить золото як засіб платежу;

     • є загальним купівельним засобом, коли країна негайно оплачує товари золотом;

     • є загальним втіленням суспільного  багатства.

     Як  загальний купівельний засіб  світові гроші функціонують у  разі оплати міжнародної товарної угоди  наявними грошима (наприклад, придбання  країною у надзвичайних умовах зерна, зброї тощо). Як загальне втілення суспільного  багатства гроші у світовому  обігу виступають тоді, коли багатство  переноситься з однієї країни в іншу (при переказуванні підприємцями своїх грошей на зберігання за кордон, при наданні зовнішніх позик  тощо). Для здійснення міжнародних  платежів кожна країна потребує певного  запасу золота, тому золото у вигляді  скарбу одночасно є резервним  фондом світових грошей. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

            2. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

     Кількісна теорія грошей, яка стверджує, що ціни товарів визначаються об’ємом платіжних  засобів, що знаходяться в обігу, належить до числа найстаріших доктрин  в історії економічної думки. Період її зародження датується XVI ст., коли бурхливе зростання товарних цін в Європі наполегливо вимагало пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічних трактатах ідей меркантилізму з його благоговійною вірою в особливі властивості благородних металів як важливого елементу суспільного багатства.

     Найбільш  розповсюджений у XVIII–XIX ст. варіант  кількісної теорії стверджував, що при  умові caeteris paribus (незмінності інших  умов) рівень товарних цін в середньому змінюється пропорційно зміні кількості  грошей. Це положення спочатку застосовувалось  до металевих (золотих та срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рікардо, і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення: постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості  грошей).

     В період свого зародження кількісна  теорія не претендувала на пояснення  причин зміни цін. Її головним завданням  було обгрунтування погляду, що гроші  принципово відрізняються від інших  представників товарного світу  завдяки відсутності в них  внутрішньої вартості. І лише з  часом в кількісній теорії почала домінувати теза про зв’язок стану  грошового обігу з динамікою  цін. Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від  кількості благородних металів, був французький філософ Жан  Боден. Однак він не висував твердження про пряму, а тим більше пропорційну  залежність між зміною кількості  грошей та зміною цін. Окремі положення  цієї теорії в загальних рисах  сформулював Дж. Локк (1632–1704 рр.). В  більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (помер  в 1740 р.), Ш. Монтеск’є (1689–1755 рр.) і Д. Юмом (1711–1776 рр.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772–1823 рр.).

     Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати: 1) причинності (ціни залежать від маси грошей); 2) пропорційності (ціни змінюються пропорційно кількості грошей); 3) універсальності (зміни кількості грошей чинять однаковий вплив на ціни всіх товарів). Між тим очевидно, що по мірі розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає не тільки готівкові гроші, а й банківські вклади. По-різному реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов’язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни. Суттєвий внесок до модернізації кількісної теорії вніс І. Фішер (1867–1947 рр.) – видатний представник математичної школи в сучасній економічній теорії, один із творців і перший президент Міжнародного эконометричного товариства (1931–1933 рр.). В праці “Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз” (1911 р.) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули 2.1. : 

     MV = PQ, 

     де, M (money) – середня кількість грошей, що знаходяться в обігу в даному суспільстві протягом року; 

     V (ve-ocity) – середня кількість оборотів грошей в їх обміні на блага; 

     Р (price) – середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в даному суспільстві;

     Q (quantity) – сукупна кількість товарів.

     Формула 2.1. Рівняння обміну

     Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. В цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоч, звичайно, І. Фішер в певній мірі ідеалізував ціновий механізм, так як мав на увазі абсолютну еластичність цін). Фішер, як і інші неокласики, відштовхувався від моделі досконалої конкуренції і поширював свої висновки на економіку, в якій існували монополії, і ціни вже в значній мірі втратили еластичність. В концепції Фішера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема, перебільшення впливу грошей на товарні ціни. З його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни – пасивну. У Фішера лише грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як в дійсності має місце відповідний взаємозв’язок. В умовах монополістичного ціноутворення зростання товарних цін нерідко є причиною розширення грошового обороту.

     Багато  сучасних економістів характеризують рівняння обміну як рівність: MV = PQ. Ця рівність, з їх точки зору, виражає акт  обміну: Г – Т стосовно всієї  маси товарів, тобто сума грошей, на які куплені товари, рівна (тотожна) сумі цін куплених товарів. Однак  це тавтологія, і формула обміну не може служити для пояснення  сукупного (абсолютного) рівня цін (графік 2.1.). Формула обміну, як вважають прихильники кількісної теорії, пояснює абсолютну величину EQo (в той час як механізм попиту і пропозицій пояснює лише відносні відхилення від неї).

     Графік 2.1. Скупній рівень цін

     Фішер та його послідовники прагнули пояснити, що швидкість обігу грошей (V) і рівень виробництва (Q) не залежать від кількості грошей (М) та рівня цін (Р). Швидкість обігу грошей, з їхньої точки зору, знаходиться в залежності перш за все від демографічних (щільність, густота населення тощо) і техніко-економічних параметрів (суспільний поділ праці, наявність природних ресурсів, розвиток транспорту тощо). Рівень виробництва визначається головним чином умовами, що складаються на ринку праці, й не залежить від рівня цін і кількості грошей в обігу. Очевидно, що в умовах ринкової економіки такі посилання носять нереалістичний характер.

