Социальни аспекти освити людей з обмеженими можливостями здоровя

Тому, на нашу думку, одним із можливих механізмів активної інтеграції осіб з обмеженими функціональними  можливостями у сучасне суспільство  є отримання ними університетської освіти, про що буде йтися у наступних розділах роботи.

2.2. Соціальна політика щодо людей з обмеженими можливостями здоров`я

Аналіз як міжнародних документів так і українського законодавства свідчить, що протягом багатьох років політика по відношенню до людей з функціональними обмеженнями здоров`я змінювалася: вона пройшла шлях від звичайного догляду за вказаною категоріює осіб до визначення прав, свобод і умов розвитку інвалідів. Почали створюватись організації інвалідів, членів їх сімей, прихильників, які виступали за поліпшення умов життя інвалідів. Після другої світової війни з’явилися такі концепції, як інтеграція та включення інвалідів до нормального життя суспільства. Наприкінці 60-х років у деяких країнах почали розробляти концепцію інвалідності [2, 3, 12].

20 грудня 1971 року Генеральна  Асамблея прийняла Декларацію  про права розумово відсталих осіб, із метою захисту цих прав. Наводимо окремі статті названої Декларації [50]:

1. Розумово відстала  особа має в максимальному ступені такі ж права, що й інші люди.

2. Розумово відстала  особа має право на належне  медичне обслуговування й лікування, а також право на освіту, навчання, відновлення працездатності й заступництво, що дозволять їй розвивати свої здібності і максимальні можливості.

3. Розумово відстала  особа має право на матеріальне  забезпечення і на задовільний життєвий рівень. Вона має право продуктивно працювати або займатися якою-небудь іншою корисною справою в повну міру своїх можливостей…

6. Розумово відстала особа має право на захист від експлуатації, зловживань і принизливого ставлення…” [6].

9 грудня 1975 року була  прийнята Декларація про права  інвалідів [19], у якій наголошувалися головні права інвалідів, що декларувалися в Загальній Декларації прав людини, Декларації про права розумово відсталих осіб, а також були передбачені Декларацією соціального прогресу й розвитку та в інших деклараціях.

Всесвітня програма дій  стосовно до інвалідів спрямована на сприяння ефективним заходам, попередженню інвалідності, відновленню працездатності інвалідів, створенню рівних можливостей і повної участі інвалідів у соціальному житті й розвитку. Наводимо зміст головних концепцій, прийнятих в системі ООН щодо вирішення проблем інвалідів:

“Попередження інвалідності означає заходи, спрямовані на попередження виникнення фізичних, розумових і сенсорних дефектів (профілактика першого рівня) або попередження переходу дефекту в постійне функціональне обмеження (профілактика другого рівня)”.

“Відновлення працездатності означає цілеспрямований і обмежений у часі процес, що має на меті дати можливість особистості досягти оптимального фізичного, розумового і/або соціального рівня функціонування з наданням їй тим самим можливостей для зміни її життя. Це може зажадати заходів, спрямованих на компенсацію утрати функцій або усунення функціонального обмеження (наприклад, за допомогою технічних засобів) та інших заходів, що сприяють полегшенню пристосування або корегування в соціальному плані”.

“Створення рівних можливостей означає процес, за допомогою якого такі загальні системи суспільства, як фізичне й культурне середовище, житлові умови й транспорт, соціальні служби та служби охорони здоров'я, доступ до освіти й роботи, культурного і соціального життя, включаючи спорт і створення умов для відпочинку робляться доступними для усіх”.

У 1986 році була прийнята Декларація про право на розвиток, якою передбачені зобов’язання держав щодо прийняття усіх заходів для здійснення права на розвиток людини, “що стосується доступу до основних ресурсів, освіти, охороні здоров’я, харчуванню, житлу, зайнятості і справедливому розподілу доходів” (стаття 8).

Соціальний захист людей з функціональними обмеженнями здоров`я в Україні реалізується через матеріальне забезпечення (шляхом соціального страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім'ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.

Соціальний захист людей з функціональними обмеженнями здоров`я з боку держави полягає в наданні грошової допомоги," засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, Засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Система соціального  захисту інвалідів передбачає пенсійне обслуговування; соціальні допомоги; реабілітаційні програми та заходи щодо активізації життєдіяльності інвалідів (можливості працевлаштування, соціально-побутові та медичні заходи, інші програми).

Потрібно зазначити, що за роки незалежності України державна політика по відношенню до інвалідів зазнала кардинальних змін. Якщо за часів СРСР основні зусилля держави спрямовувалися на соціальне забезпечення цієї категорії громадян, то в даний час державна політика базується на соціальному захистові громадян з особливими потребами. В основі принципу соціального захисту інвалідів лежить не соціальне забезпечення, як пасивна функція соціального захисту, а захищеність інвалідів через створення для них у суспільстві відповідних умов та рівних можливостей для реалізації життєвих потреб, здібностей та творчого потенціалу.

