Шпаргалка по "Истории"

У плані збереження присутності  Великої Британії у важливих стратегічних регіонах на початку 60-х років було розроблено доктрину "на схід від  Суеца", суть якої полягала в тому, що британські війська, крім Європи та Середземномор'я, повинні зберігати свої бази також у Перській затоці, Індійському і Тихому океанах. Доктрина "на схід від Суеца" відображала прагнення Великої Британії зберігати своє колишнє становище світової держави. Для ЇЇ реалізації необхідні були дуже великі фінансові затрати.

Проголошення незалежності в окремих англійських колоніях супроводжувалося зародженням етнічно-релігійних та расових конфліктів. Британській  дипломатії не вдалося запобігти  громадянській війні в Нігерії та Уганді.

41. Економічна політика уряду Макміллана

Еволюції позиції Великої  Британії сприяли також і деякі  зміни у підходах Франції до ідеї європейської інтеграції, пов’язані  з приходом до влади де Голля. На відміну від керівників Четвертої республіки, де Голль виступав проти наднаціонального характеру європейського співробітництва, що знайшло своє відображення в запропонованій 5 вересня 1960 р. концепції «Європи держав». Такий підхід, фактично, збігався з британською позицією міждер­жавного співробітництва в політичній, економічній та військових сферах. Крім того, малі країни ЄЕС, такі як Голландія, продовжували прихильно ставитись до участі Великої Британії в європейській інтеграції. У Боннській декла­рації ЄЕС у липні 1961 р. підтверджувалась можливість «вступу до Євро­пейських співтовариств інших європейських держав». Переорієнтація позиції Великої Британії збіглася з приходом до влади в 1959 р. консерваторів на чолі з Г.Макмілланом. Кабінет Макміллана розгор­нув активну внутрішню та зовнішньополітичну роботу з метою домогтися входження Великої Британії до ЄЕС до 1 січня 1963 р., тобто до наступних загальних виборів. Вступ Великої Британії до ЄЕС до того, як була б ви­роблена загальна комунітарна політика, дав би змогу британському керівни­цтву впливати на її формування. В уряді важливі посади в липні 1960 р. обіймали прихильники зближення з ЄЕС, так звані «європеїсти»: Едвард Хіт — уповноважений в європейських справах; Дункан Сендіс — міністр Спів­дружності; Крістофер Соемс — міністр сільського господарства. Під час візи­ту до Вашингтона в квітні 1961 р. Г.Макміллан отримав підтримку пре­зиден­та Джона Кеннеді щодо своєї європейської політики. На фоні все більш незалежної політики деголлівської Франції, Вашингтон розглядав Велику Британію як фактор посилення свого впливу на ЄЕС та гарантію розвит­ку справжнього євроатлантичного співробітництва. Заручившись підтримкою США, Г.Макміллану вдалося переконати в необхідності такого кроку як країни Співдружності, так і країни ЄАВТ. Він пообіцяв останнім на зустрічі Ради міністрів 27—29 червня 1961 р. у Лондоні врахувати їх інтереси під час переговорів з ЄЕС та домогтися, тією чи іншою мірою, участі всіх країн-членів ЄЕАТ у Спільному ринку.

31 липня 1961 р. у Палаті  громад Г.Макміллан уперше офіційно оголо­сив про рішення уряду розпочати переговори з країнами «малої Європи» про вступ Великої Британії до Європейських співтовариств згідно зі ст. 237 Римських угод. Пообіцявши зберегти за Великою Британією її специфічні інтереси в сільському господарстві та у відносинах із країнами Співдружно­сті та ЄАВТ, уряду Г.Макміллана вдалося домогтися ухвали своєї пропози­ції, незважаючи на опозицію правого крила консервативної партії та лейбо­ристів, які віддавали перевагу посиленню Співдружності націй, замість того, щоб входити до ЄЕС та намагатися трансформувати її зсередини. Офіцій­но заява на вступ Великої Британії до ЄЕС була оформлена 9 серпня 1961 р. Аналогічна заява була зроблена щодо ЄОВС та Євроатому 28 люто­го 1962 р. Проте надії на швидкий вступ були марними і цього разу.

