Теорії грошей

     Незважаючи  на те, що монетаризм має ряд напрямів і теоретичних послідовників (К. Бруннер, А. Мельцер, Д. Лейдлер та інші), найбільш популярним є варіант М. Фрідмена, що включає:

     1) кількісну теорію грошей, що обгрунтовує  причинний зв’язок між кількістю  грошей в обігу та рівнем товарних цін;

     2) монетарну теорію промислових  циклів, згідно з якою коливання  господарської кон’юнктури визначається  попередніми змінами грошової маси;

     3) особливий “передавальний” механізм  впливу грошей на реальні фактори  відтворення (не через норму  відсотка, як вважали кейнсіанці, а через рівень товарних цін);

     4) положення про неефективність  державних заходів економічного  регулювання в зв’язку з присутністю  змінних витрат (лагів) між змінами  грошових показників та реальних  факторів виробництва;

     5) “монетарне правило” (або правило  відсотків), згідно з яким відбувається  автоматичне збільшення грошової  маси в обігу на декілька  відсотків у рік незалежно  від стану господарства, фази циклу тощо;

     Застосування  на практиці монетаристських ідей урядами  Великобританії, США, ФРН та інших  країн хоча й сприяло уповільненню інфляційних процесів, але посилило розвиток кризових явищ в економіці, стимулювало зростання безробіття в цих країнах.

            3. Металістична та номіналістична теорія грошей

     Представники  металістичної теорії грошей ототожнюють  грошовий обіг з товарним обміном  і стверджують, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вони не враховують суспільної природи грошей (ототожнюючи їх із золотом і сріблом) і вважають гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надають фундаментального значення.

     Паростки  металістичної теорії з'явилися  ще в античні часи, коли другий великий  поділ праці (виділення ремесла  із землеробства) зумовив появу в  ролі загального еквіваленту металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та золота. 
Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монет. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її з вченням про гроші як про багатство нації. Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом та сріблом і зводили функції грошей до засобу нагромадження. Представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який повинен перетворитись на зовнішньому ринку на гроші. Вони вбачали у грошах не тільки засіб нагромадження, а і засіб обігу та платежу.

     Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти  ігнорували проблему вартості товару і замінювали її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші - це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей.

     Уявлення  меркантилістів про роль грошей відображали  погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Центральним пунктом  теорії пізнього меркантилізму була система активного "торгового  балансу". При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених  та ввезених товарів.

     Прихильниками цієї теорії у ХУІІ-ХУІІІ ст. були: в Англії - У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Норе; в Італії- Ф. Галіані; у Франції- А. Монкретьєн. 
Помилковість металістичних поглядів меркантилістів полягала в наступному:

     -визнання золота і срібла грошима за їх природою;

     -ототожнення грошей з товарами;

     -нерозуміння суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію - служить загальним еквівалентом;

     -ігнорування того, що гроші - це історична категорія.

     Із  завершенням первинного нагромадження  капіталу зовнішня торгівля перестала  виступати основним джерелом збагачення. Дедалі більше стала виявлятися роль капіталістичних мануфактур і капіталістичного землеробства як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи промислової буржуазії стали протиставляти капітал в обороті "мертвим" скарбам у вигляді золота і срібла. А оскільки розвиток промисловості в капіталістичних країнах вимагав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали проти металістичної теорії грошей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації. 
В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банкнотного обігу німецькі економісти К. Кніс, В. Лексіс, А. Ленибург та інші вже не заперечували можливість обігу знаків вартості, однак вимагали обов'язкового обміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення, принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції. 
У XIX ст. виникла золотодевізна система грошового обігу, яка всупереч традиційним уявленням металістів передбачала не безпосередній розмін кредитних грошей на золото, а розмін їх на валюти (девізи) провідних імперіалістичних держав.

