Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

 

17. Джерела  права в Україні у ХVIII столітті.

Пилип Орлик  схвалив  конституцію, що мала назву «Конституція прав і свобод Запорізького Війська». Основним її пунктом є проголошення незалежності України; наголошувалося, що в Україні повинна бути тільки православна церква, яка має залежати не від московського патріархату, а від константипольського.

Конституція передбачала створення  вищого законодавчого органу – Генеральної  Ради, який мав би скликатися тричі  на рік. Він мав складатися з Генеральної  старшини, представників від Запоріжжя  та по одному представникові від кожного  полку. Конституція обмежувала права гетьмана, зокрема він не міг самочинно призначати на посади – всі вони повинні бути виборними. Гетьман не мав права нікого судити, цим мав займатися Генеральний суд. Без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати тільки поточні питання, радячись при цьому з генеральною старшиною.

Конституція також звертала увагу  на становище міщан, посполитих та козаків. В ній, зокрема, зазначалось, що гетьман  мав стежити за тим, щоб старшина не утискувала «людей убогих». Скасовувались  усі тягарі, що були накладені на селян і козаків, та державні монополії.

Отже, у відповідності із «Конституцією  прав і свобод Запорізького Війська» Україна мала стати  демократичною  республікою з виборними законодавчим і виконавчим органами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

18. Кодифікація  права в Україні у XVIII ст.

Правовим актам України  поталанило більше, ніж державним  інститутам. Якщо останні були повністю ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

Над кодифікацією права  України в складі другої експедиції з 1804 по 1808 рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній), друга, під керівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній). Завданнями кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність до загальноімперського законодавства, а також складання зводів (статутів) для лівобережних і правобережних губерній, в яких зберігались би тільки ті відмінності, необхідність яких визначалась місцевими особливостями.

Підсумком роботи групи  А. Повстанського був проект під  назвою "Свод местных законов  губерний и областей, присоединенных от Польши". Група Ф. Давидовича підготувала "Собрание гражданских законов, действующих  в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав").

Ці проекти були результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містили чинні в Україні норми. Майже все "Собрание малороссийских прав" споряджено покажчиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457 — на Саксонське зерцало, 224 — на хелмське, 58 - на магдебурзьке право, всі інші на правовий звичай. Фактично "Собрание малороссийских прав" — це перший проект цивільного кодексу України. В ньому ми бачимо норми права, які діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5 книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно затверджено, але він широко використовувався практиками.

В той же час в 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого відділу під керівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білорусії). У1838 році проект Зводу було затверджено Державною радою. За змістом це був збірник матеріального і процесуального права, який складався з трьох частин. Перша частина була зосереджена в двох книгах і мала 196 статей, в яких розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів. Друга частина в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати право власності, зобов'язувальне і сімейне право. Третя частина складалася з трьох книг і включала 896 статей. Вони визначали порядок проведення цивільного судового процесу.

Аналіз проекту Зводу  показує, що законодавець намагається  витіснити місцеве законодавство  нормами загальноросійського права. Звід побудовано таким чином, що російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів західних губерній". Після затвердження Звід планувалося ввести вдію у Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, в якому не було місця для місцевих законів. У 1840—1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російської імперії в 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм зі "Зводу місцевих законів західних губерній" (головним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхнього застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

19.  Цивільне  і кримінальне право в Україні  у XVIII ст.

До правових документів (.джерел) гетьманської влади відносяться акти Генеральної військової канцелярії у формі універсалів та указів. Вони були підзаконними актами, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади.

Як і в попередні  періоди історичного розвитку України, на першому місці перебувала галузь цивільного права. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності. З правом власності тісно пов'язане зобов'язальне право. Добре розроблена система угод обслуговувала торгово-грошові стосунки, що розвивалися. Найбільшого поширення набули договір купівлі-продажу як нерухомого, так і рухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. Їх укладення мав засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася ще й царськими грамотами. У Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою (заклад, застава нерухомості з метою отримання довгострокової позики). Особливий розділ зобов'язального права — регулювання шлюбно-сімейних відносин переважно нормами звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16, а юнак — 18 років. За звичаєм заборонялося одружуватись родичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого.

Спадкове право як окремий інститут цивільного права також було нерозривно пов'язане з правом власності. Право спадкування розрізнялося за законом і заповітом. Майно мали право отримувати як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в установлений термін, майно визнавалося вимороченим і передавалося до скарбниці. В міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей. У Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося, дочки отримували лише четверту частину батьківського майна, все інше розподілялося поміж синами. Майно матері сини й дочки успадковували в рівних частинах. При успадкуванні за заповітом вимагалося дотримуватись низки формальностей.

В означений період розвивалося кримінальне право. Законодавство гетьманського уряду під кримінальним злочином розуміло дію, що спричинила шкоду і збиток не лише життю, здоров'ю, майну, честі окремої особи, а й «шкоду та збиток державі».