Влітку 1961 р. розпочалася  подача заяв нових претендентів на членство в ЄЕС. Майже одночасно  з Великою Британією Ірландія 31 липня 1961 р. також подала заяву  на вступ до ЄЕС. Тоді ж Рада Міністрів  ЄАВТ висловила бажання країн-членів вступити до Європейського співтовариства або підписати з ним договори про асоційоване членство, що дало б змогу сформувати єдиний європейський ринок. 10 серпня 1961 р. до ЄЕС із заявою на вступ звернулася Данія (в ЄОВС та Євроатом — 16 березня 1962 р.), 30 квітня 1962 р. — Норвегія. Австрія ( 12 грудня 1961 р.), Швеція, Швейцарія (15 грудня 1961 р.), Португалія (18 травня 1962 р.) звернулися до ЄЕС з пропозицією підписати угоди про асоційоване членство.

У більшості країн  ЄЕС реакція на перспективу розширення Співтовариства була позитивною. Країни Бенілюксу вбачали в цьому і економічні, і політичні переваги, маючи на меті таким чином компенсувати франко-німецьке домінування в ЄЕС. Схожою була і позиція Італії. У Німеччині також значно зросла кількість прихильників більш ліберальної концепції будівництва Європейського співтовариства. Вони поряд з представниками промислових кіл, які традиційно виступали за розширення експорту до Великої Британії та скандинавських країн, пов’язували його майбутнє з Великою Британією. Досить виважену позицію в цьому питанні займали прибічники канцлера К.Аденауера, які побоювалися, що вступ Великої Британії може послабити комунітарні структури, основані на франко-німецькому співробітництві.

Що ж до Франції, то її промислові кола та великі виробники  сільського господарства, які вже  зіткнулися з німецькою конкуренцією, не підтримували ідею розширення Співтовариства, побоюючись такого потужного суперника.

Офіційно переговори розпочалися 10 жовтня 1961 р. в Парижі. Вони відбувалися за досить складною схемою, яка лягла в основу всіх майбутніх переговорів щодо розширення Європейського співтовариства. За ініціативою Франції країни Співтовариства мали формувати на рівні Ради Міністрів спільну позицію щодо Великої Британії. Цей метод, попри складність (весь час необхідно було переривати переговори для спільних консультацій), потребував погодження позицій усіх країн — членів ЄС. Щоб уникнути неминучого в цьому випадку затягування переговорів, Ж.Монне запропонував Е.Хіту, який очолював делегацію Великої Британії, досягти передусім узгодження з принципово важливих питань, і цим забезпечити її вступ до ЄЕС. Всі інші проблеми, що стосувалися безпосередньо самої Великої Британії, вона могла б вирішувати вже будучи членом ЄЕС.

Проте уряд Г.Макміл­лана, не розраховуючи на швидкий прогресивний розвиток Європейського співтовариства і будучи пов’язаним внутрішніми  зобов’язаннями щодо інтересів країн  Співдружності та ЄАВТ і зростаючою опозицією в лейбористській і  навіть самій Консервативній партії, схилявся до тактики детального обговорення кожного елемента митного союзу. Такий метод мав значну ваду: затягування переговорів та віддалення терміну вступу, у той час як Співтовариство продовжувало стрімко розвиватися без врахування інтересів Великої Британії. Так, 14 січня 1962 р. було нарешті прийнято Спільну сільськогосподарську політика ЄЕС та ухвалено перехід до другого етапу перехідного періоду. Е. Хіт влучно охарактеризував цю ситуацію як переговори «на рухомих сходах».

В опублікованій у  листопаді 1961 р. урядом Г.Макміллана «Білій книзі» сформульовано основні положення  політики Великої Британії щодо європейської інтеграції та визначено три найважливіші проблеми її взаємовідносин з ЄЕС: торгівля з країнами Співдружності; спільна сільськогосподарська політика; відносини з країнами ЄАВТ.У серпні 1962 р., після кількох місяців переговорів, під час яких Велика Британія намагалася використати розбіжності в інтересах Франції та інших п’яти членів Співтовариства, було визначено основні позиції сторін.

