Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

 

Свій вибір учні мотивували більше економічними інтересами. Крім того, слово  нація в них більше асоціювалося з поняттям держава.

 

На запитання " Чи пишаєтесь ви тим, що ви українці? " - майже всі  школярі початкових класів (98,7 %) відповіли " Так ". У школі с. Клекотини  дали такі відповіді: "Так" - 51,5 % ("Україна  є центром Європи"," Це рідна  земля", "Бо є сало", " Нормальні  люди", "Це Батьківщина", "Я  тут виросла і живу", "Ми українці"); " Не знаю" - 21,2 % (" В інших  країнах нас вважають рабами", "З неповагою до нас ставляться"); 3,1 % - "Немає перед ким"; "Ні" - 18,2 %.

 

Звичайно, проведене дослідження  не претендує на вичерпну відповідь  щодо вивчення проблеми стану наступності  формування етнічної самосвідомості учнів  загальноосвітньої школи, а потребує уточнення, доповнення, узагальнення результатів, з метою з'ясування об'єктивнішої оцінки. Однак уже наведені результати дають змогу передбачити основні  напрямки удосконалення виховної роботи, спрямованої на забезпечення ефективних шляхів вирішення проблеми формування етнічної самосвідомості школярів сучасної національної школи України.

 

Особливе місце у формуванні і вихованні людини завжди належало музиці, бо її особливість полягає  в тому, що вона впливає безпосередньо  на почуття.

 

Народні пісні, які в сукупності своїй окреслюють феномен української  нації, промовляючи до прийдешніх поколінь, покликані виплекати в їх душах  національну свідомість і гордість за свій народ, його історію, культуру.

 

Вченими в останні роки встановлено  позитивний вплив пісні, пісенної молитви  на психіку людини, її здоров'я. Це та муза, де емоційна інформація досконало  поєднані музикою й словом.

 

Для виявлення ролі пісні в житті  українського народу зверталося багато діячів літератури й мистецтва інших  народів.

 

Аналіз праць визначних просвітителів, письменників, діячів культури і мистецтва, дослідження текстів пісенного  фольклору України переконливо  показують, що українські народні пісні - джерело пам'яті народу, духовний його набуток, - є дієвим засобом  формування національної самосвідомості. Завдяки емоційності, мелодійності, змістовності й образному багатству  українська пісня легко засвоюється  слухачем, її зміст трансформується  в ставленні особистості до рідної землі, народу, Батьківщини.

 

У звичаях, обрядовості зафіксоване  національне буття народу. Неперервність  життя, наступність поколінь підкреслюються тією провідною роллю, яка належить, з одного боку, старшим людям, збагаченим досвідом, життєвою мудрістю, і, з другого - дітям, які уособлюють місію продовження  роду, його культурно - історичних традицій.

 

Зміни в ідеалах, ціннісних орієнтаціях, релігійних віруваннях націй, народностей  руйнують старі традиції і трансформують  їх відповідно до свого змісту. "Без  традицій не може бути цивілізації, без  руйнування традицій не може бути ніякого  прогресу", підкреслив Г. Лебон.[48, C.59]

 

Звичаї та обряди українського народу - не додаток до життя, а саме життя, яскравий вияв його самобутнього характеру, світогляду.

 

Можливість виховного впливу на учнів через зміст навчальних предметів ґрунтується на емоційному сприйнятті кожною особою тих поглядів, подій та фактів, що утворюють основу національної самосвідомості.

 

Формування національної самосвідомості учнів має відбуватися повсякчасно, багатопланова. Не лише на уроках, а  й у позаурочній, позашкільній роботі. Під час проходження педагогічної практики у школах було помітно, що національна свідомість формується в процесі безпосередньої участі учнів у навчально - виховних заходах, які спираються на знання, здобуті  раніше, поглиблюють і розширюють їх. Ці заходи логічно продовжують  розпочату роботу, мають певну  систему, враховують принцип послідовності, наступності, вікові та індивідуальні  особливості учнів, їхні інтереси та побажання; вони доступні, цікаві.

 

Учитель пізнає індивідуальні здібності  і устремління учня, створює відповідні умови для їх самореалізації, активізуючи  і спрямовуючи внутрішню енергію  дитини на її самовиявлення і самоутвердження.

 

За формою заходи по формуванню національної самосвідомості можуть бути навчальні, ігрові, змагальні, художні, індивідуальні, гурткові і т. ін. Водночас їх можна  поділити на:

 

-суспільно-корисні: охорона пам'яток  історії і культури, екологічні  рухи, експедиції - " Козацькими шляхами  ", " Моя земля - земля моїх  батьків", патріотичні акції дитячих,  юнацьких молодіжних організацій  "Пласт", "Січ";

 

- пізнавально-розвиваючі: вікторини,  турніри, диспути, бесіди, екскурсії;

 

- військово-спортивні: козацькі  забави, змагання з козацьких  єдиноборств, естафети національних  ігор.

