Шпаргалка по "Истории"

І. Антонеску.

54. Державно-правове становище Закарпаття у складі Чехословацької республіки в 20-30-роки. Карпатська Україна. Д емонстріруя прихильне ставлення до українського народу, уряд Чехословаччини мало що робив для економічного розвитку краю. У Чехословаччині, найбільш розвиненою в промисловому відношенні країні Центрально-східної Європи, Закарпаттю відводилася роль економічно занедбаній провінції. Певний розвиток отримала раз-ве що тільки лісова і лісохімічна промисловість. Робітники зазнавали нещадної експлуатації. Їм платили в півтора-два рази менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувалися і умови їх роботи. Не в кращому становищі перебувало і сільське населення. Поміщикам належало в три рази більше землі ніж її мали селянські господарства. Чеська адміністрація зовні більш прихильно, ніж румунська і польська влада, ставилася до розвитку народної освіти. Однак повна відсутність українських вищих навчальних закладів прирікало українську мову і культуру на другорядність. Не рятувало положення і «визнання» мови місцевого населення офіційною мовою «Підкарпаття-ської Русі». Адже в «Генеральному статуті», який регулював це, мова йшла не про українську, а про «ру-синськой мовою, тобто розмовній мові подкар-патскіх русинів». Впливові місцеві засоби інформації відвертіше пояснювали суть «русінофіка-ції». Газета «Російський край» наполягала: «Серед народів взагалі, а серед слов'ян зокрема ніколи не було нічого українського, а таке означає, що не було і української мови». 2 листопада віденський арбітраж оголосив рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове та Мукачево. Потім столиця Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста. Уряд Волошина взялося за побудову української державності. Почалася українізація освіти та адміністрації. 12 листопада 1939 пройшли вибори в Сейм - вищий законодавчий орган країни. Українське національне об'єднання отримало на виборах 86,1% голосів. У зовнішній по-літіке український уряд орієнтувалося на Німеччину. Але Гітлер вирішив передати все Закарпаття Угорщині. У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини, а угорські - на територію Закарпаття. 15 березня 1939 Сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Сейм видав закон, який містив такі пункти: Карпатська Україна є незалежною державою. Назвою держави є: Карпатська Україна. Карпатська Україна є республікою на чолі з президентом, обраним Сеймом Карпатської Україні Державною мовою Карпатської України є українська мова. Квітами державного прапора Карпатської України є синій і жовтий. Волошин звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат, але вона порадила українцям не чинити опору угорцям. Однак закарпатські українці не збиралися прощатися з державністю, яку тільки що проголосили. Кілька тисяч бійців воєнізованого формування "Карпатська Січ» вступили у нерівний бій з 40-тисячним угорським військом. У боях полягло близько 5 тисяч закарпатців. Закарпатська Україна була окупована фашистською Угорщиною. Головною причиною падіння Карпатської України було те, що вона не отримала міжнародної підтримки. З відкритою ворожістю ставилося до неї керівництво СРСР, вбачаючи в ній небезпечне вогнище української самостійності. У промові на XVIII з'їзді ВКП (б) 10 березня 1939 р. Сталін герої чний боротьбу карпатоукраінцев охарактеризував словами: «Комашка, яка хоче привернути до себе слона». Карпатська Україна проіснувала кілька днів, але залишила глибокий слід в боротьбі за національну державність. Західно-українське населення отримало кілька важливих уроків. Головний із них - помилковість орієнтації на підтримку інших держав. Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, оскільки продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави.

