Социальни аспекти освити людей з обмеженими можливостями здоровя

Перевагою є те, що на семінарах можна слухати не лише одного виступаючого, але й  інші можуть брати участь у дискусії. У використанні є слухові проектори, що дає змогу записати матеріал лекцій і семінарських занять.

Окремим аспектом є створення  належної навчальної та екзаменаційної ситуації. Можливі модифікації навчання й іспитів, на які може бути зроблена  заявка,  наприклад,  письмові  доповнення  усних  іспитів  для осіб, які мають слухові або мовні проблеми; продовження термінів здачі домашніх завдань, семестрових робіт тощо; врахування періодів хвороби й обмежень працездатності при контролі успішності й часу планування іспитів; відсутність врахування умов захворювання і його важкості при нездачі іспитів за визначену як можливу кількість допусків.

Стосовно  доступного  досвіду  інших  країн,  доцільно провести  аналіз  практики Шотландії.  Зокрема  у  відомому  дослідженні “Студенти-інваліди та вища освіта” Дж. Холла та Т. Тінкла на основі глибинних  інтерв’ю  зі  студентами  з обмеженими функціональними можливостями  було  продемонстровано  досвід  Шотландії  у  сфері різних аспектів інтегрованого навчання. У питаннях матеріального забезпечення студенти з обмеженими функціональними можливостями мають право на отримання виплат “для покриття витрат на оплату екзаменів, купівлю недорогого  обладнання,  спеціальні допомоги на купівлю цінного  обладнання,  а  також кошти на  оплату немедичної індивідуальної допомоги персонального асистента” [10, 118].

Необхідною  умовою  функціонування  кожного ВНЗ у Шотландії, за рішенням Шотландської ради з фінансування вищої освіти, є  спеціальне  обладнання  та  координатори  з  питань  інвалідності в кожному інституті. Важливим аспектом є інформованість персоналу (відповідальність  координаторів  з  питань  інвалідності)  та  ставлення одногрупників. Стосовно останнього, досить поширеними залишаються випадки байдужості та неадекватності.

Основними компонентами навчання є:

• зарахування (аспектом вступу є інформація про можливості надання послуг і підтримки);
• фізичний доступ (виявлення існуючих бар’єрів та заходи по їхньому усуненню, причому усуненню існуючих бар’єрів віддається перевага перед пошуком альтернативних шляхів вирішення проблеми);
• методики викладання, навчання, оцінювання (адаптація традиційних практик контролю знань, суперечність між справедливістю оцінювання і “компенсаційними оцінками”).

Таким чином, досвід західноєвропейських країн  і США як пріоритет  визначає принцип  інтегрованого навчання  у  системі  вищої освіти.  Окреслений  процес  розвивається  поступально:  концепція інтегрованого навчання у закладах дошкільної освіти та загальноосвітніх школах є фактично сформованою й успішно реалізується. Інтеграційні процеси у вищій школі виступають як надбудова і мають у своїй основі продовження традицій попереднього освітнього рівня з урахуванням специфічних особливостей освіти дорослих людей.

Характеризуючи даний  аспект проблеми в сучасній українській  педагогічній  практиці,  за  статистикою,  з  2,5  мільйонів  студентів  вітчизняних навчальних  закладів  I–IV рівнів акредитації, 8 тисяч становлять люди  з  обмеженими функціональними можливостями, тобто лише 0,4 % від загальної кількості студентів [113].

Для  порівняння,  у  Франції  кількість  студентів  з  обмеженими функціональними можливостями  становить 5 % від  загальної кількості студентів. Незначний рівень залучення студентів з обмеженими функціональними можливостями до освіти в інтегрованому освітньому просторі України (ця проблема є характерною і для інших пострадянських  країн,  зокрема  в Російській Федерації  зі ста інвалідів, котрі хотіли б навчатись у ВНЗ, мають таку можливість лише двоє, тобто 2 %) зумовлений рядом факторів, а саме:

• паралельне  (а не поступальне) втілення  ідеї  інтегрованого навчання на трьох рівнях системи освіти: дошкільне навчання; навчання у загальноосвітніх школах, професійне навчання та навчання у ВНЗ;
• відсутність безбар’єрної архітектури та транспорту, технічного супроводу процесу навчання, джерел інформації, адаптованих до потреб  студентів  з  обмеженими функціональними можливостями, проблем матеріального забезпечення;
• психолого-педагогічна  сторона  питання  (гіпотетично,  студентом може стати випускник звичайної загальноосвітньої школи, школи-інтернату, спеціалізованого закладу професійного навчання.

