Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

 

Вагомий внесок у розбудову національної школи на межі XIX - XX ст. зробив видатний український педагог С. Черкасенко. Він докладав значних зусиль до створення національної школи, котра, на його думку, мала бути осередком формування національної свідомості та патріотизму.[17,C46]

 

Вагомий внесок у справу формування національної самосвідомості має зробити  педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була і є провідником  суспільства в галузі освіти і  виховання, а з іншого - формує педагогічні  кадри, які мають забезпечити  докорінне оновлення сучасної школи  на засадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв, національної педагогічної спадщини. Перед психолого - педагогічними науками постає питання  про те, що потрібно зробити, щоб  сьогоднішній випускник школи став носієм і провідником національного  відродження, здатним до подвижницької  праці справжнього патріота і  громадянина своєї держави.

 

На думку Ю. Римаренка, слід врахувати  таку важливу компоненту національної самосвідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національної самосвідомості проявлялося не стільки  як процес посилення національних почуттів, усієї емоційної сфери, що, безумовно, важливо, скільки як більш глибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреб розвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної самосвідомості, як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявити дійсні джерела національного розвитку. Одним із таких джерел самопізнання є рідна мова, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощі світосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.[16, C.60]

 

Мова - це концентрація мудрості і  досвіду нації. Втрата її призводить до порушення суспільної гармонії, законів людської еволюції. " Культура змінює свій генетичний код, а народ  відчужується від традицій, звичаїв, духу предків, потрапляє в іншу духовну  атмосферу і свідомо чи несвідомо  страждає.

 

Мова - це та ж прекрасна квітка духовної культури українського народу, його духовне надбання, дзеркало душі народної[30, C.34]

 

Незважаючи на експерименти про  прискорення цивілізаційного прогресу, підтвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що " як людині, так і народові з кожним роком  важче вийти з колії, прикладуваної  для нього своєю мовою, власне, на стільки, наскільки поглиблюється  ця колія". Справа в тому, що мова - це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури і вона має шанс на вічність.

 

Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших  функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією  та нормальних політичним і економічним  життям.

 

Усвідомлення в суспільстві  ролі національної культури має наслідком  відповідну політику держави. Наприклад, рада з освіти в Японії визначила  три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у XXI столітті. Третя з них сформована так: "Виховувати японців із широким світоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності і водночас поважають специфіку інших різно-національних культур".

 

Йоган Гейзінга вважав, що поняття  культури поєднане з самосвідомістю вільного, морального, відповідального  індивіда як члена людської спільноти. Про культуру не можна говорити там, де немає громадянської гідності особи.

 

В народній свідомості вирізбляється  ідеал людини - громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі чесність і працьовитість, доброту  і милосердя, стійкість і незалежність духу, вірність заповітам батьків, дідів, щирість, доброзичливість, талановитість  і працьовитість.

 

Загальновідомо, що нові умови суспільного  розвитку нашої держави висувають  нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатиме основу майбутньої української нації. Це повинна бути людина вільна, творча, що добре орієнтується не тільки в перипетіях громадсько-політичного  життя, а й у складних міжособистісних  стосунках.

 

Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостей проходить  рефлексію відповідальності, моральної  причетності до долі ближнього, хто  потребує його допомоги..." (Б. Гаврилишин).[5, C.2]

 

Для подолання синдрому прищепленої  українцям безпорадності та інших  генетично не властивих рис, у  відродженні національних вартостей  величезне значення має плекання гідності й самопошани - як особистої, так і національної. В. Ротенберг  вважає, що "аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба  мати високу самоповагу, треба аби  точка відліку діянь була всередині, а не ззовні". Тобто потрібно боротися за свій народ, за свою вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо як писав  Ю. Вассиян, " ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу - ввійде до царства золотої  свободи".

 

Національна гідність і самоповага - це атрибути національної самосвідомості, тобто осмисленого, "когнітивного ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати  ці феномени, пізнавати інших, аби  зрозуміти суть і сенс перебування  свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних  і фальшивих.

 

Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія - всі  ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони - немов  життєздатна, але мертва матерія, яка  потребує " подиху життя". "Тим  подихом, що оживляє націю, є національна  свідомість - почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу  утримуватися назовні і виявлятися внутрі ".