55. Приєднання західноукраїнських земель, Південної Бессарабії і Північної Буковини до УРСР у 1939-1940 роках. Відразу ж після вторгнення німецьких військ до Польщі населення Західної України почало створювати місцеві органи народної влади і управління. У волостях і селах такими органами стали селянські комітети, а в містах і повітах - тимчасові управління. Після приходу Червоної Армії постановою Військової ради Українського фронту від 3 жовтня 1939 р. для координації діяльності місцевих органів влади та управління були створені обласні равленія у Львові, Луцьку, Станіславі і Терноп-е. 4 жовтня Львівське обласне тимчасове управління звернулося до тимчасових управлінням Терно-'поля, Станіслава та Луцька зі зверненням скликати Народні збори Західної України, щоб вирішити питання «про приєднання до великого Радянського Союзу, про возз'єднання земель українських». Був створений комітет з організації виборів в Народні Збори Західної України. Вибори були призначені на 22 жовтня, а скликання Народних зборів - на 26 жовтня 1939 Одночасно було затверджено «Положення про вибори в Українське народне збори Західної України», яке фактично мало силу закону. Цей акт забезпечував населенню реальну можливість взяти участь у виборах на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Всі повнолітні громадяни незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості володіли активним і пасивним виборчим правом. 26 жовтня 1939 у приміщенні Львівського оперного театру відкрилося Народні збори Західної України. 27 жовтня Народні збори затвердив Декларацію про державну владу в Західній Україні. 1 листопада 1939 Верховна Рада СРСР задовольнив прохання Народних зборів і запропонував Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу Української РСР. Верховна Рада УРСР, який працював 13-15 листопада 1939 р., прийняв рішення про прийняття Західної України до складу Української РСР. Відтепер на Західну Україну поширювалося діюче законодавство СРСР і УРСР. На території Західної України були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська та Тернопільська області. 17 січня 1940 указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старе адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а замість цього були створені райони за зразком УРСР. Наказом Наркомюста УРСР від 26 грудня 1939 р. в Західній Україні були створені обласні управління НКЮ, обласні та народні суди. У вересні-жовтні 1940 р. завершився процес формування колегій адвокатів, органів державного нотаріату, міліції, прокуратури. Формування органів радянської влади відбувалося в повній відповідності з тією системою, яка існувала в СРСР. Крім того, на більшість введених посад відряджаються тимчасово або на постійну роботу фахівці з УРСР, як правило, члени більшовицької партії. 28-30 червня 1940 Червона Армія зайняла територію Бессарабії і Північної Буковини. Политорг-ни Червоної Армії почали створювати тут місцеві органи влади: робітники і селянські комітети. Було проведено ряд організаційних заходів щодо запровадження на території Бессарабії та Північної Буковини радянської влади. Оголошується 8-годинний робочий день, проводяться вибори в місцеві органи влади - повітові, міські, волосні та сільські ради. У липні 1940 р. до Москви була відряджена делегація трудящих краю з проханням возз'єднання з Українською РСР. 2 серпня 1940 Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про включення північної частини Буковини і Хотин-ського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бесар-біі до складу УРСР». Залишок території Бессарабії відійшов до складу Молдавської РСР. 7 серпня з приєднаних до УРСР земель було утворено дві області: Чернівецька та Аккерманська, які в грудні 1940 р. були перейменовані в Ізмаїльську (остання в 1954 р. була ліквідована і введена до складу Одеської області). 15 серпня 1940 Президія Верховної Ради СРСР видала укази «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного та водного транспорту і засобів зв'язку північної частини Буковини».

56. Окупаційний режим в Україні в роки Великої Вітчизняної війни. У планах гітлерівців України була першочерговим об'єктом німецької колонізації (Lebensraum). Після окупації України її територія була розбита на декілька адміністративних одиниць. Найбільша з них називалася «Рейхскомісаріат Україна» і охоплювала Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавщини і Запоріжжя. Рейхскомісаріат поділено на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв, які, в свою чергу, поділялися на округи та райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, яку очолив Е. Кох. Столицею рейхскоміс-саріата було м. Рівне. Для охорони громадського порядку була створена поліція, яка складалася з місцевого населення. У липні 1941 р. Буковина була окупована румунськими та німецькими військами. 19 липня Антоні-ску видав «Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунія». Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі. Галичина, як окремий район, була приєднана до Генерального губернаторства Польша.Часть Південно-Східної України, в тому числі і Одеса, були також передані Румунії. Ця територія називалася Трансністрія. Північно-Східні прифронтові території Ук-раїни (Чернігівська, Сумська, частина Полтавської, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавалися в управління військової адміністрації. Тут були створені оперативні тилові райони, на чолі яких стояли коменданти. У селах німці відновили посаду старости. Для забезпечення жорсткого контролю за населенням вся територія України поділялась на три адміністративні зони. Перша, евакуаційна зона, ставилася до фронтового району. Населення цієї зони підлягало примусової евакуації. У другій зоні населення міст і сіл могло вільно пересуватися тільки вдень. У третій зоні існував спеціальний окупаційний режим з комендантською годиною. На всій окупованій території була введена сувора система реєстрації населення. Запроваджувався обов'язковий примусову працю. За незначні порушення трудової дисципліни могли відправити в концтабір. Жорстокість політики нацистів в Україну не знала меж. За роки окупації тут було знищено близько 6 млн. цивільного населення і військовополонених, депортовано на примусові роботи до Німеччини 2,5 млн осіб. Фактично була знищена економіка Україна. У порівнянні з німецькою румунська окупація була більш ліберальною. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які прояви української національної ідеї.

