Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

У Другій Думі теж була існувала українська парламентська  група - Українська трудова громада, що налічувала 47 членів і видавала часопис  — «Рідна справа — Думські вісті». У ній друкували промови членів, заяви Громади. Українська група домагалася автономії України, місцевого самоуправління, викладання української мови у школах, поширення української мови в судах, церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах Києва, Харкова та Одеси, запровадження навчання української мови в учительських семінаріях.

 

 

 

 

 

 

34. Законодавчий  процес в Російській імперії  в 1905-1906 рр.

Розвиток капіталізму  в Росії зумовив зміни у  її державному ладі, що певною мірою  знаменували перехід держави від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили царя Миколу II у рескрипті, даному на ім'я міністра внутрішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати обраних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов'язковому збереженні непорушності Основних законів імперії».

6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа  Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи». Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Державну раду імператору для затвердження.

Отже, остання мала лише законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа виборців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за двоступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони.

Засновуючи  таку Державну думу, царський уряд прагнув  зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак унаслідок протидії з боку опозиційних сил вибори в булигінську думу так і не відбулися. Загальноросійський жовтневий політичний страйк примусив царат піти на істотні поступки революційному рухові й оприлюднити Маніфест від 17 жовтня 1905 р. В оцінці останнього в історичній і юридичній літературі, незважаючи на деякі розбіжності загальновизнаним є те, що він проголошував засади буржуазного конституціоналізму.

Жовтневий Маніфест уперше в історії Росії  проголосив заснування парламенту. Справді царський Маніфест установлював «як непорушне правило, щоб жодний закон не міг набути сили без схвалення Державною думою, і щоб обранцям народу забезпечувалася можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставлених від Нас властей».

11 грудня 1905 р. було  видано указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», який розширив коло виборців. Раніше засновані землеробська, міська та селянська виборчі курії доповнювалися робітничою курією. Робітники могли брати участь у виборах за підприємствами, що налічували не менше 50 осіб. Розширювався склад виборців від міської курії. На підставі цього нормативного акта здійснювалися вибори депутатів Державної думи І і II скликань.

У кінцевому  підсумку, склався такий порядок  виборів членів Державної думи.

Повітові землевласники  поділялися на тих, котрі мали повний майновий ценз, і тих, котрі його не мали. До перших належали осо­би, які  володіли площею землі, зазначеною в  особливому розкладі для даного повіту, а також власники іншої нерухомості в повіті, що оцінювалася не нижче 15 тис. крб.

 Ця група землевласників  безпосередньо складала повітовий з'їзд землевласників.

До  других належали власники нерухомості меншої вартості та представники церкви, які володіли в повіті нерухомим майном. Ці виборці на попередньому своєму з'їзді обирали зі свого середовища уповноважених, які й брали участь у повітовому з'їзді землевласників, на якому всі землевласники повіту обирали зі свого середовища виборних у кількості, вказаній для кожного повіту і курії.

Міські виборці засновували в межах кожного повіту два з'їзди: до першого належали власники нерухомості в межах міських поселень більшої вартості (у містах з населенням понад 20 тис. осіб вартість нерухомості становила не менше 1 тис. крб., в інших — 300 крб.) або торговельних підприємств перших п'яти розрядів, і до другого з'їзду належали у містах власники нерухомості меншої вартості, які сплачували протягом не менше року основний промисловий податок на особисті промислові заняття. Кожний із цих з'їздів засновувався у повіті окремо і самостійно обирав визначене йому число виборних для губернських виборчих зборів.

 

Виборці із селян на волосному сході обирали  від кожної воло-стІ по два уповноважених серед селян-домогосподарів, які особисто вели господарство на купленій або надільній землі і були приписані до сільського товариства не менше року. З'їзд цих уповноважених від усіх волостей повіту обирав зі свого середовища виборних для участі у губернських виборчих зборах.

 

Обрання членів Державної думи здійснювалося у губернських виборчих зборах, куди збиралися виборні від усіх курій. Спочатку вони обирали: а) одного члена Державної думи з числа виборних від селян; б) одного з числа виборних — землевласників; в) одного-двох — з числа міських виборців, а в деяких зазначених у законі губерніях— одного члена Державної думи від робітників і козаків. Після цього виборні обирали решту членів Державної думи, потрібних для даної губернії, з усіх взагалі виборних. Вибори членів Державної думи були двохступеневими для великих землевласників і міських виборців, триступеневими — для дрібних землевласників і робітників, і чотириступеневими — для селян.

Обраними могли бути тільки особи, які володіли російською мовою. Члени Державної думи, які  обіймали платні посади на дер­жавній службі, мусили піти у відставку. Виняток допускався для міністрів, які могли зберегти свої посади.

 

Члени Державної думи вважалися представниками всієї  країни, а не тільки своїх виборців, тому вони не звітували перед остан­німи. Члени Державної думи користувалися свободою думки і міркувань у справах, які перебували у віданні Думи. Затримати їх за борги і обмежити їхню волю могли лише за постановою судової влади, а під час сесії Державної думи — тільки з її дозволу. Члени Державної думи працювали на платних засадах, одержуючи від казни 4200 крб. на рік, а також компенсацію за оплату проїзду до Санкт-Петербургу і назад.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

35. Зміни у  правовому статусі особи. Демократичі  права і свободи за Маніфестом  від 17 жовтня 1905 р.