     Поява кредитних грошей сприяє економії засобів  обігу. Враховуючи цю обставину, Фішер  доповнив свою формулу обміну. Він  розглянув більш складний варіант, в якому врахував не тільки масу грошей, що знаходяться в обігу, але  і суму грошових коштів на чекових  рахунках в банках. Математичне рівняння обміну Фішера з врахуванням депозитного  обігу записується у вигляді  наступної      формули 2.2.: 

     MV + M’V’ = PQ 

     де, М’ – сума грошових коштів на чекових рахунках; 

     V’  – швидкість обігу грошових  залишків на рахунках протягом  даного періоду.

     Формула 2.2. Рівняння обміну Фішера

     Як  різновид кількісної теорії грошей, варіант  Фішера поділяє всі переваги і  недоліки цієї теорії. Платіжні засоби є органічною складовою частиною сучасної грошової маси, однак із формули Фішера випливає, що вони безпосередньо впливають на товарні ціни, що не відповідає дійсності. З розвитком кредитного обігу відбувається зближення грошової маси з фінансовими активами. З’явилася реальна альтернатива використовувати засоби або в грошовій формі (яка не приносить доход), або в негрошовій формі, що, як правило, приносить доход. Однак в останньому випадку з’являється небезпека, що повністю і в короткі строки капітал не вдається знову перетворити в гроші. Здатність багатства швидко і без втрат перетворюватись в гроші і виконувати їх основні функції називається ліквідністю. Основи теорії ліквідності були розроблені в працях представників кембріджської школи: А. Маршала (1843–1924 рр.), A.C Пігу (1877–1959 рр.) та інші. Вчені цього напрямку використовують мікроекономічний підхід. Це виражається в тому, що вони враховують мотиви поведінки господарюючих суб’єктів, і в їх прагненні зберігати активи в ліквідній, тобто грошовій формі. На відміну від І. Фішера, А. Пігу спробував визначити масу грошей через величину кінцевого продукту за допомогою показника ліквідності (Формула 2.3.) 

     М = kPQ, 

     де, М – кількість грошових одиниць (пропозиція грошей);

     Q – величина суспільного виробництва  у фізичному виразі за одиницю часу;

     Р – ціна виробленої продукції; 

     K – частина кінцевого продукту PQ, якій люди віддають перевагу; 

     KPQ – попит на гроші.

     Формула 2.3. Кембріджське рівняння

     Ця  формула отримала назву кембріджського рівняння. Графічно воно може бути інтерпретовано наступним чином. Відкладемо на осі  ординат величину суспільного виробництва  у фізичному виразі, а на осі  абсцис – кількість грошей. Тоді kPQ буде представляти собою лінію, що виходить з початку координат. Тангенс  кута нахилу kPQ до осі абсцис буде дорівнювати V = l/k (графік 2.2.).

     Графік 2.2. Графічне втілення кембрійського рівняння

     В “Трактаті про грошову реформу” (1923 р.) Дж.М. Кейнс запропонував новий  варіант кембріджського рівняння, в  якому пов’язав ліквідність з  нормою обов’язкових банківських резервів (Формала 2.4.):  

     М = Р (К + rК’)

     де, М – грошова маса (кількість  паперових грошей або інших платіжних засобів);

     Р – ціна одиниці споживання (індекс “вартості життя”);  
К і К’ – еквіваленти кількості одиниць споживання, які люди бажають зберігати в грошовій формі (відповідно, в формі готівкових грошей та банківських депозитів);

     r – норма обов’язкових банківських резервів.

     Формула 2.4. Кембрідське рівняння за Кейсом

     Позначивши  через KY частину національного доходу, яка зберігається в ліквідній формі, представники кембріджської школи виводять формулу: М = КY, яка описує умови рівноваги між пропозицією (емісією) грошей і попитом на них. В 1960–1980 рр. спостерігається відродження кількісної теорії грошей у вигляді однієї з неокласичних течій в політичній економії монетаризму. Визначена одна з найглибших характеристик сутності грошей. Гроші почали розглядатися економічною теорією як не просто товар, а особливий товар, що виконує в системі економічних відносин специфічну функцію – виступає в ролі загального вартісного еквіваленту.

     Сучасний  монетаризм – один з найвпливовіших напрямків західної економічної  думки, який з кінця 1970-х – на початку 1980-х рр. багато в чому визначав зміст  економічної політики провідних  країн світу – США, Англії та інших. Слід зазначити, що ідеї монетаризму, як однієї з форм неокласичного напрямку західної економічної думки, зародились ще в 1920-х рр. Однак як цілісна система економічних поглядів монетаризм сформувався в 1960-і рр. Поза сумнівом, найяскравішою постаттю серед представників цієї школи є М. Фрідмен – професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки 1976 р., автор більш як 270 праць, в тому числі майже 30 монографій. Згідно з даною теорією кількість грошей в обігу є визначним фактором формування господарської кон’юнктури, оскільки існує прямий зв’язок між змінами грошової маси в обігу і величиною валового національногo продукту.

     Монетаристська  теорія виникла в середині 50-х  років в США як “чикагська школа”, лідером якої був М. Фрідмен. Він  вважав, що стихійному товарному господарству притаманна особлива внутрішня стійкість, обумовлена дією ринкових механізмів конкуренції та ціноутворення. Прихильники цієї теорії виступають противниками кейнсіанської концепції втручання держави у господарські процеси. Вони стверджують, що державні заходи по стимулюванню попиту, рекомендовані кейнсіанцями, не тільки не поліпшують стан економіки, але й породжують нові диспропорції та кризові спади. Широкого поширення монетаризм набув у 70-ті роки, коли він використовувався урядовими органами для боротьби із стагфляцією і став теоретичною основою для державних програм грошово-кредитного регулювання економіки.