57. Зміни в органах влади і управління УРСР в період Великої Вітчизняної війни. Спільним постановою Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП (б) від 30 червня 1941 р. з метою мобілізації всіх сил держави було створено Державний Комітет Про-| юні (ДКО). Це був орган з надзвичайними повноваженнями, який зосередив у своїх руках всю повноту військової, політичної та господарської влади. Рішення ДКО були обов'язковими для всіх фі-віческіх та юридичних осіб. Очолював ДКО Сталін, який одночасно був Генеральним секретарем ЦК ВКП (б) та головою РНК СРСР. Органами ДКО на місцях були міські комітети оборони і уповноважені. Органи ДКО діяли паралельно, одночасно з конституцією, оннимі органами влади та управління. Швидке наступ німецьких військ зумовило необхідність проведення евакуації промислових підприємств у східні райони СРСР. З цією метою була створена Рада у справах евакуації при ГКО. В УРСР цю роботу проводили уповноважені поради та евакуаційні пункти. На початку війни Президія Верховної Ради СРСР утворив ряд нових наркоматів: у вересні 1941 р. - наркомат танкової промисловості, у листопаді 1941 р. - наркомат мінометного озброєння. Була проведена перебудова структури наркомату шляхів сполучення, наркомату зв'язку. Для проведення мобілізації працездатного населення в червні 1941 р. при РНК СРСР створюється Комітет з обліку та розподілу робочої сили, а при обласних виконкомах - бюро з обліку та розподілу робочої сили. У 1942 р. при РНК СРСР створюється Головне управління з постачання вугілля, а в 1943 р. - Головне управління з постачання нафти, лісу, штучного палива і газу. Потрібно підкреслити, що введення надзвичайних органів не скасувало діяльності конституційних органів влади та управління, але завдання військового часу викликали необхідність внесення структурних змін в ці органи, перебудову їх діяльності. Була ліквідована сесійна робота рад всіх рівнів. Фактично, працювали тільки президії Верховних Рад СРСР і УРСР. Зросла роль виконавчо-розпорядчих органів. Раднаркому СРСР і УРСР працювали в межах повноважень, наданих їм ГКО, який розробляв найбільш важливі рішення, а Раднаркому забезпечували їх виконання. Отже, вся діяльність державного апарату була спрямована на забезпечення потреб у сфері оборони. У зв'язку з окупацією гітлерівцями Україні центральні органи влади УРСР змушені були евакуюватися спочатку до Саратова, а згодом до Уфи 0 Москву. У лютому 1943 р., коли почалося звільнення українських земель, уряд УРСР переїхало до Харкова, а потім - до Києва. Вищі органи влади і управління відразу ж очолили роботу по відновленню народного господарства. К С звільненням українських земель від фашистських окупантів почалося відновлення органів радянської влади в Украіне.Война привела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради УРСР. На 1 травня 1945 р. з 390 депутатів Верховної Ради УРСР залишилося тільки 289. Уже 1 березня 1944 Верховна Рада УРСР відновив свою роботу. Він схвалив діяльність уряду, затвердив державний фоджет, створення союзно-республіканських наркоматів оборони та іноземних справ УРСР і вніс відповідні зміни до Конституції УРСР. Наприкінці війни в повному складі відновив роботу Президія Верховної Ради УРСР. Величезне навантаження по відновленню народного господарства лягла на уряд республіки. РНК УРСР прийняв цілий ряд заходів, спрямованих на відродження енергетичного господарства, залізничного транспорту, зв'язку, сільського господарства. У надзвичайно складних умовах проходило відновлення роботи місцевих органів державної влади. 1 квітня 1944 Політбюро ЦК КП (б) У прівяло постанову «Про керівних органах місцевих Рад депутатів трудящих», в якому викладався порядок відновлення діяльності рад та їх виконкомів. До 1 червня 1945 відновили свою роботу всі місцеві ради УРСР.