42. Велика Британія в умовах економічної та політичної нестабільності: 1964-1979 рр.

З приходом до влади у 1964 р. уряду Г. Вільсона розпочався п'ятнадцятирічний  період, названий соціологами "технократичною ерою", який характеризувався економічною і політичною нестабільністю. Саме цей період позначився подальшим відставанням Великої Британії в економічному змаганні з індустріальними країнами світу. Якщо у 1965 р. Велика Британія займала третє місце у світовому економічному виробництві після США та ФРН, то до середини 70-х років її випередили Японія і Франція. Основні економічні конкуренти витіснили Британію на п'яте місце у світі за загальними економічними показниками.

Одночасно з проведенням  жорсткої дефляційної політики уряд намагався поліпшити платіжний баланс країни заохоченням експорту, розширення якого пов'язувалося зі вступом країни до "Спільного ринку". Однак через непримиренну позицію Парижа, у 1967 р. Великій Британії знову було відмовлено у членстві в ЄЕС.

Закриття Суецького каналу на початку червня 1967 р., запровадження арабськими країнами ембарго на експорт нафти до Великої Британії внаслідок "шестиденної війни" між цими країнами та Ізраїлем, а також тривалий страйк докерів у Лондоні та Ліверпулі відчутно позначилися не тільки на британській зовнішній торгівлі, айв цілому на фінансовому становищі країни. В такій ситуації уряд Г. Вільсона змушений був піти на девальвацію національної валюти: курс фунта стерлінгів знижено на 14,3%. Девальвація, за прогнозами спеціалістів, повинна була сприяти зменшенню собівартості англійських товарів і стимулювати зростання експорту та підвищення конкурентоспроможності британських виробів. Позитивних досягнень у результаті проведення девальвації фунта можна було досягти за умови швидкого нарощування ресурсів британської промисловості. Відсутність у розпорядженні уряду додаткових інвестиційних засобів змусила його звернутися у 1967 р. до Міжнародного валютного фонду, який виділив позику у розмірі 3,5 млрд доларів. Однак МВФ зобов'язав британський уряд здійснити ряд стабілізаційних заходів: скоротити витрати на невиробничі галузі, уникати значних коливань курсу національної валюти, не вдаватися до необґрунтованих підвищень зарплати.

Наприкінці 60-х років  у країні почала стрімко загострюватись "Ольстерська проблема", що спричинила в наступному десятилітті політичну нестабільність, яка періодично набувала вибухового характеру, загрожуючи перерости у громадянську війну. В цій проблемі тісно перепліталися невирішені соціальні, релігійні і національні суперечності в одному з найвідсталіших регіонів країни - в Північній Ірландії (неофіційна назва - Ольстер).

У 1969 р. уряд змушений був  ввести на територію Північної Ірландії регулярні війська і роззброїти місцеву поліцію. Однак зупинити зростання насильства не вдалося. Військові поступово втягнулися у сутички протестантів і католиків. Життя Північної Ірландії опинилося на грані громадянської війни. В усій країні уряд піддавали нищівній критиці за безпорадність у вирішенні "Ольстерської проблеми".

У 1972 р. прийнято закон про адміністративну реформу місцевого самоврядування: кількість графств (найнижчих територіально-адміністративних одиниць) скорочувалася, їхні територіальні розміри відповідно збільшувалися. Було уніфіковано структуру місцевих органів влади, збільшувався термін повноважень їхніх керівників. Реформу місцевого управління було здійснено лише в Англії та Велсі. На відміну від лейбористів, які підтримували ідею розширення самоврядування в Шотландії і Північній Ірландії, неоконсерватори рішуче виступали за збереження унітарності Сполученого королівства

Із  кінця 1973 р. економічне становище Великої  Британії загострилося. Після чергової арабо-ізраїльської війни близькосхідні  країни - видобувачі нафти, щоби покарати західні держави  за їхню проізраїльську позицію, підвищили майже в чотири рази ціну на "чорне золото". Велика Британія, яка більше ніж на 60% забезпечувала свої потреби за рахунок імпорту з Близького Сходу, зазнала найвідчутнішого удару. Енергетична криза підштовхнула настання циклічної економічної кризи, яка тривала впродовж 1973 - 1975 рр.