     Повернення  до металістичної теорії грошей відбулося  після Другої світової війни. Французькі економісти А. Тулемон, Ж. Рюефф і  М. Добре, а також англійський  економіст Р. Харрод запропонували  ідею про необхідність введення золотого стандарту в міжнародному обігу, а американський економіст М. Хальперін та француз III. Ріст висунули вимоги про введення його також у внутрішньому обігу.

     З крахом Бреттонвудської валютної системи  на початку 70-х років знову здійснювалися  спроби обгрунтувати необхідність відновлення  золотого стандарту. Так, наприклад, екс-президент  США Р. Рейган в час передвиборчої  кампанії вважав можливим повернення до золотого стандарту. Будучи обраним  президентом в січні 1981 р., він  створив спеціальну комісію з  цієї проблеми, яка, однак, вирішила, що введення золотого стандарту є недоцільним.

     Номіналістична  теорія грошей виникла при рабовласницькому ладі. Вона заперечувала внутрішню  вартість грошей для виправдання  псування монет з метою збільшення доходів казни.

     Ця  теорія повністю сформувалась у ХVІІ - ХVIII ст., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними (білонними) монетами. Першими представниками номіналізму  були англійці Дж. Берклі і Дж. Стюарт. Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються  державою; по-друге, їх вартість визначається номіналом; по-третє, сутність грошей зводиться  до ідеального масштабу цін. Наприклад, Дж. Стюарт визначав гроші як масштаб  цін з рівними поділами. 
Номіналісти повністю відкинули вартісну природу грошей, розглядаючи їх як технічну зброю обміну. Панівне становище номіналізм зайняв в політекономії в кінці XIX - на початку XX ст., але, на відміну від раннього номіналізму, об'єктом його захисту стали не білонні монети, а паперові гроші (казначейські білети). 
Найбільш яскраво сутність номіналізму проявилась в теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа в праці 1905 р. "Державна теорія грошей". Основні її положення зводились до наступного:

     -гроші - продукт державного правопорядку, творіння державної влади;

     -гроші - хартальний платіжний засіб, тобто знаки, наділені державою платіжною силою;

     -основна функція грошей - засіб платежу.

     Помилковість  теорії грошей Кнаппа полягає в тому, що: по-перше, гроші - категорія не юридична, а економічна; по-друге, металевим  грошам притаманна самостійна вартість, а не отримання її від держави, представницька вартість паперових грошей також визначається не державою, а обумовлена об'єктивними економічними законами; по-третє, основною функцією грошей є не засіб платежу, а міра вартості.

     Австрійський  економіст Ф. Бендіксен ("Про цінність грошей", "Про гроші як загальний  знаменник") спробував дати економічне обґрунтування державній теорії грошей, оцінюючи гроші як свідоцтво  про надання послуг членам суспільства, яке надає право на отримання  зворотних послуг. Але його спроба економічно обґрунтувати номіналізм не вдалася, так як при оцінці сутності грошей він ігнорував теорію вартості.

     В період економічної кризи 1929-1933 рр. номіналізм отримав подальший розвиток як теоретична основа для виправдання  відмови від золотого стандарту. Так, Дж. М. Кейнс ("Трактат про  гроші", 1930 р.) назвав золоті гроші "пережитком варварства", "п'ятим колесом возу". Ідеальними він вважав паперові гроші, які більш еластичні, ніж золото, і повинні забезпечити постійне процвітання суспільства. Витіснення з обігу золота паперовими грошима  він розглядав як емансипацію  грошей від золота і перемогу теорії Кнаппа. Кейнс вважав, що всі цивілізовані гроші є хартальними і кнапповський харталізм повністю здійсненний. 
Помилковим в теорії Кейнса було твердження, що металічний обіг нееластичний: в дійсності еластичність досягається шляхом випуску банкнот, розмінних на золото. Практична мета номіналізму Кейнса полягала в теоретичному обґрунтуванні скасування золотого стандарту, переходу до паперово-грошового обігу і регулювання економіки через управління інфляційним процесом. 
В сучасних умовах номіналізм - одна з домінуючих теорій грошей. Так, відомий американський економіст П. Самуельсон вважає, що гроші є умовними знаками та розглядає їх як штучну соціальну умовність. 
Таким чином, всім різновидам номіналізму характерні одні і ті ж вади: ігнорування товарного походження грошей, відмова від їх найважливіших функцій, ототожнення грошей з масштабом цін, ідеальною лічильною одиницею.

