Категорія «інтерес» в державному управлінні: теоретико - правовий аналіз

Як вірно помітив ще Б. Гурней, подібні протиріччя "найчастіше є лише відображенням часткового протиріччя цілей, переслідуваних урядом" [18, с. 295] (до числа яких відносяться, з одного боку, посилення могутності і престижу країни, а з іншого - економічне зростання і стабілізація економічної кон'юнктури). Особливо гостро такого роду конфлікти протікають в періоди організаційних перетворень у державному апараті, причому їх джерелом можуть стати не тільки вимоги збільшення ресурсів з боку конкретних відомств, а й спроби окремих міністерств, відомств і організацій домогтися звуження повноважень, їх бажання піти від відповідальності за рішення тієї чи іншої проблеми.

Як же долаються ці конфлікти? Можливо декілька засобів. Одне з них пов'язане з більш точною і предметної регламентацією компетенції органів держави. Інше - стосується спорів про компетенції, які вирішуються судом. Нарешті, розбіжності між органами державної влади дозволяються за допомогою погоджувальних процедур, що використовуються президентом.

5. Внутрішньоорганізаційні  конфлікти в державних установах  за своєю природою мало чим  відрізняються від аналогічних  конфліктів в організаціях приватного  сектору. Виділимо головне. Для державних організацій характерно суворе поділ обов'язків у відповідності з правилами та нормами, що закріплюють певну ієрархію влади. Завдяки цьому діяльність організації стає скоординованої і передбачуваною. Наявність структурних нормативних правил гасить і послаблює виникає напруга. Більшість конфліктів в адміністративних організаціях носить раціональний характер. Оскільки кожний підрозділ створюється під якусь мету, часто цілі і завдання підрозділів можуть надаватися протилежними або конкуруючими, оскільки об'єктивне протистояння цілей може призвести до так званих позиційним конфліктів. Це конфлікти між різними підрозділами, які в, свою чергу, діляться на конфлікти між представниками адміністрації і фахівцями за посилення впливу в організації, конфлікти між безпосередньо конкуруючими підрозділами за більший вплив на керівництво, підвищення свого статусу і ваги. І, нарешті, конфлікти з приводу засобів і методів керівництва. Часто невиправдана жорсткість, недовіра, неповага до членів групи можуть спровокувати ворожість і конфліктне зіткнення. Врегулювання адміністративно-організаційних конфліктів особливо не відрізняється від методик врегулювання організаційних конфліктів взагалі. Слід особливо відзначити метод раціоналізації системи норм і правових механізмів, що поліпшують роботу організації та знімають "вогнища" напруги нормативно-інституційного характеру. Особливу роль тут відіграють політичні та культурні особливості країн. Так, американська бюрократія приймає рішення після спільного обговорення із зацікавленими сторонами, а французькі чиновники воліють передавати питання на розгляд арбітра, наполягаючи на неупередженості обговорення проблеми.

І все ж, більш поширеними і характерними для державних організацій є конфлікти, зумовлені відмінностями в сприйнятті службовцями склалися в тій чи іншій організації професійних кодексів, культурних норм, писаних і неписаних правил, традицій, звичаїв, ритуалів і пр.

6. Конфлікти між державою  і населенням (проблема легітимності). Якщо державна влада не відповідає інтересам народу, не забезпечує ефективність управління, то вона втрачає авторитет у населення. Падіння авторитету влади, її престижу, втрата суспільної довіри - це гострі сигнали конфлікту між владою і суспільством. Найбільш характерний конфлікт - громадянську непокору, масові протести, виступи, демонстрації, пікетування, страйки. Ще небезпечніше створення альтернативних структур влади, незаконне наділення тими чи іншими правами громадських об'єднань, з'їздів, національних конгресів, формування збройних загонів. Всі ці дії свідчать про недовіру офіційній владі і прагненні вирішувати справи за власним розсудом. У зв'язку з цим різко загострюється проблема легітимності (тобто правомочності влади) в її теоретичному і прикладному аспектах.

Принцип легітимності сформувався в рамках класичної теорії демократії (теорії суспільного договору) як результат пошуку формули вирішення суперечності між необхідністю державного порядку і неприпустимістю свавілля володаря. Згідно з уявленнями класичних лібералів, лише та форма правління правомочна, яка гарантує загальне і свідома участь в політичному процесі і отримує активну підтримку громадян. Недостойному правителю піддані мають право не коритися. Більше того, народ має право на повстання, якщо правитель зловживає владою.