Європейська політика британських  урядів ще з початку 60-х  років була спрямована на забезпечення вступу країни в ЄЕС. За задумами провідних англійських  політиків, членство в ЄЕС надавало би можливість Великій Британії зайняти керівне становище у розвитку західноєвропейської економічної та політичної інтеграції, зміцнило би її міжнародне становище. Після тривалих переговорів вступ Великої Британії у ЄЕС був обумовлений цілим рядом поступок на користь країн "Спільного ринку". 22 січня 1972 р. британський прем'єр-міністр Е. Гіт підписав у Брюсселі договір про приєднання країни до ЄЕС Процес фактичного входження Великої Британії повинен був зайняти цілий рік, впродовж якого уряд зобов'язувався провести через парламент понад тисячу постанов і законів. Вступ Великої Британії в ЄЕС 1 січня 1973 р. став поворотом у європейській політиці країни. Після цього у Великій Британії розгорнулася дискусія між "євроромантиками", котрі доводили, що приєднання до ЄЕС - велике благо для всіх британців, і "євроскептиками", які вбачали в цьому лише негативні наслідки, їх тривожило те, що при вступі до "Спільного ринку" Велика Британія вже в 1973 р, повинна була сплатити 8% його бюджету, а в 1977 р. - 19%.

У пік  економічної кризи 1973 - 1975 рр. протистояння між прихильниками європейської інтеграції та її противниками набрали такої гостроти, що уряд вирішив провести з цього питання референдум, в результаті якого 67,2% британців висловилися за перебування країни в ЄЕС. Частина британців побоювалася, що пільгові мита всередині Співдружності можуть бути обмежені, а потік західноєвропейських товарів призведе до занепаду окремих галузей.

Референдум 1975 р. підбив підсумки тривалої боротьби за європейський вибір британців, став по-справжньому доленосним у визначенні пріоритетних напрямів зовнішньої політики країни, зміцнив політичні та економічні позиції Великої Британії не тільки в Європі, ай на світовій арені. Займаючи третє місце (після США і СРСР) у розвитку ядерної промисловості та ядерного озброєння, Велика Британія твердо закріпилася на другому місці за рівнем свого впливу в тодішньому демократичному світі. В межах європейської співпраці Лондон не тільки підтримував західнонімецьку політику "наведення мостів" між Заходом і Сходом, а й виступав активним учасником формування європейської безпеки. Британські дипломати сприяли налагодженню конструктивної роботи на заключному етапі Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975). Прем'єр-міністр Г. Вільсон підписав Заключний Акт Наради, який мав сприяти зміцненню довіри у взаєминах між державами-учасницями, гарантувати права людини й основні свободи, здійснювати міжнародне співробітництво в економічній, культурній, технічній та науковій галузях.

43. Економічна та соціальна політика неоконсервативних урядів. Тетчеризм.

Парламентські вибори 1979 р. стали рубіжними для визначення нового етапу історії Великої  Британії. Вони підвели підсумок тривалій економічній і політичній нестабільності, розпочали реформи, що призвели до важливих структурних змін в економіці і оновленні соціально-політичного життя британців.

Новий етап історії Великої  Британії позначений певними характерними відмінностями. Саме на цьому етапі  дві найбільші правлячі політичні  сили країни - Консервативна і Лейбористська партії, оновивши свої програмні засади, почали втілювати на практиці ідеї неоконсерватизму і нового лейборизму. Своєрідне змагання консервативних і лейбористських урядів у проведенні ефективних реформ позитивно позначилося на усіх сферах життя країни: соціально-економічній, політичній і культурній. Активний пошук нових теоретичних ідей консерваторами і лейбористами спричинився до зближення програмних підходів обох партій щодо вирішення назрілих національних проблем, у результаті чого послабилося міжпартійне протистояння. В умовах зміцнення стабільності намітилася нова тенденція - подовження терміну довіри більшості населення до обох правлячих партій: консерватори безперервно перебували при владі з 1979 до 1997 р., лейбористи - понад десять років (до 2010 р.).