Шпаргалка по "Истории"

11.Общественний і державний лад українських земель у складі Речі Посполитої. До панівної групи насамперед належали польські та українські магнати і шляхта. У XVII столітті українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднання вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшої полонізації зазнали Київщина і Брацлав-щина. Король своїми універсалами роздає ці землі волинським та польським магнатам і до початку XVII століття тут майже не залишилося представників місцевої знаті. Величезні земельні володіння мали Вишневецькі, Потоцькі, Острозькі. З 1634 року за Польщею була закріплена Сіверщина, і через кілька років більшість її земель було роздано Пісочинський, Козановскім, Оссолінський. Зі зникненням політично свідомої української еліти, яка з'єдналася з панівним станом Речі Посполитої, на певний час зникає ідея відродження незалежної української государства.В першій половині XVII століття Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україні перетворилися на комплекс величезних латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва , ні навіть вся Західна Європа. У них безконтрольно панували магнати і старости, які називали себе «Королик», «віце-королями», питомими князями. На даній території майже не було владних державних структур. «Королик» часто диктували свою волю навіть королю. Всі ці магнати, незалежно від національного походження. представляли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила, ворожа українському етносу.Конечно, всі вищі посади в державі могли займати тільки магнати. Право суду над ними мав тільки король.Статут 1588 розширив судові повноваження магнатів: вони могли судити не тільки своїх селян, але навіть залежну від них середню і дрібну шляхту.Магнати мали право засідати в сенаті. З початку XVII століття із середовища магнатів сенат призначав на два роки 16 сенаторів, без участі яких король не мав права приймати важливі решенія.Полонізація захопила і шляхту. На початку XVII століття українську прошарок і національну культуру представляла головним чином дрібна шляхта. Це були пологи Драгомирецький, Гошовських, Яворських, Чайковських, Хмельницьких. Через бідність ця шляхта не могла отримати ту освіту, яку мали магнати і заможні шляхтичі, і це об'єднувало її з народними масами. Дрібна шляхта не впливала на політику Речі Посполитої, оскільки була розрізненою. До речі, з цієї соціальної групи населення вийшли найбільш значні державні та духовні діячі Україна: гетьмани Сагайдачний, Богдан Хмельницький, архімандрит Плетенецький, митрополит Петро Могила і др.Окончательному становленню шляхетського стану сприяла у л очна реформа, яка була проведена «Уставою на волоки» 1557 року. За реформу, землі, які були присвоєні самовільно, відбиралися, а особи, які не могли документально підтвердити своє шляхетське походження, виганяли з шляхетського стану. Відтепер тільки сейм мав право дарувати шляхетство, а позбавляти шляхетства міг тільки суд. Духовенство становило окреме суспільний стан. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала все вищі церковні должності.Общая тенденція виражалася в поступовому закріпачення всього українського селянства. Після Люблінської унії цей процес посилюється. У селах повністю ліквідується громадське право самоврядування: сільські забороняються віче, усуваються копиці суди. Селяни втратили право полювати на звіра, розміщувати в лісах пасіки, ловити рибу в річках і озерах, рубати ліс. Після горілчаної реформи 1557 був заново проведено обмір земель і зменшені розміри земельних ділянок, якими могли володіти селяни. Кращі землі пани забирали собі. Статут 1588 року майже остаточно закріпив селянство. Селянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 визначав 10-річний термін розшуку втікачів, то статут 1588 року збільшив його до 20 років. Найбільш жорстоким був соціальний гніт на захід ноукраінскіх землях.По правовим положенням міське населення складало три групи: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміснича верхівка, робітні люді.Магнатско-шляхетська аристократія у складі магнатів і багатою шляхти продовжувала контролювати міську жізнь.Жітелі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності для місцевих потреб: будували, ремонтували. В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності господаря, який надав право на самоврядування. У більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом тільки католикам. Наприклад, у Львові українці не допускалися до деяких цехові організації, обмежувалися їх права на торгівлю. Купувати будинки і проживати вони могли тільки в певному районі Львова, який називався Російської вулицею. Соціальний, національний і релігійний гніт, обмеження в правах викликали різкий протест українського міщанства і заклали основу для довгої і наполегливої ​​боротьби за повернення його прав.

