Формування механізму залучення іноземних інвестицій на підприємстві на матеріалах ТОВ "Колорпак"

Головними напрямками податкової політики в перехідний період є: прискорення проведення приватизації в галузях, що забезпечують пришвидшений обіг вкладених інвестиційних коштів; створення умов для розвитку підприємств харчової та легкої промисловості, які використовують передову техніку й технологію на основі залучення іноземних інвестицій приватних підприємців; розширення сфери малого бізнесу як джерела підвищення зайнятості населення та його активності в умовах структурних перетворень в економіці України і зростання безробіття. Велике значення в податковому механізмі має також гнучке використання державою пільг і привілеїв залежно від значення розвитку тієї чи іншої галузі для економіки України, пріоритетність розвитку певних регіонів країни і джерел інвестування цих регіонів (національних або іноземних, приватних або державних). Тобто основою податкової політики має бути не жорсткість чи лібералізація податкового законодавства держави, а розроблення важелів і методів комплексного впливу на економічні процеси, що відбуваються в країні за умов перехідного періоду.

Система оподаткування, що діє сьогодні в Україні, суперечить цілям, які поставив уряд відповідно до прийнятих програм. Недостатньо  гнучке використання такого інструментарію, як податкова політика, значною мірою  стримує процес виходу України з  кризи і сприяє подальшому спаду промислового виробництва. Податкова система має стимулювати підприємців до вкладання коштів у розвиток виробництва, а не вилучати ледь не весь доход промислових підприємств до бюджету у вигляді різних зборів і податків, тим самим примушуючи підприємців забирати ресурси з виробничої сфери і спрямовувати їх у галузі з високою нормою прибутку і швидкою оборотністю. Податкова політика поки що не враховує можливість інвестування початку діяльності підприємства за рахунок його засновників, забезпечення їм такого рівня доходу, який міг би зацікавити інвесторів у подальшому розвитку виробництва.

Слід відзначити також  нестабільність податкової політики в  послідовності проведення курсу  на стимулювання підприємницької діяльності у виробничій сфері — доходи іноземних інвесторів підлягають подвійному оподаткуванню: перший рівень — за оподаткування прибутку; другий — прибуткове оподаткування інвестора в разі переведення прибутку в країну материнської компанії. Внесення ж доходів інвесторів у фонд споживання та очікуване введення податку на ці кошти призведе вже до потрійного оподаткування інвесторів, що не має аналогів у світі. Таким чином, з допомогою впроваджуваної податкової політики створюються реальні передумови для відпливу робочої сили і капіталу вітчизняних та іноземних інвесторів із капіталомістких галузей вітчизняного машинобудування до галузей зі швидкою оборотністю капіталу. Крім того, зняття пільг в оподаткуванні спільних підприємств (у тому числі створених у виробничій сфері), безумовно, не стимулюватиме припливу капіталу в капіталомістку промисловість країни [50, с. 74-75].

Податковий інструментарій в економіці, яка нормально розвивається, покликаний створювати економічно невигідні умови  для спекулятивних угод на розбіжності цін. Процес регулювання експорту та імпорту з допомогою податкового механізму має спрямовуватися на раціоналізацію використання потенціалу експортно-імпортних операцій для розвитку економіки України, на створення умов оптимального зіставлення рівнів внутрішніх і зовнішньоторговельних цін. Водночас за розбалансованості торгового господарства України та відсутності жорсткого фінансово-податкового контролю, що притаманний країнам із розвинутою економікою, найчастіше вся сума сплачених податків, уведених із метою регулювання експортно-імпортних операцій та порівнянності внутрішніх і зовнішньоторговельних цін, долучається до витрат виробництва, робіт і послуг і в такий спосіб переноситься на ціну продукції, значно підвищуючи рівень цін внутрішнього ринку країни.

На попередньому етапі розвитку, після отримання Україною незалежності, в умовах дефіциту ряду товарів на внутрішньому ринку ціна не могла  бути регулятором попиту та пропозиції й виконувати функції, продиктовані їй законом вартості. В Україні на той час будь-яка ціна, що значно перевищувала розумні межі порівняно зі світовою або діючою ціною внутрішнього ринку, не могла гальмувати збуту продукції, виробленої спільними підприємствами і реалізованої на вітчизняному ринку. Слід підкреслити, що частка функціонуючих підприємств у виробничій сфері, які дають прибуток, є досить незначною в загальній кількості діючих СП, тому сьогодні ми ще не можемо говорити про створення ринку продукції, виготовлюваної спільними підприємствами, і його взаємодію з товаропотоком вітчизняних виробників.

