Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

Залежно від типу емоційної визначеності виокремлюють різні види пафосу: трагічний, драматичний, героїчний, сентиментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумористичний. Класичним зразком виразу героїчного пафосу можуть бути «Іліада» Гомера, козацькі думи, трагічним пафосом пронизані драматичні твори В. Шекспіра «Гамлет», «Король Лір», сентиментальним — твори «Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка і т. д. Визначеність емоційного настрою, що лежить в основі того чи іншого типу пафосу, у свою чергу, дає визначеність напряму ідейної оцінки, тому інтелектуально-оціночному ставленню письменника до зображуваного, що є ідеєю твору.

Героїчне  як тип авторської емоційності.

Героїчне — етико-естетична категорія на означення моральної цінності вчинків, дій окремої особи чи суспільства в цілому задля прогресу, які вимагають особливої віддачі моральних, інтелектуальних, фізичних зусиль, мужності, відваги, самопожертви. Спроможність здійснення героїчного — важливий критерій оцінки особи. Героїчне в літературі — одна з форм вияву високого — поетичне звеличення засобами художнього слова нчинків героїв, покликаних захищати ідеали добра, справедливості, соборності. У народнопісенній творчості героїчне проявилося в героїчному епосі. Героїчний пафос є наскрізним у творчості Тараса Шевченка. Поетизація героїчного — основна ідея роману «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. Героїчний вчинок, героїчний образ, мистецьки змальований у художньому творі, викликає у читача глибокі емоційні переживання, захоплення силою людського духу, бажання стати подібним на героя.Залежно від типу емоційної визначеності виокремлюють різні види пафосу: трагічний, драматичний, героїчний, сентиментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумористичний. Класичним зразком виразу героїчного пафосу можуть бути «Іліада» Гомера, козацькі думи. Кантівську ідею морального пафосу піднесеного ще чіткіше висловив Фр. Шіллер. Він вважав, що піднесеним ми називаємо об’єкт, при стиканні з яким наша чуттєва природа відчуває свою обмеженість; розумова ж природа – свою зверхність, свою свободу без усяких обмежень. Тобто це об’єкт, перед яким ми фізично обмежені, але морально або ідеально над ним підносимось. Саме ця моральна сила і стала пізніше особливим предметом в естетичному вивченні піднесеного, трансформувалась згодом в проблему героїчного. У XVIII ст. спроби науково підійти до вивчення світової історії викликали необхідність пояснити героїзм, його місце і роль в історії людства. Хоч перші уявлення про героїзм сформувалися ще в грецькій міфології, проте за античною традицією вважалося, що вік героїв минув. І тільки в добу Відродження, а потім й упродовж всього Нового часу, аж до Великої французької революції, героїчний ідеал знову почав надихати найдійовіших представників цього революційного періоду. Образ «героїчного ентузіаста», повного пристрасті і мужності в боротьбі за утвердження розуму, змалював Джордано Бруно у творі «Про героїчний ентузіазм». В описі героїчного ідеалу Д. Бруно виступив проти християнського розуміння богонатхненності героя, згідно з яким великі дії людей є проявом волі Божої. Такого героя Д. Бруно порівнює із знаряддям або посудиною, до якої, як до порожньої кімнати, входить божеська свідомість і дух. Такому героєві Д. Бруно протиставляє ідеал людини, яка має природний світлий і ясний дух, керується пориваннями до істини і справедливості, запалює світло розуму і йде далі, ніж звичайні люди.

Вдячне  сприймання світу як тип авторської емоційності.

Це  коло настроїв визначило емоційну тональність високих жанрів, що закріпилися в дусі християнській традиції. Атмосфера  спостереження за світом у його глибинній впорядкованості, і сприйняття життя як безцінного дару, що даний небесами, присутня у таких творах «Трійця» Рубльова, «Сикстинська мадонна» Рафаеля, «Квіточки» Франциска Ассізського, ода «Бог» Державіна, «З Піндемонти»А.С. Пушкіна, «Гілка Палестини» М.Ю. Лермонтова. Таку емоційність не рідко називають «умилением», яке присутнє у Ф. Достоєвського в романі «Підліток».

Сповнене  вдячності світосприйняття невід’ємно пов’язане в християнській культурній традиції з сердешним й просвітляючим  покаянням., але найголовніше – співчуття  до всіх і всього. За словами С.С. Аверинцева «обнімаючи увесь світ сльозлива  жалість» - це є шлях набуття божественного  душі, «уподібнення до Бога».