На сьогодні в Україні  за рахунок коштів державного бюджету  здійснюється реалізація ряду програм  соціального захисту інвалідів. Серед них такі, як забезпечення протезно-ортопедичними виробами та спеціальним автотранспортом, санаторно-курортне оздоровлення, виплата грошових компенсацій на бензин, ремонт, технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування інвалідів, безкоштовне та пільгове встановлення інвалідам І та ІІ групи телефонів, надання матеріальної допомоги, соціальна, трудова та професійна реабілітація інвалідів.

Зростання обсягу видатків, що в останні роки виділяються  з державного бюджету на соціальний захист інвалідів, дало можливість досягти  певних здобутків у цій сфері.

Для створення умов вільного доступу маломобільних груп населення  до об'єктів соціальної інфраструктури розроблена Програма забезпечення безперешкодного  доступу людей з обмеженими фізичними  можливостями до об'єктів житлового  та громадського призначення, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2003 №863.[77]

В Україні досить гострою  є проблема працевлаштування людей з функціональними обмеженнями здоров`я, проте законодавство гарантує їх працевлаштування, що закріплено у законі України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Сьогодні в Україні  завдяки сприянню обласних відділень  Фонду України соціального захисту  інвалідів працює 17 дитячих реабілітаційних  центрів медичного та соціально-педагогічного напрямку. Мета їх діяльності - дати можливість дітям з різними фізичними та інтелектуальними вадами перебороти труднощі в розвитку, засвоїти побутові та соціальні навички, розвинути свої здібності, повністю або частково інтегруватись в життя суспільства.

На сьогодні повністю задовольняється потреба людей з функціональними обмеженями здоров`я у протезно-ортопедичній допомозі, забезпеченні засобами пересування (інвалідними колясками) та реабілітації. Постійно розширюється номенклатура технічних засобів реабілітації, при виготовленні виробів для інвалідів підприємства протезно-ортопедичної галузі використовують сучасні матеріали та впроваджують нові технології.

Загалом ставлення  суспільства  та держави до осіб  з обмеженими функціональними можливостями, визначення їхнього статусу та прав (у західноєвропейському  контексті)  характеризується  тривалим  еволюційним періодом, який умовно можна поділити на п’ять періодів [61]:

• від агресії та нетерпимості до усвідомлення необхідності турботи про осіб з відхиленнями в розвитку (ІХ–VШ ст. до н. е. до ХІІ ст. (відкриття в Баварії першого притулку для сліпих);
• від усвідомлення необхідності нагляду за особами з обмеженими функціональними можливостями до усвідомлення можливості навчання, принаймні частини з них (відкриття у Франції спеціальних шкіл для глухонімих (1770 р.) і сліпих (1784 р.);
• від усвідомлення можливості до усвідомлення необхідності навчання трьох категорій дітей – глухих, сліпих, розумово відсталих  (у Західній Європі – остання чверть ХІХ ст. прийняття в багатьох країнах законів про обов’язкову загальну початкову освіту);
• від  усвідомлення  необхідності  навчання  частини  аномальних дітей до розуміння необхідності навчання всіх аномальних дітей (поч. ХХ ст.–кінець 70-х рр. ХХ ст.) – період характеризується розвитком законодавчої бази спеціальної освіти, структурним удосконаленням національних систем освіти);
• від  ізоляції  до  інтеграції  (інтеграція  людей  з  обмеженими функціональними  можливостями  на  основі  повної  громадянської рівності,  нової  соціальної філософії  суспільства,  повага  до  відмінностей між людьми, в тому числі, і в царині освіти).

Більш конкретно зупинімося на останніх двох періодах, які характеризують  процес  “від  дискримінації  –  до  інтеграції” молоді  з  обмеженими функціональними можливостями у  сфері освіти.

2.3. Проблеми доступності  вищої освіти: міжнародний досвід

Провідною тенденцією розвитку системи освіти для дітей з обмеженими функціональними можливостями, починаючи з 1970-х рр., як стверджує Церкелевич В.С., стає “включення в загальний потік” (mainstreaming) або інтеграція [104]. Перехід до інтегративних форм  навчання,  визнання  всіх  без  винятку  дітей  (незалежно від ступеня важкості порушення) такими, хто можуть навчатися. Кардинальна реконструкція  системи  спеціальної освіти  стали наслідком демократизації західноєвропейського суспільства, розвитку тенденцій гарантованого забезпечення прав кожного, проведення антидискримінаційної політики в умовах економічного підйому.

У Великобританії прийняття  Акта про освіту (1981) призвело до закриття спеціальних шкіл і інтеграції цих  дітей у загальноосвітні школи. Уряд Нідерландів, починаючи з 90-х  років, намагається за можливості об’єднати масову та спеціальну освіту, впровадити інтеграційні підходи через державний проект “Йдемо до школи разом”, метою  якого  було  визначено  забезпечення  необхідної  психолого-педагогічної допомоги дітям з відхиленнями в розвитку в умовах загальноосвітньої школи.

