Національний характер, свідомість і самосвідомість як феномен культури

 

У 80 - х роках XV століття на рівнинах Придніпров'я появився новий стан, що міг народитися лише на порубіжні - стан козаків.[47,C.136]

 

У XVI ст. у пониззі Дніпра остаточно сформувалося українське козацтво -Низове, або Запорізьке військо, - що було першим паростком відродження державного утворення, кордони якого охоплювали значну територію півдня та південного сходу України. Найбільшої слави козацтво досягло за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Після походу на Москву в жовтні 1618 р. він став гетьманом і правителем усієї України.

 

Козацтво створило українську козацьку державу. Найвищим виявом національно-визвольної боротьби українського народу (1648 - 1654 рр.) був період гетьманування Богдана  Хмельницького. її правовими засадами мала бути перша Конституція України (1710 р.) складена наступником Мазепи - гетьманом Пилипом Орликом.[3,C.3]

 

Визвольна війна 1648-1654 р. р. під проводом великого гетьмана Богдана Хмельницького - епохальна подія в історії  українського народу. Поваливши колоніальне  панування Речі Посполитої, народ  України здобув національну незалежність і створив власну державу із столицею в Чигирині - полковому місті південної  Київщини.

 

Вивчення цієї теми сприяє розвитку історичної свідомості, розумінню завдань, що стоять перед державою і світовою цивілізацією, критичному осмисленню минулого, прогнозуванню майбутнього.

 

Після 6 - річної визвольної війни незалежна  держава Україна, не маючи достатніх  сил, щоб протистояти могутній на той час Речі Посполитій змушена  була в 1654 р. вступити в союз з Російською державою й прийняти протекцію її царя - самодержця. Відбулося неприродне об'єднання республіки з монархією[43, C.106]

 

На сучасному етапі розвитку української державності проблема державно-правових зв'язків України  і Росії набуває особливої  актуальності. Адже до цього часу ще не зовсім визнані статус СНД, членство в ньому окремих держав, а серед  них і України.

 

З цього приводу дуже доречно  згадати, як народ України на чолі з видатним державним діячем Б.Хмельницьким обачно регулював свої стосунки з  Росією за договором 1654 р. (Березневі  статті), яким вперше юридично визнані  створення та існування незалежної Української держави.

 

За договором 1654 р. Україна зберігала  і свій державний устрій, і свою територію. Православна церква залишалася самостійною, не підлеглою російському  патріархату.

 

Україна та її народ знайшли в  Росії захисника, союзника в боротьбі проти зовнішніх ворогів, що повною мірою забезпечило збереження української  народності. Однак і Російській державі  було дуже вигідно мати у своєму підданстві такий край з багатими землями і майже з трьох - мільйонним населенням - працьовитим, хоробрим, талановитим.

 

Росії потрібна була і військова  допомога з боку такого сусіда, як Україна. Невипадково жалувана грамота російського  царя закінчувалася наказом гетьману України й війську Запорізькому захищати царя та Росію від супротивників, не жаліти живота свого у боротьбі з ними.[19, C.63]

 

Таким чином Україна змушена  була укласти договір 1654 р., бо іншого виходу в неї не було.

 

Після Визвольної війни 1648 - 1654 рр. під  проводом Богдана Хмельницького  й утворення Української держави - Гетьманщини українці прагнули визволити  свої землі від іноземного панування  й об'єднати їх у соборну державу, здобути їх незалежність і свободу.

 

На Правобережній Україні козаки стали головною силою визвольного  руху проти панування Речі Посполитої. Під проводом полковника Семена Палія  козаки із самого початку проявляли  державотворчі тенденції: захоплювали  владу й визволяли територію  від панування шляхти.

 

Фактично Правобережна Україна  возз'єдналася з Лівобережною під  владою гетьмана Івана Мазепи.

 

Російська держава у змові з  Річчю Посполитою не давала згоди  на це приєднання, посилаючись на умови  Московського договору про "Вічний мир" (1686 р.). І це продовжувало трагедію українського народу, поневоленого загарбниками.