Емоційна атмосфера пов’язана  з темою праведності і літературі та живописі, і присутня в ряді творів вітчизняних класиків ХІХ сторіччя: «Живие мощи» Тургенєва, «Тишина» Некрасова, «Война и мир» Толстого, «Соборяне» Лескова, «Братья Карамазовы» Достоєвського, «Святою ночью» та «Студент» Чехова. Присутня ця атмосфера і в літературі ХХ сторіччя: в прозі Шмельова «Лето  Господне», «Богомолье», и в пізній творчості Пастернака. «Це роман  «доктор Живаго» та деякі його поезії.

Трагічне як тип авторської емоційності.

Істинний трагізм виникає в ситуації, коли в центрі трагічної колізії — вільно діюча особистість. Гегель, у зв'язку з цим, роз'яснює різницю між нещастям і трагедією: прикрі неприємності можуть трапитися з людиною без усякого сприяння з її боку, без будь-якої провини, просто внаслідок збігу зовнішніх випадковостей, якихось обставин (хвороба, втрата багатства, смерть тощо). Справді, трагічне страждання накладається на індивідів тільки як наслідок їхніх особистих дій, спрямованих на відстоювання чогось усім своїм існуванням; це такою ж мірою виправдано, як і сповнено провини. Отже, лише особиста дія героя створює трагічну колізію — колізію свободи і необхідності. Якщо звернутися до античної трагедії, то в ній необхідність сприймалась як рок, доля, тобто вона усвідомлювалась як неминучість настання певної події. Оскільки доля — це об'єктивна приреченість подій, то в основу колізії античної трагедії найчастіше закладалося незнання як причина негативного вчинку, а відповідно і трагічної провини героя.Розгортання дії трагедії — це рух від незнання до знання, до формування трагічної вини. Водночас — це й очищення, тобто не відмова від скоєного (адже за вчинком — незнання), а прийняття того, що велить доля.

Якщо  ж звернутися до пізнішої епохи, зокрема  до творів Шекспіра, , то без особливих  труднощів удається виявити значно вищий рівень історичної свідомості, що й відбиває сутність діалектики свободи і необхідності в людській життєдіяльності. Шекспір у своїх трагедіях вперше порушує питання про природне право людини свідомо і вільно приймати рішення — діяти або не діяти, виходячи із особистого інтересу.

У XX ст. західна  естетика змінила свої уявлення про  трагічне порівняно з класичним  його розумінням. Увага зосередилася здебільшого на внутрішньоособистих  переживаннях. Історичні події, соціальний осередок хоч і сприймалися як необхідні, та все ж вважалися зовнішніми обставинами, які не обумовлюють суті трагічного конфлікту.

У класичних  системах трагічне уявлялось якимось  перехрестям найзагальніших протиріч між ідеальним і реальним, індивідом  і суспільством, старим і новим  порядками, між прагненнями людини і «хитрістю» світового розуму тощо. Історія ніби наповнювала трагічне змістом. Творці ж нового мистецтва та автори сучасних естетичних теорій вказують на іншу причину глобальної важливості, яка обумовлює трагічність людського життя. Віднаходять вони її в якихось постійних, вічних умовах існування. При цьому зауважимо, що сучасне розуміння трагічного позначене крайнім песимізмом. Убогість індивідуального існування, поразки, що постійно переслідують людину, зовсім позбавлені виправдувального космічного і справедливого порядку, як це було в античності, або якоїсь історичної доцільності, що непідвладна розумінню окремої особи. То є спроби осягнути трагізм без його позитивного розв'язання або виправдання.

Ідилічне, сентиментальне романтичне.

Ідилічне, сентиментальність  та романтика – це типи авторської емоціональності. Незважаючи на те, що авторська емоціональність індивідуальна, можна виокремлити певні закономірності.

Ідилічне – це форма життєствердження; радісна розчуленність мирним, стійким та гармонійним складом життя, де знаходять місце спокійний сімейний побут та щасливе кохання, єднімть людини з природою. Ідилічне у літературі проявляється з 2 боків: 1 – як здісненні ідилії; 2 – як спрямованість до ідилістичних цінностей. Перше більш вузька сфера, друге – ширша. Ідилістичні цінності та бажання їх втілити втілені в російській літературі 19 ст.(Пришвин, Пастернак).

Сентиментальність – це чуттєвість, яка народжується з симпатії та співчуття до різного рода «принижених та ображених», перш за все – до низчих прошарків суспільства. Цей вид емоціональності був поширений у другій половині 18 ст та породив такийлітературний напрям як сентименталізм.

