Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

 

Мета громадянської освіти - сформувати особистість, якій притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв'язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською  відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства.

 

Завдання громадянської освіти:

 

- надати молодому поколінню  знання про світові демократичні  здобутки та особливості становлення  демократії в Україні;

 

- сформувати мотивацію та основні  вміння, необхідні для відповідальної  участі у громадсько-політичних  процесах, критично-конструктивне ставлення  молоді до життя суспільства;

 

- сприяти становленню активної  позиції громадян щодо реалізації  ідеалів і цінностей демократії  в Україні;

 

- створити умови учням щодо  набуття досвіду громадянської  дії, демократичної поведінки  та комунікативної взаємодії.[25,C10]

 

Чому система виховання та освіти мусить бути саме національною? Наукові  дослідження переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під  постійним впливом матеріальної й духовної культури свого народу. Це потрібно, насамперед, для найповнішого розкриття природних схильностей  дитини і розвитку її здібностей, оскільки в цьому разі використовуються якнайповніше етнопсихологічні особливості дітей  певного народу. Зайве нагадувати, що саме такий шлях приводить до виховання національно свідомих громадян. Однак сучасна етнокультурна  ситуація в Україні, особливо на півдні та сході, а також у містах, дуже далека від тієї, яка б сприяла  повноцінному духовному та інтелектуальному відтворенню нації. Діти не залучаються  з раннього віку до культури та історії  свого народу. Вони, як правило, не перебувають  під безпосереднім формуючим  впливом українського мовного середовища.

 

Отже, першочерговою є потреба  створити комплексну, науково обґрунтовану програму національного виховання  та освіти, орієнтовану на духовно  вільну, творчу, гармонійно розвинену  особистість, яка уможливить відновлення  України, бо матиме усвідомлену потребу  жити у суспільстві, що постійно вдосконалюється. У свою чергу, зворотний зв'язок суспільства  й людини зумовить характер і темпи  українського відродження.

 

Самосвідомість українського народу тривалий час зоставалася явищем проблематичним. Українська спільнота  ідентифікувалася через спільну  історичну долю, вікові звичаї, норми  громадського життя та зв'язок з  природним середовищем. Проте тривала  відсутність державно-політичного  забезпечення культури призвела до збіднення  її повнокровного поступу. Соціо-нормативний  рівень культури залишався витісненим вартостями чужих цивілізацій, за якими  поставали ідеї та норми, неадекватні  життю українського народу. Втрата національної школи, освіти, науки, професійних  мистецьких набутків, приглушила національну  самосвідомість, постала загроза  існування самого народу з його органічним екологічним середовищем.[24,C.4]

 

Саме поняття української національної самосвідомості потрапило під дію  кримінальної покари і стало небезпечним  для кожного, хто свідомо, чи навіть стихійно міг його виявити. І лише за останні роки ми маємо право  сказати вголос: " Ми українці! " Але сказати мало. Це усвідомлення своєї приналежності до української  нації повинно зберігатися у  глибинах душі і виховуватися з самого дитинства.[16,C.59]

 

Національна свідомість і самосвідомість - це осягнення людиною себе представником  певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історична  пам'ять.

 

Педагог у своїй роботі зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричинює оманливе, ілюзорне відчуття " другосортності", "другорядності" рідної мови, культури, врешті самого себе, породжує комплекс національної і громадянської  неповноцінності, ущербності. Національно  ж свідомому юнаку чи дівчині  чужі зверхність, чванькуватість, погорда  у ставленні до представників  інших національностей, комплекси  месіанства, національної винятковості.[21, C.23]

 

У сучасних умовах, коли український  народ вступив у нову еру свого  історичного розвитку, національне  виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно сприяє формуванню основних компонентів духовного  світу особистості національної психології.

 

І повноцінне становлення особистості  неможливе без врахування психології дитини, стану її душі. До того ж мають  велике значення думки і прагнення  цілого народу, серед якого людина зростає, виховується. Треба брати  до уваги усе багатство якостей, відтінки національної психології. "Виховання - зазначав К, Ушинський, - бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними  і поодинокими особливостями, - і  передусім звертається до характеру  людини; а характер і є саме тим  ґрунтом, в якому корениться народність".

 

Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і  державної незалежності Батьківщини -України. Це психологія людини, яка  вічно захищала себе, свою матеріальну  і духовну спадщину, падала в нерівному  бою, підіймалася і перемагала і  в години політичної незалежності України  сягала вершин людської цивілізації.