У Швеції, починаючи з 1980-х рр., інтеграція стає стратегічним напрямом державної політики стосовно дітей та молоді з обмеженими функціональними можливостями, що зумовило різке скорочення спеціальних шкіл і збільшення кількості дітей з обмеженими функціональними можливостями в загальноосвітніх школах. У Данії на початку 90-х рр. у спеціальних школах навчалось лише 13% дітей з  глибокими  емоційними  порушеннями.

Французький Національний центр шкільної адаптації та інтеграції  відзначає, що  впродовж  останніх років у країні проводиться реорганізація  спеціальних класів, у 1991 р. почали  створюватися так звані класи шкільної інтеграції для навчання поруч з нормально розвинутими дітьми і дітей з розумовими, сенсорними чи моторними порушеннями, які направляються туди спеціальною педагогічною комісією. Франція взяла курс на інтеграцію, що зумовило переорієнтацію традиційної  спеціальної  школи  –  частину  дітей  було  направлено в класи інтеграції або на індивідуальне навчання.

В доповіді “Права людини та інвалідність” (1991) Комісії з прав людини ЮНЕСКО (розділ ІІІ “Упередження у ставленні до інвалідів та  їх дискримінація”) відображено офіційну позицію  європейської спільноти [38]: “Освіта має здійснюватися в межах можливого в загальноосвітніх школах, без якого б то не було прояву дискримінації по відношенню до дітей і дорослих інвалідів. У більшості випадків інвалідність сама по собі не є перешкодою, дискримінація – от що заважає дитині отримати освіту в загальній системі. В ряді випадків законодавчими  нормами  діти-інваліди  зобов’язуються  відвідувати спеціальні школи, що є офіційною сегрегацією”.

Права людей з обмеженими функціональними можливостями на отримання  професійної освіти закріплено в низці міжнародних та вітчизняних законодавчих актів. У “Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для  інвалідів”  (1993 р.), розроблених ООН, вказується на те, що державам слід визнати принцип рівних можливостей у сфері початкової, середньої і вищої освіти для дітей, молоді і дорослих, що мають інвалідність, в інтегрованих структурах.

Починаючи  з  80–90-х  рр.  ХХ  століття,  підтримка  навчання у вищих навчальних закладах студентів з обмеженими функціональними можливостями існує в усіх розвинених країнах світу. Створюються так звані безбар’єрні університетські містечка з відповідними корпусами, гуртожитками,  іншими приміщеннями, де студенти користуються  технічними  засобами  навчання,  отримують  допомогу психологів, медиків, соціальних працівників. Зокрема у Нідерландах студенти забезпечуються, перш за все, необхідними технічними засобами, за які сплачує держава. У Німеччині створюються соціальні фонди підтримки  студентів  з обмеженими функціональними можливостями. У Великобританії  здійснюється спеціальний  супровід студентів-інвалідів за рахунок державних стипендій [106].

Безумовної першості в даному аспекті досягли провідні університети Німеччини, Великобританії та США, які відмінно пристосовані до потреб даної категорії студентів: у них сконструйовані спеціальні пандуси, підйомники і туалети, а деякі з них оснащені ліфтами, які піднімають студента на візку безпосередньо в аудиторію, оминаючи при цьому коридори та  сходи  (наприклад, Ольстерський університет в місті Джорджтаун, Північна Ірландія). В жодній цивілізованій країні не знають, що таке спеціальний інститут для інвалідів на візку. Там просто роблять доступним для них  будь-який навчальний заклад. Для  держави  це  дешевше,  ніж  створення  спеціальних  вищих закладів, а люди з обмеженими функціональними можливостями від цього лише виграють [83].

В  той же  час,  кожна  країна має  власні,  специфічні  особливості при  забезпеченні  процесів  інтегрованого  навчання  у  вищій школі. Безумовно, є цінним досвід Німеччини (ця країна стала першою, коли в 50-х рр. ХХ ст. започаткувала класи інтегрованого навчання).

Освіта для молоді з обмеженими функціональними можливостями, за умови наявності відповідного рівня знань, є такою ж доступною, як і для будь-якого здорового студента. Переважно, навчання стаціонарне. Особлива увага приділяється забезпеченню належних умов побуту (студенти з інвалідністю мають переважне право на проживання в гуртожитку).

Спеціальні  умови  створюються  і  при користуванні  бібліотеками: студенти, які мають хронічні захворювання і функціональні обмеження, можуть на визначений час зарезервувати постійні робочі місця  в  університетських  бібліотеках;  для  студентів,  котрі  мають проблеми  із  зором,  частина  літератури  видрукувана  спеціальним шрифтом; також є можливість замовити запис навчального матеріалу на касету або диск; для студентів, які мають проблеми зі слухом, аудиторії обладнано мікрофонами.