З точки зору прикладної конфліктології, легітимність значить прямування принципом "чим більше законів, тим менше конфліктів", вона вимагає добровільної згоди, готовності людей дотримуватися встановлений порядок. Якщо, наприклад, якийсь закон застарів, а інший, що відповідає новим умовам, не прийнятий, то роль ефективної інституційної процедури може виконувати і незаконний (з точки зору юриспруденції) акт, якщо він підтримується значною частиною суспільства. І навпаки, якщо більшість не схильна виконувати той чи інший закон або указ, вони стають безсилими.

Чим сильніше підтримка, тим ефективніше зможе діяти державний лідер і тим ширше його можливості в разі необхідності використовувати примусові або непопулярні заходи для виконання прийнятого рішення. Але якщо необхідна міра легітимності НЕ досягнута і добровільне бажання виконувати це рішення у більшості населення відсутній, то, отже, не визнається і право керуючих органів на примус з метою реалізації даного рішення.

Дуже важливо також, від кого виходить те чи інше рішення. Якщо рішення саме по собі гарне, а що пропонує його людина або орган непопулярний, то воно може не спрацювати. З іншого боку, популярна людина може ввести власний механізм, навіть зневажаючи наявні норми і встановлені процедури режиму і замінюючи їх іншими.

Наявні дослідження показують, що при 30% незадоволених або критично налаштованих починається дезорієнтація соціальної системи, а при 50-60% - настає криза, розвал. З цього випливає, що планку добровільної згоди при прийнятті та реалізації рішення бажано мати на рівні 60-70%. [17, с. 145] Природно, виникає питання: чому існує і часто зростає ступінь недовіри до органів влади та відчуження громадян від них? Один з очевидних відповідей на це питання - низька ефективність діяльності органів державної влади, їх невміння вирішувати і пояснювати реальні проблеми, що стоять перед країною та її громадянами. Тут неминуче постає проблема конфліктних взаємин між державними чиновниками та громадянами.

Ще одним різновидом розглянутого типу конфліктів виступають суперечності, що кореняться в міжособистісних (міжгрупових) відносинах. У державних установах нерідко конкурують випускники різних навчальних закладів, представники різних династій і наукових шкіл, команди окремих керівників; існують і такі чинники, як ревнощі, та й просто неприязнь людей, що володіють різним темпераментом і т.д. Подібні конфлікти здатні посилювати службові протиріччя всередині організації і навіть між цілими відомствами (наприклад, за рахунок особистої неприязні керівників), і тому їх усунення може самим позитивним чином позначитися на перебігу структурних конфліктів.

На думку багатьох вчених, подолати найбільш руйнівні наслідки дивергенції цілей, посилити сумісність групових устремлінь з цілями всієї організації можна за рахунок використання об'єднавчих потенцій керівників або відповідних колегіальних органів (комісій, комітетів, пов'язаних груп). Вельми своєрідний відтінок в конкуренцію цілей привносять і відносини лінійних і функціональних (штабних) підрозділів організації. Конфлікт між представниками адміністрації і фахівцями (в області фінансового обліку, управління персоналом тощо) обумовлений прагненням кожної зі сторін забезпечити собі вирішальний вплив під час прийняття принципових для організації рішень. Як одні, так і інші вічно звинувачують контрагентів у вузькості мислення, нездатності професійно ставити завдання розвитку організації, недисциплінованості, диктаті та інших гріхах, які свідчать на ділі лише про те, що посадові керівники обох підрозділів намагаються посилити свою самостійність в рамках цілого.

Отже зволікаючи на розповсюдженість конфліктів державних інтересів з владними структурами, суспільством чи окремими громадянами, можна впевнено сказати, що дослідження феномену державного інтересу має неабияку актуальність.

РОЗДІЛ 2.

ВИДИ ДЕРЖАВНИХ ІНТЕРЕСІВ

2.1 Природні державні інтереси

У чинному законодавстві відсутня формально визначена система соціальних інтересів, а також чітка градація інтересів з точки зору конкретного юридичного закріплення.  Однак стаття 3. Конституції  визначає, що: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [19]. Відповідно до цих основних цінностей і формується  ієрархія державних інтересів.