Класифікували злочини  за такими видами: злочини проти  управління і суду; проти громадського порядку; проти особи. Центральне місце  серед злочинів проти особи займало  вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалося вбивство батьків, немовлят, козацької старшини, за на-ймом. Система покарань за злочини була досить складною. Головна мета покарання — залякування. Тому покарання здійснювалися прилюдно. Одночасно метою покарання були: запобігання, відплата, заподіяння муки злочинцю; відшкодування збитків. Допускалася множинність покарань.

Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу. В Правобережній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався виплатою штрафу, а також був зобов'язаний відшкодувати втрату сім'ї убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.

У XVIII ст. судовий вирок  у кримінальних справах став називатися «мнение». А постанова за цивільними справами — «решение». Судові постанови приймалися більшістю голосів членів суду. Сторона, не згодна з рішеннями, могла клопотати про їх відміну. Це робилося шляхом подання скарги або апеляції.

Право, закони і суд Війська Запорозького, з одного боку, були демократичними, бо випливали з інтересів усіх станів, а з іншого — вищі стани приймали такі правові акти, які часто робили старшину й шляхту непідсудними. Як уже зазначалося, право і суд періоду Гетьманщини мали яскраво виражений становий характер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20. Суспільно  – політичний лад і право  в західноукраїнських землях (друга  пол. XVII – XVIII ст.)

Значна частина  селян Закарпаття наприкінці XVII ст. перебувала у залежності від угорських феодалів чи держави. Такі категорії селян, як обаді, удворники, лібертіни, сабодаши мали своє господарство, користувалися земельними наділами, виконували повинності на користь держави і феодалів. Желяри та таксалісти теж мали присадибне господарство, але були позбавлені польових наділів. Вони також Були зобов'язані виконувати феодальні повинності.

 

Однією з форм антифеодальної боротьби селянства, інших верств населення західноукраїнських земель була міграція на східноукраїнські землі, де вони вступали до козацтва, брали участь в антифеодальних війнах. Однак в до козацтва, брали участь в антифеодальних війнах. Однак в силу об'єктивних і суб'єктивних причин козацтво як стан в західноукраїнських землях не склалося.

Міщани. Феодальні виробничі  відносини перешкоджали містам розвиватися належним чином, де найбільшими привілеями користувалася заможна верхівка — патриціат (купці, домовласники, власники міської землі). Вони Були тісно пов'язані з магнатами, протистояли середнім і найбіднішим городянам. Переважна частина ремісників об'єднувалася у цехи. Найнижчу ланку міського населення складали партачі — позацехові дрібні ремісники,різнороби,поденники.

Державний лад. Західноукраїнським землям у провінціях Малої Польщі відводилась роль колонії Речі Посполитої. Східна Галичина входила до складу руського воєводства, яке складалося з Львівських, Галицьких, Перемишлянських, Сянокських та Холмських земель. Північна частина Львівщини входила до складу Белзського воєводства, адміністративним центром якого був Львів. На чолі воєводства стояв воєвода, який призначався королем з числа магнатів. Найвищим станом — представницьким органом воєводства був генеральний сеймик, що збирався у Судовій Вишні. У 1677 р. на території воєводства знаходилося 3090 сіл, 160 міст та містечок. На середину 70-х років XVIII ст. у воєводстві проживало 1495 тис. чоловік.

На початку XVIII ст. істотним елементом політичного життя  Речі Посполитої стали конфедерації — об'єднання шляхти окремих земель чи воєводств, скріплене присягою. Акт конфедерації заносився до судових книг. Конфедерація обирала свої керівні органи

— генеральності. Верховним їх органом були Вільні ради, утворення, аналогічні сейму чи сеймику. Життєдіяльність конфедерації, незважаючи на їх формальну заборону, була наслідком слабкості державної влади.

Право. Джерелами права на західноукраїнських землях середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. були звичаї, пристосовані до потреб феодального суспільства, нормативні акти Литви та Польщі у вигляді привілеїв, що надавалися окремим соціальним групам, інші акти центральної влади та магдебурзьке право. У другій половині XVI1-XVIII ст. були зроблені перші переклади збірників магдебурзького права на українську мову. Найважливішим джерелом права вважався Статут Великого князівства Литовського 1588 p.

Українська  правова система у XVIII ст. у рамках феодального суспільства набула свого найвищого розвитку. Орієнтована на європейську континентальну систему права вона пережила період узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, пройшла найвищу стадію систематизації — кодифікацію. Про глибинний, об'єктивний характер української правової системи свідчить той факт, що вона (так офіційно і не визнана російським урядом) діяла в Україні аж до 40-х років XIX ст.

 

 

21. Територія  і господарство України після  ліквідації української державності  (перша пол. XIХ ст.)

Україна у складі Росії  офіційно називалася "Малороссия". Окремі її частини мали свої назви. Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (степовою) Україною закріплюється назва "Новороссия".

Російський уряд для  зручності управління Україною поділив  п територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Ново-російсько-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.

Провідне місце  в економіці України, як і раніше, посідало сільське господарство, передусім землеробство. Його основу становили поміщицькі латифундії. У 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі. Проте й у феодальних володіннях, які продовжували існувати лише за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики змушені були пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство дедалі більше набувало товарного характеру. У середині XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Тваринництво також ставало товарним. Товаризація проникала і в натуральне господарство селян.