Зрозуміло, що рівень адаптаційних характеристик, попередній соціальний досвід і можливості спільного навчання є різними. Аналогічні проблеми у середовищі “здорових” студентів – лише незначна їх  частина  має  попередній  досвід  спілкування,  адекватного  поводження, а тим більше спільного навчання з однолітками, які мають обмежені функціональні можливості. Відповідно, найперше постає проблема формування толерантного, гуманного ставлення, налагодження внутрішньогрупової взаємодії та співпраці);

• нівелювання реабілітаційного компонента. 

Фактично навчання та викладання в інтегрованому середовищі ВНЗ передбачає  наявність певної  системи цінностей,  формування якої у спільноті дорослих людей має власні особливості у порівнянні з дошкільними закладами чи загальноосвітньою школою.

Зауважимо, що формування принципів  та реалізація  стратегій інтегрованої (інклюзивної) освіти в Західній Європі та США відбувалися як результат розвитку демократичного  суспільства – “суспільства рівних можливостей”,  одним  із  принципів  якого  є  рівнодоступність суспільних  благ  і можливостей, протистояння  всім  видам  дискримінації,  а  в  країнах  пострадянського  простору  (в  даному  випадку в Україні) – як намагання відповідати західноєвропейським зразкам цивілізованої, соціальної, демократичної держави.

Таким чином, в сучасних умовах доступ до якісної університетської освіти є одним з найважливіших соціальних ресурсів, що забезпечує гідний соціальний старт, розвиток та повноцінне існування інвалідів, подальше вдале працевлаштування [112, с. 77]. Для забезпечення рівного доступу людей з інвалідністю до університетської освіти необхідно впроваджувати у навчально-виховний процес спеціальні методи, педагогічні технології, адаптивні технічні засоби.

Суттєвими компонентами співробітництва у процесі навчання є позитивна взаємозалежність; особистісна взаємодія, що стимулює діяльність; індивідуальна і групова підзвітність; навички міжособистісного спілкування і спілкування в невеликих групах; обробка даних про роботу групи [28].

На сьогоднішній день сформувалося три основних напрямки діяльності вищих навчальних закладів по забезпеченню навчання учнів з особливими потребами:

1) спеціальні відділення у вищому навчальному закладі;

2) спеціалізовані навчальні заклади ІІ-ІV рівнів акредитації для молоді з функціональними обмеженнями здоров`я;

3) центри підготовки  для учнів з функціональними обмеженнями здоров`я для вступу до коледжу чи вузу. Існуючі спеціальні вузи для осіб з особливими потребами, з одного боку, є елементом соціального захисту інвалідів та надають їм можливість одночасного лікування та освіти. З іншого боку, спеціальна освіта сприяє відтворенню соціальної структури, в якій особи з інвалідністю займають маргінальні статусні позиції [101]. В результаті подібної депривації шанси осіб з інвалідністю на отримання університетської освіти, працевлаштування, повноцінну соціальну інтеграцію, є обмеженими. На нашу думку ці фактори породжують тільки одне - соціальну ізоляцію. Тому, одним із шляхів інтеграції осіб з обмеженими функціональними можливостями в суспільство повинна стати саме інклюзивна вища освіта – система освітніх послуг в умовах «звичайного» вузу, що базується на принципі забезпечення права осіб з інвалідністю на вищу освіту навчатися за місцем проживання в звичайному вузі, який є пристосованим до потреб особливих студентів [99, с. 102].

У сучасній Україні залишаються  не достатньо вивченими питання, які пов’язані з можливістю отримання університетської освіти молоді з обмеженими функціональними можливостями здоров`я. Відсутній аналіз доступності вищої освіти для для цієї категорії молоді (мається на увазі як архітектурного, так і інформаційного та соціального характеру). Бракує чіткої політики в роботі з абітурієнтами з обмеженими можливостями здоров`я. А всі перелічені недоліки, безумовно, гальмують (якщо зовсім не зупиняють) інтеграцію інвалідів у соціум. Вирішення цих та інших проблем закладено в декількох площинах:

по-перше, архітектурні та просторові особливості вищого навчального закладу (організація спеціалізованого житла, в тому числі), які обумовлюють вирішення проблем інвалідів, пов’язаних з їх фізичними недоліками;

по-друге, створення інклюзивного простору в умовах вищої школи можливо, наприклад, в рамках співробітництва із спілками людей з інвалідністю, які використовують концепцію незалежного життя [45, с. 199];

по-третє,проведення просвітницької роботи зі «здоровими» студентами;

по-четверте, розповсюдження ідей інтегрованої/інклюзивної освіти на всіх її рівнях через роботу з батьками дітей-інвалідів, які мають намір отримати вищу освіту;

по-п’яте, організація добровільницької студентської діяльності, яка обумовлена такою ідеєю: «завжди є поруч люди, які потребують допомоги»;

по-шосте, система педагогічної підтримки в процесі навчання у вищому навчальному закладі, яка повинна бути на високому рівні [95, c. 87].