У сучасному українському суспільстві існує безліч різноманітних інтересів: економічних, соціальних, ідеологічних, культурних; етнічних, екологічних, територіальних, галузевих, релігійних, приватних, колективних, особистих і т.д. Всі вони можуть нести соціально корисний заряд, висловлюючи за своєю суттю суспільне благо, але так само можуть бути і корисливими, тобто вигідними для одних за рахунок шкоди іншим.

Вся діяльність людини обумовлена ​​реально існуючими потребами. Люди прагнуть або чогось досягти, або чогось уникнути. Долаються внутрішніми спонуканнями, вони спрямовують свої зусилля на здійснення вчинків, які переслідують цілі реалізації їх життєвих інтересів. З усього різноманіття мотивів, що впливають на суспільні вчинки людей, виділяються інтереси, формують логіку суб'єктів державного управління. Тому одним з найважливіших інститутів державного управління, яке завжди пов'язане з суспільством і відображає його запити, є система представництва інтересів. З її допомогою відбувається корекція державних рішень, що враховують інтереси тих, кого вони стосуються. В цілому вона зорієнтована на дотримання балансу інтересів, наявних у суспільстві. Саме через систему представництва інтересів як громадян, так і організованих груп, що діють в рамках формальних і неформальних відносин, відбувається вплив суспільства, економічної та соціально-культурного середовища на державне управління.

Стабільність в суспільстві не е останню чергу залежить від співвідношення різноманітних і численних інтересів людей (громадян держави), які висловлюються в державному управлінні через регулюючі інститути народного волевиявлення, наприклад, при формуванні державних органів. Так, зміни в їх складі за результатами виборів створюють нове співвідношення в представництві інтересів. Тому в соціальний механізм здійснення державного управління входить інститут представництва суспільних інтересів, опосередкований інститутами прямої і представницької демократії з референдумів, виборів, відгуків та громадської думки. Розуміння природи і сутності функціонування цієї системи необхідно для з'ясування того, як впливають публічний і приватний інтереси людей, а також їх матеріальна вигода і соціально-культурне середовище на державне управління. Соціальний механізм його здійснення приводиться в дію незбіжними інтересами суб'єктів суспільного життя: виборців, політичних лідерів, апарату управління, соціальних груп, громадських рухів і т.д.

У процесі державного управління відбувається узгодження і дозвіл соціальних протиріч, що виникають в результаті зіткнення всіляких інтересів різних груп багатьох людей. З точки зору інституціалізації, представництво інтересів в державному управлінні являє собою механізм, за допомогою якого держава на практиці проводить політику залагодження різного роду конфліктів (індивідуальних, національних, територіальних, класових і т.п.), зближення інтересів різних груп населення, створюючи тим самим умови для їх нормального співіснування.

Державні інтереси можна поділити:

1. За сферою їх прояву:

• економічні;

• політичні;
• соціальні;
• культурні (духовні).

2. За часом реалізації:

• перспективні;
• поточні.

Основні види державних інтересів:

• суспільно-політичні (охоплюють комплексне, цілісне, збалансоване і якісний розвиток суспільства);
• соціальні (відображають вплив суспільно-політичних інтересів на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей);
• духовні (введення духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних інтересів);
• економічні (стверджують систему економічних відносин, що забезпечують матеріальну основу суспільно-політичних та інших інтересів).

Політичні інтереси держави, у свою чергу, поділяються на:

• міжнародні;
• внутрішньополітичні;

До міжнародних державним інтересам відносяться:

• вміле будівництво взаємозв'язків з іншими державами по периметру своїх кордонів;
• збереження і зміцнення співробітництва з усіма державами;
• всебічний розвиток міжнародних структур, які підтримують мир і спокій у глобальному і регіональному масштабах;
• підтримка свободи, суверенітету та історичного існування народів своєї країни в рамках світового співтовариства. Людина реалізується в своєму народі (нації), а народи - у взаємодії з іншими народами. Тому не можна допускати «розмивання» національних орієнтацій, цінностей, ідеалів. Тільки сприятлива міжнародна обстановка створює умови для творчого розвитку будь-якої держави.