Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

Слід  зазначити, що героями фантастики можуть бути необов'язково люди. Окрім того героями фантастичного твору  можуть стати і роботи, й інопланетяни, що часто і практикують різні  автори, намагаючись описати специфічну психологію, систему цінностей і  логіку таких розумних істотот.

Фантастика  це особливий, своєрідний жанр літератури, який спонукає людей замислюватися  над життям, його перспективами, реаліями і цілями.

Нема такого чіткого поділу на жанри. Жанри переплітаються один з одним і виділити ведучий  серед них напрямок досить тяжко.

У фантастиці можна виділити такі напрями: таймпанк; фентезі; соціальна фантастика;

наукова фантастика; бойова і пригодницька фантастика; апокаліпсис і постапокаліпсис; альтернативна історія і географія;

Також до списку ще можна додати такий  жанр як готику, хоча таке приєднання буде досить умовним.

Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставляються реальне та ірреальне, ті чи інші сторони зображуваного змальовуються у фантастично-перебільшуваному, загостреному вигляді. Власне кажучи, будь-який художній образ є умовним, побудованим на перебільшенні, оскільки в ньому відтворюється така дійсність або в такому її вигляді, в якому вона ніколи не існувала насправді. Проте гротеск доводить умовність і невідповідність чуттєвого образу дійсності до майже повної нісенітниці, якщо дивитися з точки зору об'єктивної логіки. 

В широкому значенні гротеск — це вимисел в його, так би мовити, «чистому» вигляді, злет творчої  фантазії, що породжує гротескні картини, як правило, не обмежений ніякими вимогами ймовірної відповідності їх законам дійсності. Гротеск — один з найстаріших типів художньої образності. Гротеск поширився в епоху Відродження, особливо в образотворчих мистецтвах. 

Своє  художнє втілення гротеск знаходить  вже в комедіях Лукіана, Арістофана, Плавта. Звертаються до гротеску Еразм Роттердамський і Шекспір. Крізь призму гротеску виступає соціальна сатира у творах Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантаґрюель», Д. Свіфта «Мандри Гуллівера», Е. Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес», до гротескних зображень вдаються М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, Т. Шевченко, І. Франко, К. Чапек, Б. Брехт, Ε. Іонеско, П. Загребельний, О. Чорногуз.

Форми гротеску в літературі різні: від  сатиричних до трагічних, жанри, які  найчастіше використовують гротеск, відповідно тяжіють до творів сатиричної чи трагічної спрямованості.

 

9. ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ ЯК ФОРМА ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ. ОБРАЗ І ЗНАК.

Термін  «художній образ» використовується в мистецтвознавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення».

Звертаючись до засобів, за допомогою яких література та інші види мистецтва здійснюють свою місію, філософи і вчені здавна користуються терміном «образ» (др.-гр. ейдос-образ, вигляд). У складі філософії  і психології образи - це конкретні  уявлення, тобто відображення людською свідомістю одиничних предметів (явищ, фактів, подій) у їх чуттєво сприймаому вигляді. Вони протистоять абстрактним  поняттям, які фіксують загальні, повторювані  властивості реальності, ігноруючи  її неповторно-індивідуальні риси.

Існують образні уявлення (як феномен свідомості) і власне образи як чуттєва (зорова і слухова) втілення уявлень. А.А. Потебня  у роботі «Думка і мова» розглядав  образ як відтворене зобрежання.

Нині  в літературознавстві вкоренилися  слова «знак» і «знаковість». Вони помітно потіснили звичну лексику («образ», «образність»). Знак становить  центральне поняття семіотики, науки  про знакові системи. На семіотику  орієнтується структуралізм,що зміцнів  в гуманітарній сфері в 1960-і роки, якому прийшов на зміну постструктуралізм.

Знак - це матеріальний предмет, який виступає як представник і заміщувач іншого, предмету (або властивості і відношень). Знаки складають системи, які  служать для отримання, зберігання і збагачення інформації, тобто мають  насамперед пізнавальне призначення.

Творці  і прихильники семіотики розглядають  її як свого роду центр наукового  знання. Один з основоположників цієї дисципліни, американський учений Ч. Морріс (1900 -1978) писав: «Ставлення семіотики  до наук двояке: з одного боку-це наука  в ряді інших наук, а з іншого боку, це - інструмент наук»: засіб об'єднання різних областей наукового знання і надання їм «більшої простоти, строгості, чіткості, шлях до звільнення від «павутини слів », яку «сплела людина науки».

