Теорія аграрних відносин та аграрна політика

З листопада 1918 року до влади в Україні приходить наступниця  Центральної Ради – Директорія, з появою якої посилюються процеси роздробленості виробництва до його повної некерованості. Виданий нею у 1919 році земельний закон носив непослідовний, поверхневий характер і виступав скоріше як декларація намірі. Він оголошував ліквідацію приватної власності на землю, але не дав відповіді на основне питання селянства – часу  можливості скористатися наданим правом. При цьому, проголошувалась  недоторканість земельної власності іноземців.

З 1919 року в Україні поширюється Радянська влада, яка остаточно закріплюється наприкінці 1920 року. Її декретами проголошувалась повна націоналізація землі, що диктувалось продовженням громадянської війни та необхідністю забезпечення, в першу чергу, Червоної Армії продовольством, обмундируванням тощо. До березня 1921 року новою владою проводиться політика так званого «воєнного комунізму». Вона передбачала згортання товарно-грошових відносин у країні та введення жорсткого централізованого управління. Вводиться продрозкладка, а з нею нові централізовані форми господарювання на селі як радгоспи, комуни та артілі, яким у період воєнних дій було більш простіше здійснювати заготівлю необхідного для ведення військових дій та функціонування державних органів нової Радянської держави.

Якісно новим кроком, у зв’язку  із закінченням громадянської війни  та переходом країни до мирного часу, стало введення НЕПу на початку весни березня 1921 року. Продрозкладка, що виконала свою справу, замінюється продовольчим податком. Уперше в історії людства починається широке використання ринкових із плановими механізмами в економіці, що отримало назву регульованої економіки. В багатоукладній економіці молодої держави, де існувало п’ять основних укладів, провідним проголошується державний капіталізм, а головними інститутами управління ринком – банківська та фінансова системи.

Продподаток свідчив  про відмову від формування державного продовольчого фонду шляхом реквізиції сільськогосподарської продукції, так як з припиненням воєнних дій необхідність у ньому відпала. Тепер чітко встановлювалась його величина, яка залежить від кількості отриманої сільгосппродукції, врожайності, кількості членів сім’ї т. ін. Тепер після виконання державних планів хлібозаготівлі, селянин міг надлишки врожаю вільно продавати за ринковими цінами.

Одночасно, велика увага  приділялась розвитку кооперації на селі, як формі «устрою цивілізованих кооператорів» та  кооперативному руху, який  здійснювався добровільно, поступово, від простих до більш складних форм. Головним лозунгом у ті часи стає «Не сміти командувати». Кооперування дозволило посилити зв'язок між містом і селом і на кінець 1925 року вийти на рівень виробництва та експорту зерна довоєнного періоду 1913 року. При уважному аналізі НЕПу можна побачити риси, що нагадували реформи                     П.А. Столипіна, однак, в нових умовах і новій владі. Тому, визначившись із стратегією реформ потрібно було постійно коригувати їх дії під зміну середовища, де вони проходили. Цей період став для трударів села самим плідним і щасливим. Зростали статки, в село прийшла освіта, нова техніка, промислові товари. Однак даний період був перерваний в березні 1929 р. відомою статтею Й.В. Сталіна «Великий перелом».

Він став якісно новим  періодом, який ознаменувався початком суцільної колективізації та Голодомору. Зміна курсу в колишньому СРСР, в першу чергу, стали наслідком необхідності проведення прискореної індустріалізації та існування ворожого оточення капіталістичних держав. Створення колективних господарств дозволяло забезпечити більш-менш стабільне продовольче забезпечення індустріалізації з усіма її негативними наслідками.

Одночасно, суттєво змінювалася  і форма виробництва від планово-ринкової до жорсткого директивного планового регулювання. Ключові ролі в управлінні економікою переходять від банківської та фінансової системи до міністерств та відомств. Крім зазначених вище причин відмічений перехід був викликаний посиленням ринкового середовища та загрози переходу влади до буржуазії. Починається процес згортання НЕПу. Звужуються рамки демократії, відбувається перехід до однопартійної (ВКП(б) –  КПРС) тоталітарної системи, яка із незначними змінами, проіснувала до серпня 1991 року.

Установлені нові конфігурації організації праці мали наслідком катастрофічне падіння її продуктивності, а з нею викликали необхідність збільшення в структурі суспільства праці вільної на примусову. Виникають форми рабської роботи азіатського типу на основі використання політичних в’язнів (система ГУЛАГу), а на селі – по суті, феодальних форм господарювання із обмеженням міграції значної частини селян до міст.