12.Істочнікі, пам'ятники права в українських землях у складі Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої. Основними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: Руська Правда, звичайне право, канонічне право, міжнародні договори, великокнязівський законодавство (привілеї: загальноземський, обласні, міські), грамоти (міські, волосні), сеймові постанови, Судебник Казимира IV 1468 року, статути.На перших порах серед джерел права найбільш важливе місце належало Руській Правді. Її норми були покладені в основу інших джерел права. Руська Правда мала значний вплив на подальший розвиток литовського і польського законодательства.Определенная частина громадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, яке склалося історично в процесі суспільного життя. Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувалися їх самостійно або під впливом громадської думки і власті.Преобразованіе звичаїв в юридичні норми вимагало їх офіційного визнання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старих часів. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами, було мовчазна згода влади або їх офіційне застосування. Характерним прикладом цього є історія коп-них судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв. Особливе значення для українського законодавства мало формування звичаєвого права в житті тих українців, які здійснювали втечі від гноблення і називали себе козаками. Склалося навіть поняття - «козацьке право» як сукупність правових звичаїв, які пізніше діяли в Запорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права До джерел права в Україні слід віднести і канонічне право (православне і католицьке). Правовими джерелами православної Церкви були керманичі книги - «Номоканон» і церковні статути київських князів Володимира і Ярослава. Найбільш відомим католицьким джерелом права, який діяв у Великому князівстві Литовському, був «Звід канонічного права» 1532 року. Привілеї та грамоти належать до найважливіших пам'ятників литовсько-руського права.Прівілегіямі, грамотами або господарських листами називалися нормативні акти, що виходять з державної канцелярії за підписом або печатками Великого князя, Радна панів і писаря. Акт іменувався привілеєм, якщо був написаний латинською мовою, грамотою або господарських листом, - якщо на старорусском.Прівілегіі ділилися на загальноземський, обласні та міські. Загальноземський привілеї встановлювали норми права для всього Литовсько-Руської держави. Першими загальноземський привілеями можна вважати три привілею, видані в 1387 році Великим князем Ягайло.Первий привілеї від 20 лютого 1387 був спрямований на поширення католицизму в Литовсько-Руському державі. Таким чином, привілеї 1432, 1434 і 1447 років з'явилися юридичною основою оформлення прав шляхетського стану. Як уже підкреслювалося, такі привілеї передбачено, розглядалися автономію українських земель, котори е добровільно входили до складу Литовського князівства, Прикладами цього можуть бути обласні привілеї Київської землі - 1494, 1507, 1529 років та Волинській землі - 1501, 1509 років. Ці привілеї забезпечували «добровільні християнські права», які базувалися на староросійському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської Правди. Усі найважливіші законодавчі акти у Великому князівстві Литовському в XVI столітті приймалися Великим князем спільно з пани-радою і сеймом.