 

У 1704 р. відбулося довгождане приєднання Правобережної України з Лівобережною під протекторатом Російської імперії. Гетьман сподівався, що незабаром  настане час визволення України  з-під царського деспотизму, а  тому шукав союзників, готував сили українського козацтва для рішучих  дій. Та його сподіванням не судилося збутися. Програна Полтавська битва 1709 р. стала початком занепаду Української  козацької держави, а водночас закріпила  верховенство Москви над Україною.

 

1775 р. Запорізька Січ була  остаточно зруйнована російськими  військами, а на території України  запроваджено кріпаччину.[3, C.3]

 

Здавалося, Україна померла назавжди, але надто численний, надто сильний  був духом і своєю історичною пам'яттю український народ, щоб  його можна було знищити.[20, C.4]

 

Протягом майже 150 років від кінця  XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів.

 

Отже, український народ був  і є однією з великих європейських націй, яка впродовж кількох тисячоліть живе на своїй історичній землі понад 800 років, мала свою державність у  різних формах і завжди боролася за її відродження. Київська Русь була однією з наймогутніших і найцивілізованіших держав світу, що уславилась помислами  і ділами князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Згодом втіленням державницької  ідеї українського народу стала Галицько-Волинська  держава, а після - Запорозька Січ. Вона відіграла визначну роль у долі народів  України і всієї Європи.

 

Про ці та інші державотворчі процеси  учитель повинен говорити учням. Потрібно, щоб вони володіли політичними  знаннями щодо демократичних принципів  функціонування політичної системи  і влади та їх особливостей в Україні: процедури та механізмів формування і функціонування державних структур, порядку реалізації їх повноважень, апеляцій до них; основи конституційного  устрою в Україні, особливостей взаємодії  органів державної влади і  органів місцевого самоврядування та їх відповідальності перед громадянами.

 

Славну і героїчну сторінку історії  України становить національно-визвольна  боротьба українського народу 1917 - 1921 рр., яка є найвизначнішим етапом у  тривалих змаганнях за утвердження  української державності.[32, C.20]

 

Створення сучасної Української держави  має спиратись і на історичний досвід державотворення 1917 - 1921 рр., на аналіз помилок та прорахунків, допущених  під час визвольних змагань, на діяльність окремих видатних діячів. Цей досвід має слугувати реалізації, використанню будь-яких альтернатив, спроможних якнайкраще і в найкоротший термін привести до прогресу і національного піднесення в нашій державі.

 

Під час вивчення даного періоду  національно - визвольних змагань 1917-1921 рр. слід звернути увагу на такі моменти:

 

Перше, в ці роки відбувалося національне  пробудження українського народу, його самоусвідомлення себе як окремої нації.

 

В боротьбі народ дозрівав до державності. Один з найвизначніших діячів, Голова Директорії і Головний отаман військ УНР С. Петлюра говорив про  це так: " Перед революцією ми були лише етнографічним матеріалом, а  тепер, після революції і кривавих років - років збройної боротьби за свою вольність і державність, Україна, як нація - як нація, яка знає, чого вона хоче і куди їй іти, - є фактом безперечним навіть для наших ворогів".[32, C.21]

 

Друге, необхідно домагатись усвідомлення школярами суті національно-визвольної боротьби українського народу 1917 - 1921 рр., яка внаслідок національно-культурного  пробудження на початку XX ст,, посилила змагання народу за своє самоутвердження.

 

Перша світова війна загострила міжнаціональні стосунки, поставила  українське питання у площину  практичного вирішення. В Україні  набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких стала  центральна Рада. На передові позиції  суспільного життя виходять представники українства.

 

Проте більшовицька Росія, не рахуючись  з прагненнями українського народу до самостійного життя, намагалася задушити його брутальною військовою силою, більшовицькі походи супроводжувалися підступністю і жорстокістю.

 

По суті, боротьбу народу за волю і  самостійницьке державне існування  було потоплено у крові. Найсвідомішу провідну верству його було фізично  знищено, частково витіснено за межі рідної землі.

 

Третє, потрібно наголошувати на глибокій вірі в українську державність, яку  мали борці цієї доби.