Романтика – умонастрій, що пов’язаний з підйомом почуття особистості, вірою людини у власні безмежні можливості, з радісним передчуттям здійснення найвищіх, таємних бажань. Романтика різнонародна. Вона може мати релігіозне забарвлення, наближуючись до розчулення (поезія Жуковського), може мати містичний (ранній Блок) або соціально-громадянський характер.

5. ТРАГІЧНЕ І ТРАГЕДІЯ.  РІЗНЕ РОЗУМІННЯ ТРАГІЧНОГО (ВІД КЛАСИЧНОГО ДО ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОГО).

Трагедія (грецьк. tragoedia, букв.: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Т. майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів. На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній Т.наприклад, у творі Софокла "Едіп-цар" головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір'ю. Серію вбивств змальовує Есхіл ("Агамемнон"): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: "Доля в справі тої винуватицею є". Ідейно-художній зміст античної Т. зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти Т. того часу здебільшого крилися у суспільному ладі. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В.Шекспіра ("Ромео і Джульетта", "Король Лір", "Отелло", "Гамлет") герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульетта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Т. класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П.Корнеля ("Сід", "Горацій"), Ж.Расіна ("Федра") виник між почуттями героїв і їх обов'язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у Т. змінюється, Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. В українській літературі зародження Т. припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають "Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства" М.Козачинського. XIX ст, дало кілька зразків Т. ("Переяславська ніч", "Кремуній Кодр" М.Костомарова, "Сава Чалий" І.Карпенка-Карого, "Оборона Буші" М.Старицького).

Істинний трагізм виникає в ситуації, коли в центрі трагічної колізії — вільно діюча особистість. Гегель, у зв'язку з цим, роз'яснює різницю між нещастям і трагедією: прикрі неприємності можуть трапитися з людиною без усякого сприяння з її боку, без будь-якої провини, просто внаслідок збігу зовнішніх випадковостей, якихось обставин (хвороба, втрата багатства, смерть тощо). Справді, трагічне страждання накладається на індивідів тільки як наслідок їхніх особистих дій, спрямованих на відстоювання чогось усім своїм існуванням; це такою ж мірою виправдано, як і сповнено провини. Отже, лише особиста дія героя створює трагічну колізію — колізію свободи і необхідності. Якщо звернутися до античної трагедії, то в ній необхідність сприймалась як рок, доля, тобто вона усвідомлювалась як неминучість настання певної події. Оскільки доля — це об'єктивна приреченість подій, то в основу колізії античної трагедії найчастіше закладалося незнання як причина негативного вчинку, а відповідно і трагічної провини героя.Розгортання дії трагедії — це рух від незнання до знання, до формування трагічної вини. Водночас — це й очищення, тобто не відмова від скоєного (адже за вчинком — незнання), а прийняття того, що велить доля.

Якщо  ж звернутися до пізнішої епохи, зокрема  до творів Шекспіра, , то без особливих  труднощів удається виявити значно вищий рівень історичної свідомості, що й відбиває сутність діалектики свободи і необхідності в людській життєдіяльності. Шекспір у своїх трагедіях вперше порушує питання про природне право людини свідомо і вільно приймати рішення — діяти або не діяти, виходячи із особистого інтересу.

У XX ст. західна естетика змінила свої уявлення про трагічне порівняно  з класичним його розумінням. Увага  зосередилася здебільшого на внутрішньоособистих  переживаннях. Історичні події, соціальний осередок хоч і сприймалися як необхідні, та все ж вважалися зовнішніми обставинами, які не обумовлюють суті трагічного конфлікту.

У класичних системах трагічне уявлялось  якимось перехрестям найзагальніших протиріч між ідеальним і реальним, індивідом і суспільством, старим і новим порядками, між прагненнями людини і «хитрістю» світового розуму тощо. Історія ніби наповнювала трагічне змістом. Творці ж нового мистецтва та автори сучасних естетичних теорій вказують на іншу причину глобальної важливості, яка обумовлює трагічність людського життя. Віднаходять вони її в якихось постійних, вічних умовах існування. При цьому зауважимо, що сучасне розуміння трагічного позначене крайнім песимізмом. Убогість індивідуального існування, поразки, що постійно переслідують людину, зовсім позбавлені виправдувального космічного і справедливого порядку, як це було в античності, або якоїсь історичної доцільності, що непідвладна розумінню окремої особи. То є спроби осягнути трагізм без його позитивного розв'язання або виправдання.