Курс лекций по "Философии"

Критикуючи європоцентристський погляд на історичний процес, О.Шпенглер і А.Дж.Тойнбі справедливо протестують проти нав'язування всім народам уніфікованої схеми історії, притаманної західному суспільству. Ще раніше ця теза була висловлена в роботі М.Я.Данилевського «Росія і Європа». На перше місце представники концепції культурно-цивілізаційного циклізму висувають релігійні і культурно-регіональні особливості розвитку окремих країн і народів. Поняття прогресу і єдиного русла всесвітньої історії оголошуються ними недоліками європоцентристського мислення. Закони життєвого циклу культур (цивілізацій) оголошуються або неіснуючими (О.Шпенглер),  або простими емпіричними узагальненнями, що дозволяють робити імовірнісні пророкування (А.Дж.Тойнбі). Якщо такі закони й існують, то нагадують про себе у вигляді неясних образів підсвідомого, які ініціюються Богом. Їх тлумачення доступне «культурним героям» локальних цивілізацій.

В теперішній час багатоманіття соціально-історичного світу найрезонансніше виражає концепція цивілізаційних розламів сучасності. Їй властиві методологічні підходи культур-цивілізаційного циклізму, що включають тезу про релігійну винятковість локальних культур-цивілізацій, негативна реакція на європоцентристську схему історії і, нарешті, агностичне трактування історичного процесу. Вже Тойнбі відчував необхідність уточнення культур-цивілізаційної моделі історії у зв'язку з уніфікацією світових контактів і зміною цивілізаційної перспективи. Переборовши колоніалізм, тоталітаризм і світові війни, людство може опинитися перед «зіткненням цивілізацій», - гадав Тойнбі. Найповніше ідея конфлікту цивілізацій розвинута С.Хантінгтоном у книзі «Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку» (1996). «Демаркаційними лініями», що поділяють сучасний світ, є межі між суспільствами різних цивілізаційних типів. У числі цивілізацій С.Хантінгтон називає західну (атлантичну), слов'яно-православну, конфуціанську (китайську), японську, ісламську, індуїстську, латиноамериканську й африканську. Національні держави не зникнуть, продовжує він. Але найфундаментальнішими відмінностями у світі залишаться не ідеологічні і політичні відмінності, а культурні відмінності між цивілізаціями.

У сучасну епоху прогнозується, що основні міжцивілізаційні конфлікти будуть відбуватися між мусульманським Півднем і немусульманською Північчю. Християнство й іслам не здатні до засвоєння духовних цінностей одне одного на відміну від язичеських цивілізацій, які спираються на політеїзм і допускають асиміляцію чужих богів. Кожне з них вважає себе єдиним носієм світових цілей Бога. Звідси - конфлікти між ними на ґрунті прозелітизму, нових «хрестових походів», «джихада», терористичні акції типу атаки на Нью-Йорк і Вашингтон 11 вересня 2001 року.

Антизахідні настрої  виходять за рамки ісламського світу. Навіть суспільства «українського» типу «живуть в умовах все більшої  і більшої напруги». Україна, по С.Хантінгтону, розколота по лінії: окатоличена  Західна та православна Східна України (при наявності анклавів ісламської цивілізації в Криму і Донбасі). Цю тезу яскраво підтвердили президентські вибори 2004 року. Цивілізаційний розлам у нашому суспільстві підігрівають і могутні глобально-політичні імпульси. Спроба Заходу об'єднати інші цивілізації навколо захисту інтересів «світового співтовариства» зустрічає опір. Китай і країни ісламського світу відкрито заявляють, що в дійсності США і НАТО захищають власні інтереси, видаючи їх за інтереси всіх народів. Інтеграція економіки незахідних суспільств у глобальну економічну систему розглядається на Сході як форма просування Сполученими Штатами своїх інтересів по каналах МВФ і інших міжнародних економічних інститутів. Те, що західним країнам уявляється «універсалізмом», у східних суспільствах сприймається як «імперіалізм», який експропріює чужі багатства і нав'язує іншим недемократичні правила господарської і політичної діяльності.

Отже, концепція культурної самобутності і неповторності історії  різних народів на початку ХХІ  століття виливається в ідею їх цивілізаційного протистояння. Людство ніби «розводиться» по своїх релігійно-культурних «квартирах». Це чревато новими небезпеками. «Розлами» цивілізацій дійсно заряджені гігантською перетворюючою енергією. Потенціал цієї енергії сформований тривалою історією економічних, господарських, соціальних, політичних і ідеологічних відносин і подій теперішнього і минулого багатьох народів. Тому релігійно-культурна напруженість може стати «детонатором» багатьох конфліктів, «гарячих» і «холодних» війн, провокацій екстремістів.