 

Петлюра С. висловлював цю віру такими словами: "Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави  України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани  з стомлених рук твоїх, спадуть  ганебні пута з величезної постаті  рідної матері -України. Минуть жахливі  криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть  рани кривавої руїни, дасть пишні  скарби для всіх народів світу, дасть  спокій і щастя Великій, Вільній  Самостійній Україні".

 

Український народ мав у означений  період свою державність, і це стало  важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І хоча в силу багатьох причин дійшло до поразки і втрати державності, набутий досвід боротьби став джерелом, з якого наступні покоління борців за волю України  черпали цю віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших  формах, після падіння УНР практично  не припинялася.

 

Четверте, треба висвітлювати, що 1917- 1921 рр. - період масового героїзму з  проявом патріотизму, яким була пронизана  вся національно-визвольна боротьба. Широко відомими історичними фактами  патріотизму та ідейної стійкості  є героїка Крут, Мотовилівки, оборона  Армією УНР Кам'янця-Подільського у  червні 1919 р., участь в обороні Замостя  у липні 1920 р. Цей період породив  тисячі героїв, імена яких поки що менш відомі, але гідні, щоб їх знати  й уславлювати. Героїзм і жертовність  борців за Україну в цей період мають бути для молоді взірцем  служіння своєму народові і державі.

 

П'яте, важливо правильно і обґрунтовано трактувати причини поразки української  національно-визвольної боротьби 1917- 1921 р.

 

Серед причин слід виділити такі:

 

1. Роз'єднаність українських політичних  сил.

 

2. Непідготовленість народу до  побудови своєї держави, політична  пасивність більшості українського  населення. Сам народ мусить  внутрішньо підготуватися, бути  життєздатним в державному розумінні,  свідомим і організованим.

 

Українці, перебуваючи у складі Польщі, Австро-Угорщини, Росії, сформували досить стійкий стереотип відчуження від держави. Протягом століть виробилася ворожість широкого загалу до адміністрації  та провідних верств як до репрезентантів чужоземного панування. Тривалий період бездержавності виробив своєрідну  ментальність українців, схильність до анархії.

 

Зазначав голова уряду УНР І.Мазепа, "трагедія нашої минулої боротьби полягала в тому, що український  рух спирався на українське село. Міста  на Україні, за невеликими винятками, були не українські. Тому бракувало свідомої української інтелігенції як для  політичної організації народних мас, так і для організації державного апарату"1.

 

3. Невміння українських урядів  досягти соціального і національного  компромісу між різними верствами  населення, що під впливом демагогічної  більшовицької пропаганди вело  до глибокого роз'єднання українства.

 

4. Перевага військової потуги  ворогів над силами українства.

 

5. Відсутність союзників. Короткочасний  союз з поляками хоч і дав  можливість продовжити збройну  боротьбу регулярним фронтом  у 1920 р., під тиском Росії і  на вимогу Антанти був розірваний.

 

Таким чином, внаслідок названих причин в Україні склалися тяжкі обставини, виник цілий ряд складних проблем  та непередбачених ситуацій, яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри тогочасної світової політики.

 

Але боротьба не була марною. Про це сам С. Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада 1919 р. відзначав: " Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії  тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою  і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і  бореться за своє право, за свою свободу  і державну незалежність".[32,C.21]

 

6.Слід особливо наголошувати  на уроках, що випливають з  досвіду національно-визвольної  боротьби і насамперед таких:

 

- без витворення національно  свідомої провідної верстви та  національного усвідомлення широких  народних мас державне існування  нації немислиме.

 

- боротьба за українську державність  могла бути успішною лише за  наявності науково обґрунтованої  української ідеї і сприйняття  її широкими народними масами,

 

- досвід історії показав, що  народ не може мати політичної  волі, не може нормально розвиватися  соціально, коли він поневолений  національно. Політичні, економічні  і соціальні реформи можливі  і дають ефект лише за умови  створення національної суверенної  держави, одночасного розв'язання  національних і соціальних питань.

 

Практика показала, що приєднання України до Росії принесло їй не тільки національне і соціальне  поневолення, а й розвіяло всі  ілюзії стосовно допомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з чужою  владою є неприпустимі і вбивчі для  нації, які б позірні поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не обіцяла народові.