 

Історично відповідальна місія  батьків, педагогів, громадськості - знати  національну психологію і формувати  її в кожній дитині.[2, C.13]

 

Мета українського національного  виховання - створення національного  типу особистості, виховного ідеалу - гармонійної і всебічно розвиненої людини - українця з багатогранними знаннями, глибокою національною самосвідомістю, високими інтелектуально-творчими, духовно  багатими і естетичними якостями, патріотичними почуттями та працьовитістю. Цей ідеал базується на засадах  народних чеснот українців і християнської  моралі, позитивних героїв літописних творів княжих часів, педагогічній думці  України від " Повчання дітей " В.Мономаха до " Виховного ідеалу " Григорія Ващенка. Пріоритетним напрямом процесу виховання юного громадянина  України є формування і розвиток у школяра національної самосвідомості, яку можна формувати і розвивати такими методами як лекція, бесіда, диспут, метод прикладу.

 

Найчастіше використовуваним є  метод бесіди. Результативність бесід  залежить від уміння педагога захоплено  подати інформацію, зацікавити нею  школярів. Теми для таких бесід  різноманітні. Але найбільш ефективними  для формування національної самосвідомості є героїчні. Як писав О.Сухомлинський, ідея вірності Батьківщині стає переконанням, коли вона постає перед дитиною в  ореалі героїчного. Тому варто вдаватися  до бесід про видатних борців за незалежність України (П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепу, П. Полуботка, П. Калнишевського, С. Петлюру), народних героїв (С. Наливайка, І. Сірка, О. Довбуша, І. Богуна та інших), наводити приклади самовідданого служіння Україні, яких немає в підручниках.

 

Ефективним є також метод  лекції, завдяки якій учні засвоюють  знання про Україну (економічні, правові, моральні, культурологічні, історичні, етнопедагогічні тощо), що є необхідним компонентом національної самосвідомості.

 

Ці знання варто інтегрувати  в чітку систему і подавати учням у певній послідовності  і наступності. Цьому може сприяти  групування матеріалу блоками:

 

1) етногенез українців;

 

2) їхня мова;

 

3) історія;

 

4) матеріальна культура;

 

5) духовна культура;

 

6) особа як представник народу  та ін.

 

Кожен такий блок становить основу, яка групує всі інші розрізненні  знання. Ці блоки найдоцільніше оформити у вигляді нарисів - розповідей, що в сукупності складатимуть своєрідну  хрестоматію для вчителя, яку  можна використати під час  вивчення тої чи іншої теми, на конкретному уроці. " Якщо ви бажаєте бути володарем юних душ, якщо прагнете, щоб серця учнів були відкриті до вашого слова, - звертався до вчительства В.Сухомлинський, - створіть свою хрестоматію громадянського виховання".

 

Зміст цих нарисів-розповідей має  внутрішньо сприйматися учнями, викликати  у них роздуми і переживання.

 

Величезну роль у формуванні національної самосвідомості, громадянської позиції  учнів відіграють диспути - як спонтанні, викликані якимись суспільними  подіями (повідомленнями засобів масової  інформації і т.п.) і спеціально організовані. їх треба детально готувати, визначити  тему, заздалегідь поставити питання, які обговорюватимуться, з тим, щоб  учні опрацювали відповідні інформаційні джерела, продумали свої виступи.

 

Національне виховання також сприяє формуванню національного мислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народної естетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості. Отже, формування національної самосвідомості в кожної людини здійснюється в тісному взаємозв'язку з формуванням інших громадських  рис особистості, які є результатом  національного виховання. А воно являє собою систему, яка створювалася протягом віків самим народом. Система  поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світогляд  та цілісні орієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніх поколінь.

 

Завдяки національному вихованню  в молоді найповніше реалізуються природні нахили, формується національний склад  мислення, психіки, національний характер і світогляд.