Досвід історії свідчить, однак, що культура не тільки роз'єднує, але і поєднує людей різних оріентацій. Світові релігії виникли  зі сплаву елементів попередніх релігій, організованого іншим баченням вічних проблем людства. З іншого боку, формами  духовного об'єднання різних етносів, прихильників різних релігій стали філософія, мистецтво, далі - рух за освіту, боротьба за соціальне звільнення, за справжню демократію, за національне самовизначення, за гуманізм. Тому не слід ігнорувати погрозу розколу цивілізацій по культурній ознаці, але і перебільшувати її теж не можна.

4. Спрямованість  історії. Проблема прогресу і  його критерії. Спрямованість історичних змін характеризується формами історичного коловороту, регресу і прогресу, у рамках яких фіксована загальна структура стадіально-часової організації потоку історії - напрямок історичної «стріли часу».

Першої в історії  суспільної думки піддалася осмисленню схема історичного коловороту (циклізму) історії, відповідно до якої суспільство еволюціонує по замкнутому колу, а в реальному історичному часі -  хвилями або по синусоїді. (Термін «цикл» (грец.) позначає колесо, коло, коловорот, синусоїда ж є відображення криволінійного руху (траєкторії) точки кола, що котиться.) Явища циклізму в людській історії помічені давно. Індуїстсько-ведична традиція поділяє повний цикл історії («кальпу») світу на величезні субцикли, кожний з який проходить через особливі періоди розвитку.

Цикли виникнення і загибелі світових імперій, утворення і розпаду (деколонізації) колоніальних систем Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Голландії, епох виникнення, розквіту і занепаду багатьох національно-державних і культурних комплексів свідчать начебто на користь схеми коловоротів історії. Сучасний глобальний порядок, що встановлює систему світових центрів «торгового ладу» і залежної від нього нерозвиненої світової окраїни, ніби повторює і нагадує початковий етап у створенні колишніх колоніальних імперій. Але тільки нагадує. Форма історії народів у системі світового поділу праці близька скоріше не циклу, а спіралі, повторенню на більш високому рівні. Тому поставимо запитання: чи набув історичний циклізм практично-завершені системно-глобальні форми і всесвітньо-історичні масштаби? Ні, напевно це стверджувати не можна. Багато циклів в історії носять не закритий, а відкритий характер - закінчуються «точками біфуркації» - потенційної поліваріантності виходу з циклу історії. З покоління в покоління люди не тільки створюють строкату тканину подієвої людської історії, але й намагаються усвідомити її багатовекторну ритміку. Розуміння багатомірної структури історії передбачає врахування не тільки циклічності деяких її процесів, але й інших - доповнюючих  її форм: прогресу, регресу, синтезу циклічності і поступальності.

Концепція історичного регресу. Під регресом розуміють тип розвитку, що характеризується зворотним рухом, переходом від вищого до нижчого, від багатосторонього - до вузькоспеціалізованого, від складного - до елементарного. Історичний регрес означає занепад, втрату досягнутого, даремність зусиль, втрату переважної соціальної якості, процес віддалення від деякого вихідного - ідеального стану, який виступає мірилом оцінки втрат, понесених суспільством у ході його розвитку. Якщо давні міфи вважали, що люди загубили здатність предків чудесним чином спускатися під землю чи  сходити на небо, то претензії побутового регресизму виражає формула, за якою «раніше все було краще». Регресизм абсолютизує позитивний зміст минулого стану. Визначаючи вихідний пункт історії, регресизм використовує метод «від противного», прийом контрасту (з точністю до «навпаки») при побудові моделі деякого ідеального прастану, співвідносячи його з «золотим віком». В образі «золотого віку» відбилася туга людей по началу світобудови з її загубленою простотою і теплотою людських відносин. Пізніше ідея «золотого віку» знайшла друге дихання у концепціях утопічного соціалізму, комунізму і «пост-економічного суспільства».

Схему історичного регресизму сприйняли і деякі сучасні  версії історії. Політичний ідеал корпоративно-фашистської  держави Б.Муссоліні бачив у зниклих порядках Римської імперії. А.Гітлер мріяв відродити в Німеччині 30-х років ХХ століття станово-феодальні структури німецького Середньовіччя. Сильними є позиції регресистського традиціоналізму на Середньому і Близькому Сході (Саудівська Аравія, Іран, Афганістан). На концепцію історичного регресу орієнтований світогляд представників європейського традиціоналізму: Р.Генона, Ю.Еволи, М.Еліаде, в українській діаспорі - Л.Силенко. Тенденція регресу не характеризує загальносистемні якості суспільства, які саме і є критеріями спрямованості історичних змін. Регрес стає незворотним тільки тоді, коли він вражає ключову чи слабку ланку системи суспільного життя.