Великий вплив на зростання ціни продукції, що випускається спільними  підприємствами, чинить і непомірно  зрослий курс долара до національної грошової одиниці на валютних аукціонах  і валютній біржі України. Водночас для створення умов валютної окупності СП його ціни на внутрішньому ринку повинні покривати витрати підприємства на імпортовані вузли, деталі та інші необхідні для випуску продукції компоненти. Проте чинний механізм податкової політики на сучасному етапі провокує зростання цін на внутрішньому ринку і, отже, інфляційні процеси в країні. Якщо ж у собівартість продукції включати розмір сплачених податків — податок на імпорт або експорт, розмір мита і митного збору, а в перспективі (відповідно до проекту) ще й платежі за кошти, спрямовані на споживання, що перевищують установлений мінімум, то ціна реалізації продукції, яка випускається СП, зростає в багато разів порівняно з собівартістю.

Ціна могла б відігравати  роль регулятора попиту і пропозиції, можна було б очікувати її зниження, якби її розмір на ринку мав межу зростання та на ньому було б представлено достатню кількість аналогічних товарів і між виробниками існувала конкурентна боротьба за споживача. Проте в умовах нашої країни зростання цін практично не піддається регулюванню. Податкова політика, гнучко застосовувана у будь-якій ринковій системі, в Україні не спрацьовує і не дає бажаного ефекту.

У перехідний період важелі ринкового механізму управління економікою поєднуються з адміністративним впливом. При цьому єдність податкових ставок не забезпечує однакових умов для роботи підприємств різних форм власності. На ефективність їхньої роботи дуже впливають об'єктивні розходження в умовах господарювання, спричинені неоднаковим забезпеченням виробничими ресурсами (природними ресурсами, основними фондами, трудовими ресурсами певної кваліфікації). Об'єктивно різні умови господарювання може вирівняти тільки функціонування розвинутого, регульованого державою ринку, в умовах якого всі виробничі чинники одержують адекватну економічну оцінку.

Важливе значення для  розвитку інвестиційного співробітництва  у промисловій сфері України  має вдосконалення існуючої банківської  та фінансової систем.

Головною перешкодою для розширення інвестиційних потоків, що спрямовуються західними інвесторами в Україну, є нестабільність валютно-фінансовоі системи. Основою для поглиблення довгострокових контактів, інвестиційного співробітництва може служити тільки економічна стабілізація в Україні [46, с. 88-89].

Для проведення структурних перетворень  в Україні необхідні великомасштабні  інвестиції із залученням реального, інноваційного  іноземного капіталу. Проте взаємодія  з приватними фірмами малого і  середнього бізнесу країн Заходу потребує державної підтримки, якої нині не може надати ні державний бюджет України, ні муніципальні бюджети. У сучасних умовах подолати комплекс наявних проблем організаційно-фінансового характеру, забезпечити продуктивне співробітництво з представниками українських підприємств під силу тільки великому бізнесові економічно розвинутих держав, тим більше, що партнерами інвестиційномістких проектів виробничої сфери з вітчизняного боку найчастіше виступають державні підприємства, які в період накопичення приватного капіталу можуть бути економічно рівноцінними співзасновниками.

Тут виникає протиріччя: представники малого й середнього бізнесу західних країн мають наймобільніші кошти  і ладні ризикувати, спрямовуючи  капітал в Україну (та інші країни СНД); з іншого ж боку, через велику питому вагу в національній промисловості державних підприємств оптимальними партнерами основних сфер економіки України можуть бути тільки найбільші фірми Заходу, які мають високий інвестиційний капітал і можуть обійтися без державних субсидій. Розв'язанню цього протиріччя певною мірою може сприяти валютно-фінансова система, інструментарій якої надто гнучкий і спроможний забезпечити інтереси кожного партнера.

На успішний розвиток зовнішньоекономічного  співробітництва негативно впливають  такі чинники, як неконвертованість національної грошової одиниці, наявність значного зовнішнього боргу держави, низький рівень підготовленості українських підприємців. Банкіри країн Заходу вважають, що такі умови потребують особливого підходу в оцінці ступеня ризиків та ефективності варіантів інвестиційного співробітництва з українськими партнерами.

Розвиток платіжної кризи в  країні викликав вимогу іноземних підприємців-постачальників відкрити акредитиви. Це означало, що ризик  неплатежу національного партнера переносився на банк, який прийняв акредитив. Залучення іноземних інвестицій державного, великого приватного, малого та середнього бізнесу у вітчизняну економіку та економіку інших країн СНД викликає необхідність перебудови сформованої валютно-фінансової системи і способу управління грошовими ресурсами в державах, котрі зацікавлені в прийманні капіталу у сферу виробництва. Тому велике значення має аналіз таких важливих для іноземних інвесторів аспектів, як: забезпечення валютної окупності, конвертованість національної грошової одиниці, наявність умов для розвитку лізингових операцій і використання лізингових кредитів, удосконалення діяльності системи комерційних кредитних установ в умовах приватизації державного сектора, можливість використання світового досвіду у фінансових угодах за зростаючої зовнішньої заборгованості держави з метою збільшення припливу продуктивного капіталу іноземних інвесторів у промисловість України.