58. Спроба відродження української державності у 1941-1945 роках. Діяльність ОУН-УПА. Історичний досвід показав, що без власних збройних сил нічого було говорити про незалежність. Спираючись на підтримку ідеолога нацистської партії Розенберга, Бандері вдалося отримати згоду гітлерівського командування на створення у складі німецьких військ українського збройного з'єднання «Легіон українських націоналістів», який мав два підрозділи - «На-хтігаль» і «Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але Бандера вбачав у них основу майбутньої української армії. Гітлерівське командування не мало єдиної думки про майбутнє України. Частина нацистських керівників (Розенберг, Канаріс) передбачали створення самостійної Української держави під протекторатом Німеччини з метою використання українців у боротьбі з більшовиками. Інша частина (Борман, Геббельс), яку підтримував і Гітлер, відносила слов'ян до другого сорту і наполягала на знищення українців і заселення українських земель німецькими колоністами. 30 червня 1941 у щойно захопленому Львові без узгодження з німцями ОУН-Б проголосила відновлення Української самостійної держави. Було створено уряд - Українське державне правління, яке очолив Ярослав Стецько. Вищим органом держави стала Українська Національна Рада, на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР К. Левицьким. Ця держава благословив авторитетний митрополит греко-католицької церкви Андрій Шеп-Тицький. Бандера і його прихильники розраховували на те, що німецьке командування скоріше визнає Українську державу, що піде на конфронтацію з українцями на початку війни. Але німецьке командування прореагувало на цей факт вороже. С. Бандеру та Я. Стецька викликали в Берлін і поставили умову негайно скасувати рішення про створення Української держави. Після відмови зробити це, С. Бандера, Я. Стецько і понад 300 їхніх прихильників (членів ОУН-Б) були заарештовані і кинуті до концтабору «Заксенхаузен». У жовтні 1941 р. члени ОУН-М намагалися відновити діяльність Української Національної Ради у Києві. Але гітлерівці жорстоко розправилися і з ініціаторами цієї акції. 40 членів ОУН-М були розстріляні, Ця відчайдушна спроба відродження української державності знову показала помилковість орієнтації на підтримку визвольної боротьби зовнішніми силами. Бандерівці, осмисливши, що Німеччина розглядали ет Україна тільки як колонію, перейшли до партизанської боротьби з гітлерівцями. Вже до кінець 1942 р. численні партизанські загони, якими керували оунівці, об'єдналися в Українську Пов-станческую Армію (УПА). Її командиром став офіцер реформованого «Нахтігалю» Роман Шухевич. Він зумів створити професійну партизанську армію, яка фактично контролювала майже всю територію Західної Україні. У 1943-1944 рр.. під контролем УПА на Волині була проголошена Кількість ський Республіка, де функціонувала українська цивільна і військова влада. Програма боротьби УПА спрямовувалася як проти фашистів, так і проти більшовицького режиму. Ко-гда розгорнувся наступ Червоної Армії на захід, УПА вступає в сутички з радянськими військами. У серпні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б під Сам-бором таємно зібралися делегати різних політичних партій (за винятком ОУН-Б) та представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну Раду, основним завданням якої була боротьба за самостійну Україну. В тилу Червоної Армії розгорнулася справжня партизанська війна. У селах, разом з порадами, нелегально діяли національно-державні структури ОУН (кущові, районні, окружні, крайові проводи), які спиралися на УПА. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, знищили близько 30 тис. партійних і радянських працівників, а також військовослужбовців. Це, в свою чергу, призвело до масових репресій НКВД проти західно-українсько-го населення. Знову-таки, за офіційними даними, в Сибір було депортовано 213 тис. осіб. Траплялося, що цілі села за підтримку оунівців відправляли до концтаборів.