Проблема прогресу та його критерії. Термін “прогрес” ввів Тит Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» у словосполученні «progresum sum» - поступальний рух, успіх. Суспільний прогрес - це рух суспільства, що відкриває людству дорогу до нових висот історії, до переходу від нижчих ступенів і форм суспільного життя до вищого. Орієнтація на прогрес наповняє світовідчування людей соціальним оптимізмом, вірою у свої сили й у колективний розум суспільства. Сприйняття історичного прогресу може бути і бездумно-буденним, соціально невмотивованим. У цьому випадку вважають, що все саме собою йде до кращого в цьому кращому зі світів.

Хоча ідея прогресу народилась разом з античною культурою, загальноісторичне  звучання цій ідеї надав трактат  Августина Блаженного «Про град Божий». У цілому августиновська концепція  всесвітньої історії «шкатулочна» чи «матрьошечна». Вона нараховує три епохальних періоди («часи») і вісім «віків». Заслуга августиновської концепції прогресу в тому, що вона вперше надала ідеї прогресу всесвітній масштаб, забезпечений, щоправда, подвійною теологічною гарантією: постулатом провіденціалізму (вчення про напередвизначення ходу історії волею Бога) і есхатологічною вірою в завершення історії пришестям Спасителя.

Розвиваючи ідею прогресу в епоху Французької революції, просвітителі відштовхуються від природного порядку речей. Еволюція суспільства визначається ними лінійним приростом людських знань, розвитком технологій, приватної власності, обміну, грошей, нерівності, поділу праці, збільшенням вільного часу у нерабської частини суспільства. Розгорнута концепція історичного прогресу викладена в «Філософії історії» Гегеля. Всесвітня історія є незворотною історією  світового духу по ступенях свободи. Гегелівський «дух» історії є, по суті, квінтесенція багатоманітних форм (схем) людської діяльності. Пізніше логіку незворотного і лінійного прогресу історії в ХХ столітті сприйняли техноцентристська (У.Ростоу, Е.Тоффлер, Г.Кан та ін.) і марксистська (радянська, зокрема) версії історії.

На користь концепції  історичного прогресу свідчило, по-перше, те, що суспільство, накопичуючи матеріальні  і духовні надбання, крок за кроком піднімається по ступенях прогресу. По-друге, раз знайшовши вдалі форми життя, люди від генерації до генерації зберігають і удосконалюють їх, створюючи все  складніші системи держави, права, способи соціального захисту і розв’язання конфліктів. По-третє, найважливіші сфери громадського життя: технологія, економіка, наука, побут демонструють наростання вражаючих зрушень. В історії, однак, не все безспірно. Світ ХХ століття захлиснули хвилі насильства і «нового середньовіччя». Сучасна історія принесла людству світові війни, багатомільйонні жертви революційного терору, відродження переслідувань по політичних, релігійних і расових мотивах.

Теоретики «Римського клубу» звернули увагу людства на межі росту матеріально-технічного розвитку. Ідея прогресу стала викликати мотивовані заперечення. Критики ідеї прогресу підкреслюють, що:

1) Віднесення одного  суспільного явища до прогресивного  (нового, розвинутішого і досконалішого), а іншого - до консервативного,  реакційного (застарілого, менш розвитого) умовно і суб'єктивно. Таке віднесення залежить від смаків того, хто виносить історичний вирок.

2) Принцип «після цього»  ще не означає «внаслідок цього». Нове в суспільному житті дійсно  з'являється, але з нього не  виростає наступне досягнення такого ж роду. Воно вичерпує себе і йде зі сцени історії. Інші досягнення, в іншій сфері, на іншому рівні суспільного життя виникають знову-таки поза зв'язком з попередніми, що відійшли в минуле. Тому єдиної лінії розвитку не існує, а прогресисти просто підмінюють причинний зв'язок подій їх випадковим слідуванням у часі.

Враховуючи  критику, теоретики прогресу висувають у  захист цієї концепції такі аргументи:

- Прогрес носить системний  характер. Суспільство в цілому  змінитися відразу не може, це  викликало б катастрофу. Прогресивні зміни починаються в одній сфері суспільного життя і поступово викликають наслідки причинного і функціонального характеру, що «розходяться» хвилями в соціально-органічному цілому. При цьому вони перенастроюють на свій лад циклічні і консервуючі моменти розвитку  усієї системи.

- Сукупний прогрес  суспільства даного ступеня історичного  розвитку складається у вигляді  балансу надбань і втрат прогресу. У векторі прогресу фіксується  соціально-історичний потенціал  суспільства. У цьому значенні можна говорити про об'єктивну передзаданість, надіндивідульно-системну спрямованість розвитку суспільства в цілому. З цим, безсумнівно, слід погодитися. Проте, прогресивні зміни в сучасних умовах все частіше ведуть до катастроф (екологічних, демографічних, техногенних та інших).