 

Отож, процес формування національної самосвідомості втілює в собі національні  та загальнолюдські цінності і реалізується основними шляхами, засобами, як: рідна  мова, родовід, рідна історія, краєзнавство, народна символіка, національні  традиції, звичаї та обряди і т.д.

 

Ось чому важливо відродити й  активно впроваджувати в національній школі народознавче і родинознавче виховання, бо саме така робота містить  найбільше можливостей для глибокого  і всебічного пізнання і засвоєння  учнями багатої національної культури взагалі і звичаєвої спадщини українських сімей зокрема. Таким  чином, національна свідомість і  самосвідомість - це осягнення людиною  себе представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна  свідомість, є історична пам'ять.

 

Отже, в сучасній школі відбувається формування національної свідомості. Важливу роль в цьому відіграє учитель. Він створює всі умови  для досягнення поставленої мети.

 

 

Розділ II. Ідеї української державності та її відображення у шкільному курсі вітчизняної історії

 

 

Українська державність, зародившись  у глибині віків, еволюціонувала від найпростіших до високоорганізованих  форм політичної організації, переживала періоди піднесення й занепаду. Проте  ідея власної державності ніколи не згасала в свідомості українського народу.[12,C.2]

 

Державність України має глибокі  корені. Перше державне утворення  на її території - Давньоукраїнська держава  антів, яка займала значну територію  та мала вихід до Чорного моря. Проіснувавши три століття (кінець IV - початок VII) вона розпалася під натиском кочовиків - аварів, які прийшли з глибин Азії.[6, C.3]

 

М. Грушевський у вступних зауваженнях  до першого тому " Історії України - Руси" зазначав, що "... середнє  Подніпров'я з усякою правдоподібністю можна вважати правітчизною нашого народу. З великою слов'янською  міграцією східнослов'янські племена, що увійшли в склад нашого народу, опанували майже всю теперішню  етнографічну територію...". Від часів  слов'янського розселення історія нинішньої  української території стає територією українського народу.

 

У статті " Українці" М. Грушевський  підкреслював: " Як і диференціація  слов'янських племен взагалі, так  і зачатки виокремлення українського племені беруть свій початок з  доісторичних часів, а пізніше історичне  життя лише посилювало це відусоблення, ведучи українські племена особливим  шляхом, що лише часами і частково збігався з історичною еволюцією племені  великоросійського чи білоруського".

 

Розвиваючи і продовжуючи цю думку, зокрема визнаючи початки  етногенезу українського народу, М. Грушевський  в "Очерках истории украинского  народа" писав, що "Порогом історичних часів для українського народу можна  прийняти IV ст. н.е... До цього часу ми можемо говорити про українські племена лише як про частину слов'янської групи племен..." і далі: " Вихідним моментом... (історії українського народу) є відокремлення південної групи східнослов'янських племен, з якої сформувалась українська народність. Ще конкретніше з цього приводу висловився вчений в "Ілюстрованій історії України". В цій праці він прослідковує родовід українського народу з перших століть нашої ери, зазначаючи, що античні автори VI - VII ст. н. є. називали антами українців. "Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над Дунаєм і в балканських землях. Антами тих, що сиділи над Дністром і дальше Азовського побережжя. Отже й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже побережжя Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою "Антів". В розділі "Про історію і передісторичне життя" М. Грушевський наголошував:" про наш нарід письменні звістки у чужих народів починаються... коло 400 р. по Христі... Для нашого народу се значить півтори тисячі літ назад..."

 

Народ, який населяє простори української  землі, має свою давню і блискучу історію ще за II - III тисячоліття до народження Христа тут жили численні хліборобські племена, які сіяли хліб, розводили худобу, виготовляли витончені ювелірні й гончарні вироби - глечики, горшки, полумиски тощо. Найцікавіші з них знайдені при археологічних розкопках біля Трипілля, тому й епоха та умовно названа вченими епохою трипільської культури. Саме в ті далекі часи на берегах Дніпра виникла і перша писемність. Літери її згодом перейняли древні фінікійці, а за ними й давні греки. Відомий український історик Михайло Суслопаров, розшифровуючи написи трипільської культури, дійшов висновку, що абетка, якою пізніше стала користуватись європейська писемність, походить саме з регіону трипільської культури на Подніпров'ї.