 

Великого значення самосвідомості надавав В. Жаботинський: " Я висуваю  інший критерій вищої раси - самосвідомість... Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем - частіше  за все - гордістю. Це є риса, завдяки  якій король Лір і в ручищі залишається  королем, він не може позбутися цього  усвідомлення".

 

Усвідомлення себе - це і є формування самосвідомості. Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або  свідомого ставлення до світу  і людини взагалі.

 

Національне усвідомлення - це раціональне, інтелектуальне прагнення завбачити  перспективи життя народу в системі  його самозбереження. Тому поняття  української перспективи адекватне  національній самосвідомості народу.[8, C.3]

 

У розвитку національної самосвідомості дитини і зрілої особи О. Вишневський  виділяє три окремі етапи: перший - етап раннього етнічного самовдосконалення; другий етап - етап національно-політичної самосвідомості; третій етап - етап громадського самоусвідомлення.

 

Протягом останніх років відбулися  значні зрушення в українському шкільництві, у позашкільних молодіжних та юнацьких організаціях. З'явилися експериментальні школи, гімназії, ліцеї, класи з поглибленим  вивченням окремих предметів, експериментальні навчальні програми. Наприклад діє  у м. Вінниці гімназія № 17. Нарешті  з'явилися і численні концепції  української національної школи. Проте  головним їхнім недоліком є те, що в них відсутня система, котра  забезпечувала б їх втілення.

 

Але, як правило, пропонуються загальнореспубліканські  концепції національної школи. А  у нас же існують зрусифіковані  Південь та Схід, денаціоналізований Центр і національно збережений Захід. І скрізь проблеми національного  виховання мають вирішуватися по-різному. Тож цілком зрозуміло, що введення у  дитячому садочку навчальних занять, а в школі викладання предметів  українською мовою не вичерпують проблеми створення системи національного  виховання та освіти. Так само не зарадять справі і ін'єкції до шкільної програми предметів із українознавчою специфікою (народознавства, історії  України тощо).

 

Початок національної свідомості закладається учителем в початковій школі, бо саме тут національне виховання відбуватиметься  засобами інтегрованого курсу українознавства. Він не може бути обмежений рамками  одного - двох предметів (тим більше в українській школі).

 

Українознавство має бути не просто складовою частиною кожної дисципліни, а стержнем усієї навчальної та виховної роботи.

 

Вивчення такого курсу в початковій школі - це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядом - втіленням багатовікової культури й мудрості наших предків. На уроках з'єднуватимуться розповідь вчителя  із практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою групою на уроках праці та образотворчого мистецтва, з екскурсіями  на місця історичних подій, в майстерні  художників і народних митців. Вважають, що це має бути інтегрований курс, до якого входитимуть: мистецтво слова, тобто фольклор, література, музика і співи (народні пісні та виконання  їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (народне та професійне малярство, художня праця, народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка, народні танці, театралізовані "дійства" (обряди, зустрічі весни, купальські, обжинки  та ін.)

 

Увесь навчально-виховний процес, певна  річ, має відбуватися українською  мовою (крім уроків іноземної мови), а щодо уроків рідної мови, то навчання має бути спрямоване як на вивчення орфографії й граматики, так і  на оволодіння мовою як засобом спілкування, знаряддям мислення, усного й писемного  викладу думок, поетичного зображення дійсності.[24, C.5]

 

Фундаментальне значення у розгляданні  проблеми національного виховання  належить рідній мові. Саме вона втілює в собі одну з основних ознак нації. Через рідну мову і культуру, вважав В.Симоненко, дитина здійснює своє "синівське  право побути з матір'ю на самоті".

 

Досконале володіння рідною мовою  безпосередньо впливає на розвиток інтелектуальних, естетичних інтересів  учнів, їх моральних почуттів.