Ті ж, які мігрували  з сіл для побудови великих  гігантів індустрії і проживали в них, періодично зіткнулися із погіршенням умов існування і голоду в неврожайні роки через значне падіння продуктивності праці у великих швидко створених колгоспах та радгоспах, що мало наслідком велике скорочення чисельності поголів’я, коней,  худоби та птиці. По суті у країні встановився натуральний уклад, а з ним державний феодалізм, де головним монофеодалом стала держава, а селяни в колгоспах перетворились на кріпаків, а в радгоспах стали батраками.

Такими чином, країна вступила в новий етап аграрної революції. правда зі знаком мінус. Рівень продуктивних сил у всьому суспільстві значно знизився. Парадоксально, але факт, держава, що проводила індустріалізацію, будуючи великі підприємства посилювала дію не планомірності, а доринкових структур. Адже крупні гіганти виробництва виникали не в результаті дії вартісних процесів, а директив «згори» так як дозволяли легше управляти ними через жорстко централізоване виробництво і відповідні їм продуктивні сили. Як наслідок, у рази посилились централізовані методи керівництва. Виникала повна адекватність між продуктивними силами, виробничими відносинами і відповідною надбудовою. Зрозуміло, що такі ж продуктивні сили створювались і на селі у вигляді встановлення зразу ж виробничої форми кооперації як колгоспи та радгоспи. Сама реформа проводилась швидко, під безпосереднім керівництвом держави і в короткі строки. Наслідки подібної пертурбації стануть особливо відчутними після подій 1991 року.

Спроби  кардинальних змін ситуації на краще в аграрному  секторі економіки почали здійснюватись уже після смерті Й.В. Сталіна, в період так званої «хрущовської відлиги». Відбувається перехід від централізованого галузевого управління до територіального (система Раднаргоспів). Завдяки проведеним реформам на селі у 5 – 7 раз були підвищені закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, суттєво зменшені податки. Відбувся перехід з трудоднів на нормовану оплату праці в залежності від її якості та результатів. Колгоспники почали отримувати пенсії. Зменшилась тривалість робочого дня. Селяни отримали паспорти, що дозволило їм мати можливість переселятися в міста. Фактично відбулась друга відміна кріпацького права. Вперше після 1927 року покращилось життя сільського населення.

Зовні дії нового керівництва СРСР нагадували перехід від натурального укладу до державно-капіталістичного. Позитивні зміни не забарились. Як результат, за 1954 – 1958 рр. валовий збір сільгосппродукції зріс на 35,3%. Однак реформи не підривали влади чиновника як форми особистої залежності, що зовні проявилось у відсутності комплексного характеру реформ і тому кардинально змінити ситуацію на краще не змогли.

Крім того, продовжували зберігатись і негативні явища, як «ножиці цін» на продукцію сільського господарства та промисловості, падіння трудової дисципліни, бездумне впровадження деяких сільськогосподарських культур, як кукурудзи, без урахування природнокліматичних зон. Зростання цін на техніку для села та паливно-мастильні матеріали збільшувало собівартість продукції і продовжувало робити традиційно збитковими скотарство та виробництво цукрової сировини.

У 1965 році вересневий Пленум ЦК КПРС прийняв відому постанову, яка отримала назву так званої «косигінської реформи». Вона ставила основним завданням перевести народне господарство країни на госпрозрахунок. У зв’язку з цим, зменшувалась кількість показників, що доводились до підприємств та підвищувалась самостійність їх господарювання.

Однак в умовах збереження централізованого управління, самостійність підприємств натикалась на обмеженість їх функціонування централізованою системою. Наприклад, кругообіг виробничих фондів, був обмежений з боку різного роду міністерств та відомств (читай чиновника) і мав своїм наслідком нарощування диспропорцій в народному господарстві, які поглиблювались із зменшенням розмірів допомоги сільськогосподарським товаровиробникам. У результаті цього підвищувалися витрати на виробництво та ціни на продукцію галузі.

З 1975 до 1990 рр. сільське господарство України занурюється в довготривалу економічну та соціальну кризу. Починається так званий «період застою». Ефективність галузі не тільки не зростала, а й з року в рік демонструвала тенденцію до зниження. Значно збільшується кількість малопродуктивної сільськогосподарської техніки та питома вага ручної праці. Зростаючі витрати виробництва не компенсували підвищення цін, що погіршило стан сільськогосподарських хазяйств.

Криза як сільського господарства так і економіки в цілому, вказувала на те, що централізована система управління себе вичерпала, потребуючи кардинального реформування. Значні напластування доринкових форм у суспільстві мали наслідком катастрофічне падіння виробництва, збільшення соціальної напруги, що призвело до розпаду СРСР. На його теренах утворився ряд самостійних держав. З їх появою розпався єдиний народногосподарський комплекс, що мало наслідком значне падіння виробництва в новоутворених країнах. Стала очевидною необхідність швидкого пошуку кожної із них свого місця у світовому виробництві, а також, налагодження нової системи господарювання, які можна побачити на прикладі сучасної України.