 

Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання національного тилу особистості, формування в неї національної свідомості та самосвідомості, чим досягається  духовна єдність поколінь, наступність  національної культури і безсмертя  нації.[16, C.59]

 

Катерина Кулик у статті "Бути патріотом не на словах, а на ділі" зазначає, що формувати у підростаючого  покоління синівську любов до рідної землі, глибоку національну  свідомість, високу духовність - ось  першочергові завдання педагогічного  колективу школи.[30, C.33] Є ще цілий ряд дуже цікавих статей: "Українська народна пісенна культура, як засіб формування національної самосвідомості"[34,C.11]. Де вказується, що особливе місце у формуванні і вихованні людини завжди належало музиці, бо її особливість полягає в тому, що вона впливає безпосередньо на почуття, "Формування етнічної самосвідомості школярів - важлива проблема сучасної національної школи України".[23,C.38]. Саме етнічну самосвідомість вважають першоосновою національної самосвідомості, "Національне виховання на уроках трудового навчання в умовах Української гімназії", Національна самосвідомість школярів та перспективи її розвитку"6, "Національна психологія", "Формування національної самосвідомості учнів засобами еколого-натуралістичного виховання: у профільних гуртках.

 

Не стояли осторонь розвитку національної самосвідомості і видатні педагоги: К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський,Софія  Русова, Б. Грінченко, С. Черкасенко, Т. Лубенець... пріоритетним напрямком  розвитку сучасної педагогічної історії  і практики має стати утвердження  і розвиток національної системи  виховання як провідного чинника  культурно-національного відродження. Правильно організоване національне  виховання формує повноцінну особистість, суверенну індивідуальність, яка  цінує свою громадянську, національну  і особисту гідність, совість і  честь. Формування національного типу особистості забезпечує духовну  єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.

 

Як немає людини взагалі (абстрактної, безликої, безнаціональної належності), а є людина українець, росіянин, німець, білорус тощо, так немає виховання  взагалі, а є як зазначив К.Д. Ушинський " російське виховання ", "французьке виховання ", "англійська система  виховання". Ставши одним з елементів  державного і народного життя, громадське виховання пішло з кожного  народу своїм особливим шляхом, і  тепер кожен європейський народ  має свою окрему характеристичну  систему виховання. В.О.Сухомлинський  обґрунтував теорію національного  самовизначення учнів у процесі  навчання і виховання.

 

Завдання національного виховання - зберегти у віках провідний етнос, відтворити його в наступних століттях. Національний характер виховання полягає  у формуванні молодої людини як громадянина  України незалежно від її етнічної приналежності.

 

Виховання - це цілеспрямована професійна діяльність педагога, яка спонукає до максимального розвитку особистості  дитини, входження дитини у контекст сучасної культури, становлення його як суб'єкта і стратега особистого життя, достойної людини. Мова йде про  всебічний розвиток особистості. Безумовно, про це сказано й написано багато, але останнім часом інколи спостерігається  намагання якщо не заперечувати, то хоча б замовчувати цей постулат. Людина від народження має певні  природжені здібності, але лише в  процесі навчання і виховання, трудової діяльності, спілкування з іншими людьми вони розвиваються і можуть досягти високого рівня. Суспільство  через свої інститути, в першу  чергу, через школу, створює кожній людині сприятливі умови для їх розвитку[5, C.2]

 

Софія Русова свої педагогічні погляди  висвітлювала в численних статтях, що публікувались у педагогічних журналах: "Світло","Вестник  воспитания", "Образование". У  своїх публікаціях вона висвітлювала проблеми національної школи, історії  педагогіки, виховання дітей. Особливий  інтерес серед педагогічної громадськості  викликала її стаття " Нова школа ", що опублікована в журналі "Світло"(1914). Головною ідеєю статті була теза: "Тільки той народ має перспективу, який має кращу школу".

 

С. Русова закликала до активної боротьби проти царату за національну школу. Новою народною школою вона вважала  таку школу, де дитина розвивається на національному ґрунті з урахуванням  своїх індивідуальних особливостей. Вона стверджувала: " На Україні рідною мовою є українська; нею й мусить проводитися вся наука".

 

Значний внесок у розбудову національної школи в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. зробив Б. Грінченко. Він свідомо став на шлях боротьби за

 

соціальне визволення народу, яке  національні меншини царської Росії  тісно пов'язували з боротьбою  за право розвивати рідну мову, освіту, культуру.

 

Його запросила до земської школи  в с. Олексіївка Катеринославської  губернії Христя Алчевська.

 

Вона була відомою освітньою  діячкою, на свої кошти побудувала школу  і опікувалася високим рівнем викладання.

 

Завдяки Б. Грінченку діти з Олексіївської  школи добре усвідомлювали, що вони українці, були обізнані з історією і географією України, знали видатних письменників та їхню творчість і  головне - могли свої знання викласти рідною мовою.