 

У школі c. Клекотини вчителі української мови та літератури люблять слово, мову, з великою відповідальністю ставляться до своєї справи. Вони домагаються практичного спрямування уроків для підвищення орфографічної та пунктуаційної грамотності учнів, розвитку їх літературної освіти, розкриваючи складні процеси історичного розвитку українського письменства в широкому національно - соціальному контексті, у зв'язках із світовою літературою. І на основі цього уже буде продовжуватися вивчення в інших класах. Ось наприклад, вчителька української мови проводить вступний урок в шостому класі на тему: "Краса і багатство української мови".

 

Вчителька ставить перед собою  мету: показати учням красу, багатство, невмирущість державної мови України, розкрити значення мови в житті людини, суспільства, виховувати любов до неї, гордість за свій народ, який має славне героїчне минуле і багату культуру.

 

Щоб виховати громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі м'якість і ніжність вдачі, пісенність і мужність, доброту й милосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і  дідів та ін. - починати треба, мабуть з рідної мови. Бо ж загальновідомо, що вона є однією з найдавніших  і найрозвинутіших мов світу. За ступенем поширення на планеті  перебуває у другому десятку, а за кількістю носіїв посідає  друге місце серед слов'янських  народів.[21, C.25]

 

Велика робота по формуванню національної самосвідомості проводиться в ЗОШ, де на уроках історії учні поринають  у світ багатовікового досвіду народу. Без історичної пам'яті неможливо  відповісти на питання: " Хто ми, чиї  сини, якої матері діти?"

 

В історії України учні черпають знання про витоки і самобутність етносу нашої нації, її велич і  трагедію, особливості історичного  розвитку українського народу (з праць  Грушевського, Субтельного, Крип'якевича, Аркаса, Яворницького, Дорошенка.)

 

Таким чином, учитель формує в учнів  національну свідомість, в них  підвищується інтерес до предмету вітчизняної  історії.

 

"Немає мудріших, ніж народ,  учителів; У нього кожне слово  - це перлина, це праця, це  натхнення, це людина." - поетично  переконує М. Рильський. Без  повернення багатовікового досвіду  народу у справі виховання  і навчання не може здійснюватись  і формуватися національна самосвідомість, як її практичний результат,  невід'ємне право української  нації на самовизначення.

 

Вже не перший рік педагоги школи  працюють над проблемою "Формування національної самосвідомості учнівської молоді засобами еколого-натуралістичного виховання".

 

Плануючи роботу педагоги використовують такі народні традиції, які б давали учням певні екологічні знання, дохідливо  пояснювали взаємозв'язок людини з  суспільством і природою, визначали  правила поведінки людей у  навколишньому середовищі, забезпечували  можливість легко і усвідомлено  використовувати знання про народні  традиції у власному ставленні до природи.

 

Формою національного виховання  є й використання свят, обрядів  народного календаря. Серед них: День Святого Миколая, Новорічні  та різдвяні свята: Водохреще; Благослови, мати, весну зустрічати; Свято зустрічі птахів; День матері; Зелені свята; Івана  Купала - свято сонця і врожаю.

 

Збагачуючи душу дитини, перекладаючи в неї те, що отримали у спадок, педагоги прагнуть виростити нове покоління, яке продовжить наш український  рід, адже відродити Україну, зберегти і поліпшити довкілля України  повинні діти, яких ми сьогодні навчаємо і виховуємо.

 

Одним із головних завдань виховання  в сучасній загальноосвітній школі  України є формування національної самосвідомості. Сучасні дослідження  показують, що особливим моментом у  вирішенні цієї проблеми є питання  розуміння сутності цього важливого  явища. Серед істотних характеристик  визначеного поняття національна  самосвідомість центральне місце відводиться  етнічній самосвідомості.

 

Саме етнічну самосвідомість вважають першоосновою національної самосвідомості. Дослідники також називають етнічну  самосвідомість суб'єктивною властивістю  нації.

 

Формування етнічної самосвідомості пов'язане з усвідомленням особистістю  свого місця у світі, зі ставленням до своєї рідної культури, з усвідомленням  себе як суб'єкта етносу, громадянина  України та світу.

 

Проведені нами дослідження в ряді загальноосвітніх шкіл дозволили визначити  певні особливості розвитку етнічної самосвідомості школярів сучасної школи  України, зокрема, існування в них  уяви про свою та інші нації (за принципом  ми - вони).