Вітчизняними  вченими (Ю. М. Лотман і його однодумці) поняття знаку було поставлено в  центр культурології; обгрунтовувалося уявлення про культуру як феномен  насамперед семіотичному. Саме відношення до знака і знаковості складає  одну з основних характеристик культури.

Спеціалісти виявляють три аспекти знакових систем: 1) синтактика (відношення знаків один до одного), 2) семантика (відношення знака до того, що він означає); 3) прагматика (відношення знаків до тих, хто ними оперує і їх сприймає).

Знаки певним чином класифікуються. Вони об'єднуються в три великі групи: 1) индексальний знак (знак-індекс) вказує на предмет, але не характеризує його, він спирається на метонімічний принцип, 2 ) знак-символ є умовним, тут те,що означає не має ні подібності, ні зв'язку з означуваним, 3) іконічні знаки  відтворюють певні якості означуваного або його цілісний образ і, як правило, володіють наочністю.

Таким чином, поняття «знак» не скасувало  традиційних уявлень про образ  і образності, але поставило ці уявлення в новий, дуже широкий смисловий  контекст. Поняття знака, насущне  в науці про мову, значиме і  для літературознавства: по-перше-в  області вивчення словесної тканини  творів, по-друге - при зверненні  до форм поведінки дійових осіб.

 

10. КАТЕГОРІЯ ТЕКСТУ. ТЕКСТ ЯК ПОНЯТТЯ ФІЛОЛОГІЇ.

Спочатку термін «текст»  використовувався у мовознавстві, де текст – це акт застосування природної  мови, що має комплекс певних властивостей (має бути звязним, відмежованим від  мовленнєвої та позамовленнєвої  діяльності, що його оточує).

Також текст може бути будь-який мовний фрагмент, або великий за обсягом твір.

У літературознавстві –  за Лотманом, текст – це один з  компонентів художнього твору. Художній ефект виникає із співставлення  текста із складним комплексом життєвих і ідейно-естетичних уявлень. Сьогодні текст і твір синонімічні, бо у  простір художнього тексту входить  не лише мова, але й ідеї, концепції  – художній зміст.

Найбільш традиційне поняття  тексту – це організована послідовність  мовленнєвих одиниць, яка наділена відносною єдністю. З цих позицій  розрізняють: текст основний, текст  допоміжний. Текст допоміжний –  це заголоввки, присвяти, епіграфи, примітки, авторські передмови, позначки дат, дійових осіб, ремарки тощо, решта  – основний текст.

Термін «текст» - це ключове, центральне поняття в текстології, галузі літературознавства. Текстологи вивчають текст в аспекті їх історії  створення, а за наявності різних варіанті одного тексту в аспекті  виділення канонічного.

 

11. ТЕКСТ ЯК ПОНЯТТЯ СЕМІОТИКИ І КУЛЬТУРОЛОГІЇ.

В останнє десятиліття ХХ століття термін «текст» став дуже широко використовуватися  за рамками філології, наприклад  у семіотиці, де текст – це звязаний знаковий комплекс, створений не лише на основі природних мов, адже з точки  зору суміотики існують несловесні тексти, які теж звернені до зору, а також звязані з впливом  на слух (звукова сигналізація), до зору та до слуху (релігіозний ритуал, будь-яка  теле інформація).

Поняття текст у культурології – це мовленнєве або знакове утворення, яке має позаситуативну цінність – текст – це результат відбору  колективної памяті.

За  Лотманом, не усілякий меседж гідний того, щоб бути записаним і залишеним  для наступних поколінь. Збережені  культурою тексти бувають:

1. тексти, які не мають індивідуального характеру; (записані думки математиків, фізиків, історичні праці тощо;
2. тексти, які належать до гуманітарної сфери, при цьому мають світоглядну цінність і особистістно забарвлені(тексти-висловлювання).

Універсальна  властивість тексту – це стабільність, цінність, вірність самому собі, але  трансформуючись текст багато чого витрачає.