Забезпечення валютної самоокупності  було однією з основних вимог під  час створення СП в Україні, що передбачало реалізацію виготовлених товарів і наданих послуг за вільно конвертовану валюту. Така настанова фінансових органів була викликана бажанням зняти вимоги СП конвертувати одержувану ними виручку в грошовій одиниці України в країну материнської компанії засновника.

Водночас, засновуючи своє (або спільне) підприємство на території України (або інших країн СНД), іноземний  інвестор ставить собі мету — одержання  більш високої норми прибутку завдяки виходу на нові ринки та їх завоювання з випередженням при цьому суперників. Стимулом створення підприємств для іноземного підприємця може служити також можливість розширення випуску і реалізації продукції, що забезпечить підвищення норми прибутку за рахунок зростання обсягів її виробництва.

Досить проблематичним здається припущення, що західні бізнесмени інвестуватимуть свій капітал в економіку країн СНД для подальшої реалізації виробленої продукції на території третіх країн. Вихід на ринки третіх країн (тобто створення експортного потенціалу в нашій країні) може бути виправданий тільки за умови зниження не менш як удвічі витрат виробництва порівняно з витратами країни-співзасновника; наявності вільної конвертованості національної грошової одиниці; переведення за кордон без обмежень частки прибутку іноземного партнера і відсутність податкових платежів на неї; наявність розвиненої ринкової інфраструктури, що давала б змогу функціонувати й розвиватися незалежно від форм власності як великим, так і середнім та малим виробництвам [36, с. 75-76].

Виконання перелічених  вище умов могло б сприяти створенню  конкурента на території України (і  країн СНД) у вигляді СП — філіалу  материнської компанії іноземного інвестора  і надання йому в розпорядження  свого ринку збуту. Однак теоретичні дослідження закордонних фахівців із маркетингу і світовий досвід переконують, що завоювання своєї ніші на ринках третіх країн потребує досить тривалого періоду, ретельного розроблення послідовного комплексу заходів щодо розвитку збутової мережі на цих ринках. Отже, можна зробити висновок, що вимога валютної самоокупності на стадії зародження спільного підприємництва як однієї з форм залучення продуктивного іноземного капіталу в нашу країну не враховувала реальної економічної бази і механізму управління народним господарством, що склався раніше.

Надія на те, що вимога валютної самоокупності спільних підприємств  приведе до появи експортного  потенціалу на основі створюваних СП, на наш погляд, було практично нездійсненним  завданням. Понад 2/3 експорту країн колишнього Союзу становили сировинні ресурси, тому необхідності у створенні спільних підприємств для цієї мети немає. Створювані спільні підприємства повинні орієнтуватися на розвиток експорту машинобудівної продукції, інформаційних систем і послуг, технічної та наукомісткої імпортозамінної продукції. Водночас ті спільні підприємства, що засновуються в Україні та в інших країнах СНД, не в змозі забезпечити масового виробництва таких товарів і послуг, які були б конкурентоспроможними на світових ринках. Наявні сировинна, ресурсна, технологічна і виробнича бази не можуть допомогти спільним підприємствам стати основою формування експортного потенціалу.

Очевидно, що основним інтересом  закордонних партнерів є бажання  зробити інвестиційні вкладення  у виробництво товарів і послуг, які мають попит на території країн СНД, тобто завоювання нових ринків збуту. Таким чином, вимога валютної окупності фактично зумовлювала реалізацію товарів СП усередині країни, де покупцями відповідно до валютного законодавства можуть виступати іноземні громадяни й туристи, фірми-нерезиденти, громадяни України, які мають іноземну валюту, тобто такий склад можливих покупців, який значно скорочує спектр діяльності спільних підприємств. Знайти ринки збуту своєї продукції на Заході можуть лише деякі галузі вітчизняної промисловості (наприклад, хімічна, літакобудівна, космічна). Нині низька якість продукції, що випускається вітчизняними і спільними підприємствами, поки що не дає їм змоги виходити на світові ринки збуту.

Для розширення можливостей валютної самоокупності багато які спільні підприємства вдаються до нестатутної діяльності, що дає їм високі прибутки (одержання яких не завжди відповідає законам України) за мінімальних витрат.