13.Основні риси права в українських землях в польсько-литовської доби (середина XIV - середина XVII ст.). П Рівіль передбачали автономію українських земель, котори е добровільно входили до складу Литовського князівства, Прикладами цього можуть бути обласні привілеї Київської землі - 1494, 1507, 1529 років та Волинській землі - 1501, 1509 років. Ці привілеї забезпечували «добровільні християнські права», які базувалися на староросійському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської Правди. Автономний характер земель, які отримали обласні привілеї, чітко проявлявся в законодавчому закріпленні норм місцевого звичаєвого права. Так, судити киянина слід було тільки в самому Києві за участю киян і за місцевим праву. В обласних привілею значне місце приділялося забезпеченню охорони майнових і особистих прав заможних верств населення. Наприклад, у Волинському привілеї 1509 була запис про те, що государ обіцяв не порушувати прав власності жителів даної землі. Обласні привілеї гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували всім жінкам право виходу заміж без втручання посадових ліц.К міським привілеями належали грамоти, видані в Х1У-ХУ1 ст. Вони виділяли міста з відання органів місцевої територіальної адміністрації і засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст, за магдебурзьким правом. Розвиток нормотворчої діяльності в XVI столітті призвело до звуження сфери дії звичайного права і встановленню першорядного значення законодавства. До виключної компетенції вального сейму ставилося оголошення війни, встановлення військової повинності, обрання Великого князя. Видавані сеймом нормативні акти носили різні найменування: ухвала, ухвала земська, постанова, конституція, статуту, статут, грамота, привілеї, лист, універсал, артикул. Найбільш типовими для сеймових постанов XVI століття були ухвала, статуту, постанова і запозичене з латинської мови - конституція. У хвалу ой іменувалося найчастіше рішення сейму як вольовий акт, а статутів - сам документ, в якій висловлювалося зміст сеймової ухвали. Підготовка сеймової ухвали починалася з законодавчої ініціативи, яка належала господарю й пани-раді. З їхньої ініціативи приймалося більшість законодавчих актів. Депутати сейму законодавчою ініціативою не мали, але їх діяльність могла стати приводом до видання законодавчих актів. При обговоренні закону всі депутати сейму мали право висловлювати свою думку. Рішення повинні були прийматися одноголосно чи переважною більшістю голосов.Большое значення в правовій системі Литовсько-Руської держави мали збірники законодавства. Першим таким збірником був Судебник Казимира IV 1468. Вперше його текст був знайдений в 1825 році. За Судебник Казимира суб'єктом злочину міг бути не тільки вільна людина, а й холоп. За першу крадіжку він карався штрафом, а якщо не було майна - тілесним покаранням і тюремним ув'язненням, а за повторну - засуджувався до повішення. Відповідальність за скоєні злочини за Судебник наступала з семирічного віку. Розвиток економіки та культури Великого князівства Литовського викликало нагальну необхідність приведення в єдину систему правових норм, що містяться в загальноземських, обласних привілею і створення єдиного для всієї держави права. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без судового рішення. Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку наслідували діти, потім внуки і правнуки. При відсутності таких спадкове майно переходило до бічних родичів (братам, сестрам і т.д). Шлюбні та сімейні відносини регулювалися нормами, які склалися ще в Київській Русі й були перенесені в статути. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків - 18. Згодом III Статут знову знизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувало згоду батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих у шлюб, внесення дружиною приданого і запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалася частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість «образи» під злочином стали розуміти шкоду, заподіяну власнику або общіне.Понятіе злочину все більше зміщується до сфери порушення правової норми. Злочин стало називатися «виступом», а злочинець - «виступцем». Суб'єктом злочину зізнавався вільний або напівзалежних людина, яка досягла 14 років по II Статуту і 16 років по III Статуту. Не завжди залучалися до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або положення крайньої необхідності визнавалися обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні і ненавмисні злочини. Злочини поділялися також на закінчені і незакінчені; вчинені особисто і у співучасті, яке в статутах визначалося досить детально.Пріменялось і тюремне ув'язнення на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялося наземне і підземне висновок (яма). За власне утримання у в'язниці злочинець оплачував пошліну.За дрібні злочини суд застосовував догану або замечаніе.Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, статути вказували вид покарання, але не його размер.По законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожен за себе

14.Літовскіе статути: історико-правовий аналіз. См15.

15. «Устав на волоки» 1557: історико-правовий аналіз. Устава на волоки 1557 - правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом ІІ Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулах були внесені зміни, доповнення та поправки. За "У.на ст." всі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки - волоки (дорівнювали прібл.от 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стало єдиної одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільваркі, залишок розподілялася між селянами. Волочная помер проводилася з розрахунку, щоб одній волоці землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір - дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку яка разграничивалась на смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, найбідніші родини брали волоку на 2 або 3 двори. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком. "У. на в." збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою і грошима) встановлювався в залежності від родючості грунту. Всі землі ділилися на хороший грунт, середній, поганий і дуже поганий - пісковий, болотистий. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці), отримували по два волока. За "У. на В." були значно збільшені державні податки, надано широкі права землевласникам, старостам, війтам і лавників щодо селян, зобов'язані селяни 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів. У «Статуті на волоки» 1557 підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належали пану.