     4. Сучасний кейнсіансько-неокласичний  синтез у теорії  грошей

     З позицій історичного розвитку економічної  теорії сучасний монетаризм спіткала та ж сама доля, що й кейнсіанство: після стрімкого злету розпочався період критичної оцінки, розчарування та спроб удосконалення. Це можна  пояснити тим, що поява сучасного  монетаризму у його крайньому  прояві (ідея "чиказької школи") була спробою дати відповідь лише на одну локальну проблему економічного розвитку - знайти вихід з інфляційного тупика, в якому опинилася капіталістична економіка в 60-70-ті роки, подібно  до того як кейнсіанство шукало відповідь  теж на одну локальну проблему, але  пов’язану з подоланням безробіття та економічного спаду, перед якою опинилося  капіталістичне суспільство на межі 20-30-х років.

     Для Кейнса і його школи боротьба з  інфляцією не була актуальною, найбільше  їх цікавила проблема безробіття, і  вони навіть радили використовувати  інфляцію для вирішення цієї проблеми. Для Фрідмана і його школи так  само не дуже актуальною була проблема боротьби з безробіттям. Їх особливо турбувала інфляція, і вони для  її подолання радили жорстко обмежити пропозицію грошей темпами зростання  ВВП, заспокоюючи суспільство, що ринковий механізм сам відрегулює економічну рівновагу, тобто пропонували пустити  вирішення проблеми зайнятості на самоплив.

     Коли  економіка західного світу в 70-80-ті роки вийшла на пряму поступового  рівномірного зростання за відсутності  високої інфляції, виявилося, що актуальні  для кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми не просто зникли, а  трансформувалися в хронічні та одночасні. Інфляція та безробіття постійно "жевріють" у ринковій економіці, загрожуючи підірвати  її механізм то в одному, то в іншому напрямі, а то й в обох зразу. Щоб  запобігти таким загрозам, ринкову  економіку в нових умовах потрібно "лікувати комплексно" - від можливості сплеску як інфляції, так і безробіття та стагнації. Ні кейнсіанські, ні монетаристські рецепти в їх чистому вигляді  для цього не годилися, що й визначило  процес взаємопроникнення цих ідей, формування кейнсіансько-монетаристського синтезу як нового етапу в розвитку монетаристської теорії.

     Не  вдаючись до розбору конкретних ідей окремих економістів, що представляють  цей новий напрям, зупинимося лише на деяких положеннях з арсеналу кейнсіанців  та монетаристів, які стали загальновизнаними  та широко реалізуються на практиці.

     Сьогодні  вже більшість економістів визнають активний вплив кількісного фактора (М) на перебіг процесів у сфері  реальної економіки на коротких інтервалах та на рівень цін (та інфляцію) - на довготермінових. Визнають вони і важливу роль держави  в регулюванні економіки, тільки дещо по-різному розставляють акценти  при визначенні механізму регулювання. Одні з них більше уваги приділяють активному прямому впливу на реальний сектор економіки через механізм фіскально-бюджетної політики, що дає  підстави звинувачувати їх у прихильності до кейнсіанства. Другі, не відкидаючи ролі фіскально-бюджетної політики, перевагу надають монетарному механізмові  в економічному регулюванні, що свідчить про більші симпатії їх до монетаризму. Водночас усі вони визнають допустимість помірної інфляції, її позитивний вплив  на розвиток реальної економіки та спроможність центральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному  помірній інфляції рівні.