59. Правоохоронні органи і основні риси права України в роки Великої Вітчизняної війни. УРСР - член Організації Об'єднаних Націй. 22 червня 1941 Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про військові трибунали в місцевостях, оголошених на військовому положенні і в районах воєнних дій», яким встановлювався порядок організації військових трибуналів і порядок ведення ними справ. Трибунали створювалися при арміях, корпусах, дивізіях, гарнізонах, бригадах на залізниці та в річкових (морських) басейнах. Наглядовими інстанціями для цих трибуналів були військова, військово-залізнична, військова воднотранспортної колегії Верховного суду СРСР і Пленум Верховного суду СРСР. Наркомюст СРСР здійснював організаційну роботу. Частина територіальних судів і прокуратур (у місцевостях, де було введено положення облоги) також перетворювалися на військові. Були також створені окружні та обласні військові трибунали НКВС. До 1943 р. трибунали діяли у складі трьох постійних членів, згодом - за участю засідателів. Терміни розгляду справ були стислими; постанови трибуналів не підлягали касаційному оскарженню (переглядалися тільки в порядку нагляду); слухання справ було закритим. Командувачі арміями і округами та військові ради могли призупинити виконання смертних вироків, які, як правило, виконувалися негайно після їх винесення. Трибунали наділялися широкою підсудністю і мали право розглядати всі злочинні діяння, включаючи спекуляцію та хуліганство. Військова влада сама визначала підсудність конкретної справи і пе-редавала його або загальним судам, або трибуналам. У місцевостях, які знаходилися на положенні облоги, до «провокаторам, шпигунам і іншим агентам ворога, ксоторие закликали до порушення порядку», розстріл застосовувався без судового розгляду. З введенням воєнного стану були воєнізовані всі ланки прокуратури. Районні, міські та обласні прокуратури були перетворені у відповідні військові прокуратури. Воєнні умови викликали необхідність ще більшої централізації керівництва службами державної безпеки і охорони громадського порядку. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 НКГБ і НКВД СРСР були об'єднані в загальний НКВС СРСР. На початку серпня 1941 р. були об'єднані наркомати державної безпеки і внутрішніх справ УРСР. Структура органів міліції не зазнала істотних змін, але з'явилися нові напрямки роботи, такі як боротьба з організованим бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї у населення. Ще більш репресивної стала діяльність органів державної безпеки. Наказ № 270 від 16 серпня 1941 р., підписаний Сталіним, санкціонував знищення в'язнів радянських тюрем. Ще до появи цього указу масові знищення в'язнів сталися у Львові, Самборі, Станіславі, де загинуло близько 10 тис. ув'язнених, у Луцьку, Рівному, де були знищені близько 5 тис. осіб. Положення Наказу № 270 отримали розвиток в Наказі № 227 від 28 липня 1942 р. органам НКВД було надано право розстрілу «в позасудовому порядку», право застосування загороджувальних загонів та штрафних батальйонів. Встановлювалася кримінальна відповідальність близьких родичів репресованих. Відразу ж після звільнення Україні відновили свою роботу обласні та народні суди, органи прокуратури. Багато часу приділяли органи прокуратури роботі Надзвичайної державної комісії з виявлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їх союзників, затвердженої ще 2 листопада 1942 р. У УРСР були створені республіканська, обласні та міські надзвичайні комісії. Організаційні форми діяльності радянської міліції у звільнених районах залишалися такими ж, як і до війни. В областях відновили свою роботу обласні управління НКВС, в районах - райвідділи НКВС. До складу обласхних управлінь вхо дили відділи: політично ^ карного розшуку, оперативний, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, паспортний, державної автоінспекції та секретаріат.