16.Магдебургское право і його особливості в Україну. Наприкінці XIII століття на українських землях з'являється німецьке міське (магдебурзьке) право. Вперше це право вводиться у Володимирі. Його отримують тільки німці. Магдебурзьке право виводило німців з-під юрисдикції місцевої адміністрації і підпорядковував юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, який отримав повне магдебурзьке право, був Санок. Привілей цьому місту на німецьке право було надано в 1339 році грамотою князя Юрія II Болеслава. У ній він дає війтівство своєму «слузі» Барткова з Сандомира з правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією й іншими привілеями. Мешканці цього міста на 15 років були звільнені від податків і отримували інші пільги. Пізніше магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356) і Кам'яно-нец-Подільського (1374). Повна характеристика дії магдебурзького права в українських містах буде представлена ​​в наступному розділі. Магдебурзьке право в містах Україні діяло шляхом застосування у самоврядуванні і суді книг міського права польських юристів. Потрібно підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. д. Костяковскій підкреслював, що «магдебурзьке право зазнавало змін від місцевих звичаїв та поглядів, які часто діяли разом з ним і заміняли його». Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежала турбота про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, стежити за чистотою і порядком у місті. Магістрат мав «правові книги» (збірки законів) і друк з міським гербом. У магістратуру входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші - це війт, бурмістр, радник, лавники і магістратський писар, молодші - комісар або межовщік, городничий і возний. Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати і купити. З часом міста викуповують спадкові війтівство, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя українських міст, де велика частина населення була православною. У кращому випадку вдавалося отримати право на вибори в лаву і раду одного-двох православних. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жодної посади і навіть жити вони могли тільки в певній частині міста, на Руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі та деяких інших містах. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним і змагальним. Судочинство велося польською або латинською мовою. Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право будівництва будинку для магістрату і право тримати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялося мати. Зробимо деякі висновки. Протягом ХГ7-ХУ1 століть магдебурзьке право поширилося на всій Правобережній і в частині Лівобережної України. У своїй основі він був знаряддям окатоличення та полонізації українського населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватися тільки католики. Магдебурзьке право ніколи не застосовувалося в містах Україна в повному обсязі. Щодо правних книг, якими користувалися в містах Україні, то в них мало чого було від німецького права. Міста використовували форму магдебурзького права, але не його зміст. На першому етапі свого існування магдебурзьке право відіграло прогресивну визначено роль в економічному розвитку України.

17.Основние риси суспільного і політичного ладу Запорізької Січі. Запорізька Січ стала зародком нової української державності. Козацька адміністративна і судова влада, поширювалася як на козаків, так і на те населення, яке проживало за межами Запоріжжя в укріпленнях - «паланках». Кош очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової Ради. Згідно козацькому звичаєвим правом на них міг бути присутнім будь козак. Збиралася Військова Рада тоді, коли для вирішення того чи іншого питання необхідна була воля всього суспільства, але два рази на рік - 1 січня і 1 жовтня - вона збиралася обов'язково. Існували також ради на рівні куренів, які називалися «сходками», і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для цих же цілей скликали і сходки в паланках. на Запорізькій Січі державна система сформувалася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовий Радою щорічно 1 січня. У мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке військо, передаючи свої повноваження наказний старшині. Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою Радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою посадовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Чисельність Запорізького війська не була чітко визначеною. До кінця XVI століття воно налічувало близько 15 тисяч козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів - чайок або байдаків. У походах на Крим і Туреччину виходило 100-150 чаек.Войско Запорізьке мало свою печать - герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, увіткненим в землю поруч із козаком. Січі-вая корогв (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білому кольорі св. Архангел Михайло, а на звороті - білий хрест, оточений небесними светіламі.Номінально підвладна Речі Посполитої, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала її волю. Вже наприкінці XVI століття вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою, яка зв'язує нашу давню історію з історією Україні козацького періоду. До того ж, Запорізька Січ наполегливо виробляла нову державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а тільки грабувати і знищувати його. Природно, виникла потреба у створенні своєї держави, яке могло б бути більш гуманним до українців. Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке склалося в Запорізькій Січі, ми бачимо зародження майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу 1648-1654 років.