17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи – недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів вважали революцію завершеною і закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.

Враження від Маніфесту  було настільки великим, що народом всюди були зроблені негайні спроби реалізувати права, проголошені в ньому.

Засади цивільної свободи  подальше законодавче закріплення  дістали «в Основних державних законах Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 p., де в главі VIII «Про права та обов’язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:

«72. Ніхто не може підлягати  переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.

73. Ніхто не може  бути затриманий під вартою  інакше, як у випадках, визначених законом.

Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню інакше як за злочинне діяння, передбачене чинними  на час вчинення цих діянь кримінальними  законами, якщо при тому нововидані закони не виключаютьвчинених винними  діянь з числа злочинних.

Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди його господаря обшуку або виїмки допускається не інакше як у випадках і в порядку, визначених законом.

Кожний російський підданий має право вільно обирати місце  проживання і заняття, набувати і  відчужувати майно і без перешкод виїздити за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими законами.

Власність недоторканна. Примусове відчуження нерухомості, коли це необхідно для якої-небудь державної чи суспільної користі, допускається не інакше як за справедливу і пристойну винагороду.

Російські піддані мають  право проводити збори з питань, що не суперечать законам, мирно і  без зброї. Законом визначаються умови, за яких можуть відбуватися збори, порядок їх закриття, а також обмеження місць для зборів.

Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати усно і письмово свої думки, а також  поширювати їх шляхом друку або іншим  способом.

Російські піддані мають  право засновувати товариства і  спілки з метою, що не суперечить законам. Умови заснування товариств і спілок, порядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи, так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.

Російські піддані користуються свободою віри. Умови користування цією свободою визначаються законом».

 

 

 

36. Зміни у  політичній та правовій системі  Російської імперії у 1905-1907 рр. Основні державні закони Російської  імперії 1906 р.

На початку XX століття Росія залишалась самодержавною  монархією. Представницькі органи влади  не формувались. Уся законодавча, розпорядча і судова влада зосереджувалася в руках імператора. Більшість підданих вважали самодержавну владу звичною і стабільною. Близькість до монарха створювала для багатьох реальні можливості впливу на політичне й економічне життя країни.

Вищі державні установи «Державна рада» и «Сенат»  виконували роль дорадчих органів. До 1905 р. Росія не мала об’єднаного  уряду. Кожен міністр доповідав  про справи свого міністерства безпосередньо  імператору.

Судовий устрій у цілому ґрунтувався на судовій реформі 60-х років XIX століття. Охороною державної безпеки займався Департамент поліції. Важливим державним інститутом була армія. У країні діяла загальна військова повинність, хоча поряд із цим існувала і розвинена система пільг і відстрочок від призову.

Події першої Російської революції 1905–1907 рр. змусили владу  піти на перетворення існуючого політичного  устрою. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «Про вдосконалення  основ державного управління» подарував  населенню свободу совісті, слова, зібрань, спілок. Незабаром було прийнято закон про вибори до Державної думи.

Дума брала участь у розробленні законопроектів, розглядала державний бюджет, обговорювала питання  будівництва залізниць і заснування акціонерних товариств. Пізніше  було реформовано Державну Раду, що стала верхньою законодавчою палатою. Вона одержала право затверджувати або відхиляти закони, схвалені Думою. Незважаючи на збереження законодавчої влади, був зроблений крок у бік лібералізації суспільства. Новий політичний устрій характеризувався тим, що законодавча влада належала імператору і двопалатному парламенту, а вища виконавча — імператору і відповідальним перед ним міністрам, вища судова і контролююча — сенату.

Глибокі хиби Основних Законів  і про вищі державні установи, якими 23 квітня 1906 року була створена так звана конституція, були очевидні із самого початку для всякого знайомого з державною наукою.

Своєрідний утвір 1906 року так чи інакше неминуче був спричинений  на провал.

Якщо потрібно назвати  основну причину хиб конституції 1906 року, то вона, звичайно, складається в безмежній сваволі її творців, у їхньому переконанні, ніби-то життям народу і держави можна розпоряджатися як вздумаєтся, цілком не узгоджуючись із самостійними законами життя нації.

Цю конституцію не можна розглядати ні як реформу, ні як революцію. Її основна тенденція - не поліпшення Монархії, а заміна однієї Верховної влади другою.

 З боку народу не було ніяких ясних вимог, значних петицій і т.д. на користь зміни Верховної влади.

Виробітка конституції не була зроблена яким-небудь Земським собором, а зроблена в тиші канцелярій і навіть потай. Вона потім не була повалена на рішення яких-небудь Земських соборів, не віддана на всенародне голосування. Словом, ні в якій законній-установчій формі цей переворот не був ні необхідний, ні підтверджена народною волею, і ніякої санкції з боку нації вона не одержала.

Мало того, вона не могла  навіть сказати, щоб одержала революційну  санкцію. Революціонери, що складали змови, що кидали бомби, що вбивали урядових осіб і билися на барикадах, потребували цілком не того, що дала "конституція".

 

37. Юридичний  зміст столипінської аграрної  реформи.

Головні засади селянської реформи були викладені у царському  маніфесті від 19 лютого 1861 року та в "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв'язання різних спірних питань створювалися "губернські в селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників, які формувалися з дворянства.