Не можна залишити без уваги і таку сучасну освітню  технологію (яка є особливо важливою в університетському просторі), як Інтернет. Інтернет-комунікації виступають одним із способів соціокультурної реабілітації, що дозволяє інвалідам включатися до багатьох сфер життєдіяльності разом зі здоровими студентами.

На думку Дікової-Фаворської О.М., найбільш продуктивний підхід до виховання особистості осіб з обмеженими можливостями в межах університету – це створення середовища творчого буття, де студент має можливість випробувати себе не тільки як виконавця, але перш за все як генератора ідей. Це передбачає достатній рівень самоосвіти та саморозвитку. Студент із самого початку навчання розуміє, що для досягнення успіху він має бути кращим, більш ініціативним, креативним. Така позиція дає відчутні результати. Студенти з особливими потребами не відчувають себе не такими, як усі, їх не принижують жалістю, не обмежують у видах діяльності. Вони беруть участь і перемагають в університетських олімпіадах, проводять наукові розвідки і публікують їх результати в наукових збірниках тощо [27].

Аналізуючи питання  доступності вищої освіти (зокрема  інклюзивної) для інвалідів в  Україні, ми зрозуміли, що воно представляє собою гостру соціальну проблему. Розширення доступності вищої освіти інвалідів, інтеграція їх в освітнє середовище ускладнюється рядом факторів, що мають різний масштаб і характер. Так, у сфері державної політики по відношенню до інвалідів можна відмітити: недостатню розробленість нормативно-правової бази щодо вищої освіти; недостатній рівень інформаційного забезпечення; незабезпеченість безбар’єрного архітектурного середовища; недостатній рівень виробництва засобів технічної компенсації обмежених можливостей, спеціального обладнання; відсутність дієвої політики трудової зайнятості інвалідів (що є наступним щаблем на шляху до інтеграції після отримання університетської освіти); не сформованість системи підготовки спеціалізованих кадрів викладачів та співробітників. Крім того, ускладнюють процес інтеграції інвалідів у соціум такі соціальні фактори:

1) важке матеріально-фінансове становище більшості інвалідів та їх сімей; складні побутові умови, недостатнє забезпечення теле-відео-аудіоапаратурою, комп’ютерами;

2) недостатній рівень медичного обслуговування; недоліки суспільної свідомості та культури по відношенню до осіб з особливими потребами, в тому числі їх освіти;

3) нерозвинутість політики  благодійності та спонсорства  на користь інвалідів;

4) недостатня консолідація  інвалідів з метою відстоювання  своїх прав (в силу як об’єктивних, так і суб’єктивних обставин).

Велика кількість бар’єрів існує і в самій сфері університетської освіти України: недостатній рівень якості середньої освіти інвалідів і у зв’язку з цим проблеми із вступом у вуз; під час навчання – проблеми зі здоров’ям і, як наслідок, проблеми із пропусками занять; проблеми сумісництва навчання та медичної реабілітації; відсутність відповідних зручностей у вузі (кімнат відпочинку, спеціальних гігієнічних кімнат); проблеми забезпечення навчальною та методичною літературою; недостатність інформаційних технологій, тощо. Враховуючи всі перераховані перешкоди, потреба в отриманні вищої освіти для більшості осіб з інвалідністю залишається нереалізованою, та, як наслідок, отримати бажану професію інваліду важко без зовнішньої підтримки.

Це далеко не всі проблеми, з якими можуть стикатися люди з обмеженими функціональними можливостями України на шляху інтеграції в соціум через отримання університетської освіти. Вирішення цього питання необхідно розглядати у двох різних площинах: по-перше, навчання особи з інвалідністю у спеціалізованому вузі, що на нашу думку, тільки гальмує процес інтеграції; по-друге, навчання особи з особливими потребами у звичайному вузі (на принципах інклюзії). Але, як було з’ясовано, сучасна інтегрована/інклюзивна університетська освіта студентів з обмеженими функціональними можливостями здоров`я стикається з великою кількістю невирішених проблем, що, в свою чергу, також гальмує інтеграцію інвалідів у соціум. Україна тільки починає свій шлях до надання якісної університетської освіти особам з обмеженими можливостями на принципах інклюзії у руслі Болонського процесу.