В работе «Проблемы текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа» (конец 1950-х – начало 60-х годов) Бахтин рассмотрел текст как «первичную данность (реальность) и исходную точку всякой гуманитарной дисциплины»: «Там, где человек изучается вне текста и независимо от него, это уже не гуманитарные дисциплины». Характеризуя текст как высказывание, которое имеет «субъекта, автора», ученый сосредоточил свое внимание на том, что назвал «истинно творческим текстом», являющим собой «свободное откровение личности»: смысл текста «в том, что имеет отношение к: истине, правде, добру, красоте, истории». Верный своей природе текст, подчеркивает Бахтин, осуществляет «диалогические отношения»: являет собой отклик на предыдущие высказывания и адресацию к духовно-инициативному, творческому отклику на него. Субъекты диалогических отношений, по Бахтину, равноправны. Эти отношения личностны, сопряжены с внутренним обогащением людей, с их приобщением к неким смыслам, устремлены к взаимопониманию и единению: «Согласие – одна из важнейших форм диалогических отношений.

Про текст як явище гуманітарно значуще в інший змістовій варіації говорив Ю.М. Лотман. Розглядаючи культуру як «механізм зростання інформації», як «сукупність текстів чи складно побудований текст», вчений стверджував, що текст за своєю природою має авторитетність, що він правдивий по суті, що можливість бути помилковим для нього виключається: «Помилковий текст - це таке ж протиріччя в термінах, як помилкова клятва, молитва, брехливий закон. Це не текст, а руйнування тексту ».

Текст, що розглядається в аспекті культурологічному, далеко не обов'язково є зв'язаним ланцюгом речень, на чому наполягають лінгвісти. Він може бути гранично коротким («однофразовим»), як прислів'я, афоризми, гасла, і навіть однослівним.

 

12. ТЕКСТ В ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИХ КОНЦЕПЦІЯХ.

Деріда: «Для мене текст є безмежність. Лише нічого поза текстом». «Текст – це космічна бібліотека». Книга – як символ буття. Джон Барт різко протиставив художній твір і художній текст. Барт вважає тексти класичних не модерністських творів, які мають певну смислову визначеність, ним трактуються іронічно-відчужено.

Класичний текст віддає данину лукавству і  лицемірству, бо вважає себе цілісним, дійсним, визначеним, не маючи до цього  реальних підстав: «Життя в такому творі  перетворюється на місиво думок».

«У  сучасності текст – це мова, немає  голосу автора, на зміну якому приходить  скриптор, що породжується у процесі  писання». Подібного роду текст усуває твір як такий, бо, навіть, стає над ним  як ієрархічно вища інстанція.

Подібного роду Текст (з великої літери у Барта) усуває твір як таке. Він має своєю основою не чиюсь мову (особистісну), а безлике письмо ігрового характеру, здатне принести задоволення читачеві: «Читача Тексту можна уподібнити звичайній людині, яка нічим не обтяженена, яка прогулюється». При цьому текст втрачає таку свою споконвічну рису, як стабільність і рівність самому собі. Він виникає заново в кожному акті сприйняття, як цілком належить читачеві і їм створений без оглядки на волю автора. Для науки, яка не збирається поривати з науковими та художніми традиціями, подібна трансформація значення терміна «текст» навряд чи прийнятна.

 

13. ПОНЯТТЯ ДИСКУРСУ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ.

З літературознавства походить витлумачення дискурсу як жанру (М.М.Бахтін та інш.) та стилю (Ш. Баллі, Ж.Брюно, П.Валері та інш.); як елементу літературної метамови ( Цв.Тодоров та інш.).

Дискурс (лат. discursus — міркування, фр. discours — промова, виступ) — сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Дослідження художньої літератури як Д. виявляє її єдність поза етнічними, часовими і просторовими межами, а також належність до загальнопоширеної спільності Д. Дискурс короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів визначає як зв'язне мовлення в конкретних соціокультурних, психологічних умовах. Дискурс відбиває ситуацію безпосередньої мовної діяльності з урахуванням форм спілкування, поведінки, міміки, жестів мовця; текст разом з умовами його творення сприймання, динамічний контекст культури, у якому здійснюється прочитання тексту та його вплив на свідомість читача. Дискурс як ментальне утворення, що виникає в свідомості читача під час сприйняття й розуміння тексту, пояснюється В.Костомаровим.