 

На цій території здавна жило багато землеробських племен, які  час від часу об'єднувалися. Часто  вони розпадалися під ударами  кочовиків, котрі постійно рухались із глибин східно-азіатських рівнин на захід, шукаючи нових пасовищ  для коней і худоби, грабуючи надбання цивілізацій багатьох народів. Доля української держави від самого початку існування постійно залежала від її географічного положення: українська земля нерідко перетворювалась  на фортечний оплот для Західної Європи в боротьбі з руйнівними ординськими  навалами.2

 

Після Давньоукраїнської держави  антів, наступною державою українців  була Київська Русь - могутнє державне утворення, яке виникло в IX ст.[3, C.3] Це була величезна імперія, яка займала всю територію сучасної України, Білорусії й етнографічні землі Росії. Центром її був Київ, де перебував великий князь - верховний правитель. Великий князь управляв державою одноосібно, спираючись у своїх рішеннях на раду бояр, яка мала лише дорадчий голос.

 

Племена українців (а також білорусів  та росіян) до IX століття не мали чітко розвинутої внутрішньо-суспільної структури (деякий виняток становили лише поляни). Організація їхнього суспільного життя базувалась не на чіткому підпорядкуванні єдиній волі особи, а на громадській раді - вічі. Грецький історик Прокопій (VI ст.) свідчить: " У слов'ян і антів панує не одна людина, але здавен - давна вони живуть так, що всім порядкують громади - всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади".

 

Зрозуміло, що українські та інші східнослов'янські племена не могли надто довго  перебувати в такому стані. Постала  нагальна потреба докорінних змін суспільного  життя. Необхідний був поштовх, який би вивів величезний духовний потенціал  українських племен на нові простори. І ним волею долі стали варяги, предки скандинавських народів. Маючи  на ті часи вищий рівень розвитку воєнного мистецтва і будучи наділені особливою  цілеспрямованістю духу, варяги не могли не викликати до себе поваги.

 

Не дивно, що наші предки, як свідчить літопис, запросили видатніших варязьких  провідників на свої землі.

 

Цей союз потужної неоформленої української  стихії зі скандинавською несхитністю  і організованістю несподівано  дав великий результат.

 

Ця держава трималася на сильних, вольових князях і їхньому військові. Традиційні віча втратили своє значення і відігравали хіба що дорадчу  функцію. Головними ідейними цінностями, які культивувалися серед народу, були честь, розум, сила, лицарство, войовничість. На їх ґрунті цементувалася державна спільність древніх українців, в  центрі якої стояла ідея свободи рідної країни.1

 

Древнім українцям були притаманні висока самооцінка і почуття гордості за свою державу і князів, що вказує на сформованість стійких патріотичних почувань.

 

В першій половині XII ст. Київська Русь розпалася на ряд князівств, що й стало в основному причиною поневолення її монголо-татарськими ханами. В 1240 р. полчища Батия вдерлися до Києва і зруйнували його. Відтоді українці втратили свою незалежність і перебували в складі інших держав, час від часу роблячи героїчні спроби її відновити. Лише Галицько-Волинське князівство ще деякий час було незалежним [3, C.4]

 

Особливо відчайдушний і тривалий опір чинив лютим ворогам Галицько-Волинський князь Данило Романович (1201 - 1264).[4, C.3]

 

Сила, відвага, честь і лицарство, відданість свободі, Вітчизні залишалися, як і раніше провідними ідейними цінностями, на яких базувався патріотизм українців  тих часів. Яскравим підтвердженням цього є слова Данила Галицького, сказані своєму військові перед  боєм: "Чого ви налякалися?... Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю  свою на ворогів".

 

Вивчення даного матеріалу сприяє осмисленню ролі людини (включаючи  і себе) в історії, відповідальності особистості за власні дії, усвідомленню учнями права на вибір способу  власної поведінки з урахуванням  і дотриманням правових гуманістичних  засад.

 

Слід додати, що характерною рисою  Галицько-Волинської держави було виникнення впливового суспільного класу бояр, які дотримувалися давньої східнослов'янської  традиції - народного віча - для підриву  князівської влади.

 

Отож на плечі князів лягав важкий тягар боротьби з внутрішніми  ворогами. Держава не могла бути міцною, не могла витримувати нескінченну  зовнішню агресію., коли вона була позбавлена чіткого централізованого управління, яке базувалося на особистій владі  князя. Та головною причиною занепаду Галицько-Волинської держави, як і зрештою  падіння України - Русі, було загальне ослаблення духу войовничості серед  різних верств населення і особливо серед панівної князівської верстви.