5. Особливості  ринкової трансформації аграрного  сектору в умовах              перехідної економіки України:

а) передумови формування нової соціально-економічної та організаційної структури

Для розуміння перетворень, які назріли з появою нового політичного  формоутворення та змін, що відбулися  за 20-річну історію державності, необхідно враховувати наявність в її економічній тканині ряду специфічних характеристик, які стали наслідком історичного розвитку, починаючи з дореволюційних часів, тобто до 1917 року, особливостей, після входження до складу СРСР та появи тих ключових змін, які відбулися після отримання нею незалежності.

На першому, дореволюційному етапі, територія України в основному  входила до складу двох великих імперій  – Австро-Угорської (Західні землі) та Російської (Східні), що не могло  не сформувати специфічних рис, які  отримали свій прояв і в аграрних відносинах. Під час другого етапу (після 1917 року), відбулись кардинальні зміни, про які було сказано вище. Це ж стосується періоду незалежності. Тому розуміння наслідків аграрних перетворень повинні враховувати весь історичний проміжок часу до сьогодення. Такий історичний підхід дозволить виявити основні особливості як економіки України в цілому, так і її специфіку в аграрному секторі.

Період до жовтня 1917 року сформував на території майбутньої України як самостійної держави  два світогляди, що стали результатом  двох цивілізацій: Західноєвропейського та Східного зразка. Це визначило менталітет кожної із частин населення країни, особливості відношення до землі (колективний і індивідуалістський), і відповідний тип мислення в господарській діяльності. 

Системні вади виробничо-технологічного комплексу, який був сформований в Україні, за багато десятиріч дії директивного планування, мав наслідком деформованість структури економіки, її затратний характер та глибокі міжгалузеві диспропорції.

На думку деяких вчених та аналітиків, розпад Радянського Союзу, в значній мірі, був, за виключенням хіба що Прибалтики, спровокований національними партійно-господарською номенклатурою яка заробивши великі грошові накопичення не могла ними в повній мірі скористатись. Почався вихід з під опіки центральної влади з парадом суверенітетів колишніх республік під зручними національними лозунгами і прапорами.

В Україні поступово почався перерозподіл державної власності. Прямими діючими особами (а часто і жертвами) ставали ті з них, що стояли поближче до влади та, безпосередньо, до власності – бізнесмени, політики, кримінал у боротьбі за її переділ. Побічними – робітники, селяни, наукова та творча інтелігенція, пенсіонери, що враз втратили нормальні джерела існування.

Село виявилась в тих умовах не дуже привабливою галуззю з точки зору захоплення державної власності і тому опинилась на узбіччі «приватизаційних» процесів. Одночасно згортання доринкових форм і відсутність інфраструктури  ринкового типу зменшило заощадження з бюджету і з руйнуванням економіки боляче вдарило спочатку по тваринництву, а потім і по рослинництву.

Крім того, перед Україною у серпні 1991 році стали ряд принципово нових проблем. Так, країна опинилась перед проблемою відсутності достатніх обсягів власних енергоносіїв, що посилилось з її виходом із єдиного економічного комплексу, яким був СРСР. У таких умовах, без приєднання нового державного формоутворення до іншої економічної інтеграції, яка б забезпечувала самодостатність ресурсів, як матеріальних так і трудових, робило майбутнє існування нової держави достатньо проблематичним.

Скоро виявилось, що економічна структура країни за рахунок внутрішніх ресурсів може виробляти тільки 15%  продукції, тобто має мізерний закінчений економічний цикл. В умовах СРСР він складав практично 100%. Довелось здійснити перехід економіки від закритої до відкритої моделі, а це вимагало вже в нових умовах, після розриву економічних зв’язків з колишніми республіками СРСР, шукати нових країн-партнерів по бізнесу. В зв’язку з цим, поставав вибір – куди йти: до ЄС чи СНД? Довгий період невирішеності цього питання мав і має своїм наслідком посилення як старих, так і нових економічних проблем, з якими ми стикаємось і зараз.

У період першого Президента України Л.М. Кравчука з 1991 по 1994 рр., в економіці почався процес роздержавлення та приватизації, створення ринкової інфраструктури, зняття монополії зовнішньої торгівлі, лібералізація цін. Державні форми господарювання,  особливо в сільському господарстві, почали «перекладатися» на ринок. Керівництво держави сподівалось, що ставши головною формою зв’язку між господарюючими суб’єктами, без втручання держави в економічні процеси, почнеться подолання диспропорцій виробництва, підвищення стимулів людей до праці і саме головне – економічне зростання господарства країни.