Конституційні гарантії реалізації прав і свобод людини в Україні

 

 

Центральна спілка споживчих товариств

УКООПСПІЛКА

Чернівецький кооперативний економіко-правовий коледж

 

 

 

 

Конституційні гарантії реалізації прав і свобод людини в Україні

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Теорія держави і права”

 

 

 

Виконала студентка

2 курсу, 201 групи

спеціальності 5.03040101

Правознавство

Кельбіна К.О.

                                                                               

                                                                       Керівник: Струтинська В.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

                                       Чернівці  – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………	3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ……………………………………………………………	6
1.1. Поняття та класифікація конституційних прав і свобод особи…………..	6
1.2. Характеристика основних прав і свобод людини передбачені Конституцією України…………………………………………………………..	13
РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ – ЯДРО ПРАВОВОГО СТАТУСУ……………………………………………………….	23
2.1. Конституційні гарантії реалізації та захисту прав людини та громадянина…………………………....................................................................	23
2.2. Юридичні обов’язки громадян-складова частина правового статусу особи………………………………………………………………………………	30
РОЗДІЛ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНО – ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ…………….	38
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..	46
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………	48

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. В умовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних, соціальних та культурних  прав громадянина, перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто  воно визначено чинним законодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до закону в звязку з тим , що деякі норми чинного законодавства, ще не  повністю пристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та на соціальний захист.

Наприклад, право на достатній життєвий рівень,  визначає певний рівень грошових  виплат, які б задовільняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суми настільки низькі, що громадяни не може задовільнити свої потреби навіть на половину. До речі, за порушення даного права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність. Тобто  такі обставини сприяють активному порушенню цього права.

Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров’я. Теоретично охорона здоров’я  в Україні вважається безкоштовною, але фактично за  переважну більшість послуг громадяни зобов’язані платити самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконання даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень. Це й обумовлює актуальність обраної теми дослідження та її значення для практики державного будівництва Української держави.

Ступінь наукової розробки. Інформаційною базою курсової роботи є закони та підзаконні акти України, Конституція України, міжнародні акти, та праці таких вчених, як: Антонович М. М., Попов А. А., Черней В., Строков І., Єрьоменко В., Болотіна  Н., Волинка К. та інші.

Метою даного дослідження є опрацювання нормативної бази та наукової літератури з даного проблемного питання.

Перед даною кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:

• розкрити поняття та класифікацію конституційних прав та свобод людини;
• охарактеризувати основні права і свободи людини передбачені Конституцією України;
• проаналізувати конституційні гарантії реалізації та захисту прав людини та громадянина в Україні;
• дослідити юридичні обов’язки громадян, як складової частини правового статусу особи;
• описати співвідношення міжнародно-правового інституту регулювання прав людини та забезпечення міжнародних стандартів прав людини в Україні

Об’єктом дослідження є сфера державних відносин щодо впровадження та реалізації стандартів прав та свобод людини.

Предметом цього дослідження є норми права, відповідно до яких Україна прийняла зобов'язання проводити у життя загальновизнані стандарти прав та свобод людини.

Методи дослідження. Основою дослідження є теоретичні та емпіричні методи наукового пізнання, такі як метод аналізу та синтезу, поєднання історичного та логічного.

Структура роботи.  Робота складається зі вступу, трьох логічно сформованих розділів і 4 підрозділів, висновку та списку використаної літератури. Загальна кількість сторінок в роботі 49. Загальна кількість джерел використаних в роботі 35.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

 

1.1 Поняття та класифікація конституційних прав і свобод особи

 

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені  біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження  і не потребують «дозволу»  з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені  територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної  належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають  правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:

- тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпечує безпечну зовнішню політику;

- масові порушення прав людини державами (геноцид, апартеїд) можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

- загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які відповідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Статуту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини. [27]

Права людини набули цінності і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 p. Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

1) Міжнародний білль про  права людини, що проголошує невід'ємні  права і основні свободи людини;

2) угоди, спрямовані на  запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

3) конвенції, спрямовані  на захист груп населення, що  потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.. Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

4) конвенції, що мають  на меті захист індивіда від  зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p.. Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

- інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

- мораль суспільства, що переважає у даний період;

- мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:[23]

Права людини	Права громадянина
Позатериторіальні — існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою	Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави
Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини)	Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа
реалізація здійснюється  у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходилася людина	реалізація охоплює  сферу відносин індивіда з певною державою

 

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки: