Право власності

 

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………      3

Розділ 1. Загальнотеоретичні та історійко-правові засади інституту

права   власності

1.1. Власність як правова категорія………………………………….…6

1.2. Правовий статус суб'єктів права власності……………………….15

1.3. Здійснення права власності та його межі …………………………20

Розділ 2. Набуття та припинення права власності

2.1. Набуття права  власності………………………………………..….29    2.1.1. Первинні способи набуття права власності ………………....31    2.1.2. Вторинні способи набуття права власності……………….…36           2.2. Припинення права власності    2.2.1. Припинення права власності з волі власника…………….…38    2.2.2. Припинення права власності усупереч волі власника….…...41 Розділ 3.  Проблеми довірчої власності у цивільному законодавстві України………………………………………………………………………… Розділ 4. Особливості набуття та здійснення права власності на окремі види майна            4.1. Право власності на земельну ділянку            4.2. Право власності на житло                   4.2.1. Садиба як об'єкт права власності                   4.2.2. Житловий будинок як об'єкт права власності                   4.2.3. Квартира як об'єкт права власності Висновки……………………………………………………………………….

Список  використаних джерел………………………………………………

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми дослідження.Власність і право власності є тими одвічними категоріями, до дослідження сутності яких у різні часи зверталися і ще довго звертатимуться кращі уми людства. Цивільне законодавство України, зокрема Цивільний кодекс України, послідовно утверджують на законодавчому рівні лінію поваги з боку державних інституцій до особи-власника. Засади справедливості, добросовісності та розумності, неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією України та законами, гарантування усім власникам рівних умов здійснення своїх прав повинні бути не лише писаними законодавчими принципами, а й непорушними заповідями у правозастосувальній діяльності.

У дусі поваги до наукових здобутків відомих класиків цивілістичної  науки, сучасних наукових досліджень, на підставі аналізу чинного законодавства та практики його застосування, ми пропонуємо власне бачення стану та проблем правового регулювання відносин власності на сучасному етапі розвитку Української держави.

Сучасний стан правового  регулювання відносин власності, особливо в частині його практичної реалізації, далекий від суспільного ідеалу. Постійні зміни і доповнення чинного законодавства, інколи необгрунтовані та стихійні, не сприяють утвердженню поваги до права як соціального надбання. Зазвичай вони є відбитком соціальної та політичної нестабільності у державі. Такі процеси напряму впливають на гіравозастосувальну діяльність, яка є найбільш об'єктивним віддзеркаленням ефективності правового регулювання. Практика застосування законодавства як дійсність права породжує прямі запитання, що потребують не менш прямої законодавчої відповіді. Тому теорія права, правова наука мають виконувати не тільки завдання з аналізу та синтезу правового регулювання і практики його застосування, а й бути безпосереднім джерелом законодавчої роботи та живим провідником, зв'язком між суспільними потребами, волею законодавця та їхнім практичним утіленням.

У кожній державі центральним  правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займає Цивільний кодекс України.

Поведінка тих чи інших  осіб може створювати загрозу для  власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.

Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з  процесами формування правової держави  та багатоманіття форм власності  в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”.        

Об’єктом дослідження є цивільно-правові відносини.  

Предметом дослідження є наукові погляди, ідеї, концепції, теорії щодо юридичної характеристики права власності, нормативно-правові акти України та практика їх застосування.

Мета і завдання дослідження. В даній випускній роботі ставиться мета дати юридичну характеристику права власності за законодавством України. Отже, приступаючи до роботи, ми поставили перед собою такі завдання:

- з’ясувати,  що таке право власності, його  зміст, суб`єкти та  об`єкти, види і форми;

- умови та  порядок  набуття і припинення  права власності;                           

- визначити  поняття та сутність права  власності. 

Методи дослідження, що використовувалися в процесі здійснення випускного дослідження, були обрані відповідно до мети і завдань дослідження, з урахуванням його об’єкта і предмета. Було використано дві групи методів наукового пізнання – загальнонаукові та спеціальні. Застосування діалектичного методу дозволило провести аналіз різних наукових концепцій щодо визначення поняття права власності. Історично-правовий метод надав можливість визначити основні тенденції розвитку законодавства України, яке регулювало право власність.

Теоретичне  значення дослідження зумовлене тим, що саме майбутнє за інноваціями, інтелектуальними досягненнями, тому вивчення правових аспектів   відносин права власності  за цивільним законодавством України  є  вкрай  важливим завданням як на теоретичному, так і на практичному рівні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання одержаних висновків і рекомендацій для вдосконалення вітчизняного законодавства, виявлення проблемних напрямків та можливих шляхів їх вирішення.

Структура роботи. Відповідно до мети і завдання робота структурно складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить --- сторінок, в тому числі --- сторінки  використаних джерел.

 

 

Розділ  1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ТА ІСТОРИКО-ПРАВОВІ

ЗАСАДИ ІНСТИТУТУ  ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.1. Власність  як правова категорія

 

  Речове право є  невід'ємною частиною цивільного  законодавства. Праву власності та іншим речовим правам присвячено книгу третю Цивільного кодексу.

 Під речовим правом  прийнято розуміти право, яке  забезпечує задоволення інтересів  уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває в особи. Характерні риси речового права такі: 1) речовим правам притаманне право слідування. Носій речового права зберігає його і тоді, коли річ переходить до нового володільця. Зокрема, передача майна у заставу не веде до припинення права власності на це майно, власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння; 2) об'єктом речового права є річ; 3) речове право має безстроковий характер; 4) речові права користуються абсолютним захистом.

За Цивільним кодексом України (далі - ЦКУ), до речових прав відносять: право власності, право володіння чужим майном, право користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови чужої земельної ділянки (суперфіцій). Перелік речових прав не є вичерпним, оскільки за законом можуть встановити інші речові права на чуже майно (ч. 2 ст. 395 ЦКУ).

Право власності є  одним із найважливіших, базових, основних прав. Усі інші права є похідними  від нього (право володіння, право  застави) або ґрунтуються на ньому (зобов'язальні права з передачі майна у власність чи користування).

Традиційним став науковий підхід до дослідження власності  як економічної і як правової категорії. Саме з таких позицій досліджували власність в цивілістичній науці радянського періоду. Наукові підходи змінилися з прийняттям нових ще союзного, а згодом республіканського законів про власність, які відобразили зміни як економічного, так і політичного курсів. У роботі К. Скловського досліджено такі співвідношення як: філософія власності; граматика власності; власність і справедливість[49, с. 510].

Розуміння власності саме як присвоєння має бути, за словами А. Венедиктова, відправним пунктом і основою  побудови юридичного поняття права власності[7, c. 28]. Метою визначення будь-якого поняття є, насамперед, відмежування цього поняття від інших шляхом зазначенням його специфічних ознак, характерних рис. Дослідження права власності в сучасних умовах неможливе без звернення до історико-правових джерел, зокрема, до класичних положень римського цивільного права.

Терміном «власність» спершу стала  оперувати юриспруденція. Римське  цивільне право знало державну і  общинну власність на землю та приватну власність на інше майно, визначаючи їх завдяки займенникам «моя» і «наша» (приватна і публічна). Дослідники класичного римського права висловлюють думку, що римські юристи не користувалися терміном «приватна власність». Спочатку для позначення права власності в Римі користувалися терміном deminium, приблизно з кінця республіканського періоду - ргоргіеіаз, в Дигестах Юстиніана – deminium rirum. Інституції Юстиніана визначали право власності як повну владу особи над річчю. Власність відкривала носію цього права всебічну можливість користування і розпорядження річчю. Право власності виключало можливість втручання сторонніх осіб у сферу панування приватного власника. Обсяг і межі права приватної власності римляни визначали через вказівку на повноваження власника, зокрема, виділяючи такі: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержання доходів, право захисту. З часом окремі повноваження зникають і залишаються класичні: право володіння, користування і розпорядження, які найглибше характеризують право власності загалом. Звичайно, цей перелік повноважень власника не є вичерпним.   Зокрема, римські юристи дотримувалися позиції, що власник має право робити зі своєю річчю все, що йому не заборонено. Тому право власності є найповнішим правом за обсягом. Римляни називали право власності виключним, оскільки воно належить тільки власнику, який ні з ким його не ділить, і необмеженим, підкреслюючи повноту влади власника над річчю. Хоча право власності і піддавалося певним обмеженням в інтересах держави, на користь сервітутів, сусідів, інших прав на чужі речі, проте дослідники римського права підкреслюють, що це право було менш обмежене і більш повне, ніж будь-яке інше. Постійно існувала тенденція зробити панування власника якнайбільш необмеженим і повним[55, c. 127-134].

Беручи за основу класичні римські  положення про повноваження власника щодо належної йому речі, право власності у такому вираженні знайшло закріплення у Цивільному кодексі Наполеона 1804 р. (власність як право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним способом з тим, щоб таке здійснення не було заборонено законом або особливими правилами), Прусському укладенні 1794 р. (власником називається той, хто власною владою уповноважений особисто або через третіх осіб, розпоряджатися субстанцією речі або права з виключенням всіх інших), Саксонському цивільному укладенні 1863 р. (власність дає право повного і виключного панування над річчю, а саме: змінювати, користуватися і знищувати свою річ на власний розсуд, повністю або частково відчужити її, отримувати вигоду з речі, володіти річчю), Швейцарському цивільному укладенні (той, хто є власником речі, може розпоряджатися нею на власний розсуд в межах правопорядку)"[7, c. 252 -260].

Збірник австрійських цивільних законів  визначав: «На основі права розпоряджувати свобідно своєю власністю певний власник може по припису свою річ доволі уживати або не торкатися її, він може її знищити, може перенести цілу або в частці на других або безумовно її збутися, себто покинути» [19, c. 113].

Ранні дослідження радянського  періоду, розкриваючи зміст права  власності, теж виходили із традиційної гріади. Так, характеризуючи право власності як «найширше речове право», К. Берновський вказував на такі складові цього права: 1) право посідання, що означає фактичне володіння і панування над річчю; 2) право користування, що означає добувати всі вигоди й доходи з речі; 3) право орудувати, що означає складати відносно речі усякі незаборонені оборудки (правочини). Водночас автор зазначав, що ці повноваження може мати і не власник. Такі самі тлумачення наведено й у В. Вольфсона[10, c. 53-55]. Визначення змісту права власності через тріаду повноважень законодавчо закріплено у Цивільному кодексі 1922 р. Власник у межах, встановлених законом, має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном (ст. 58 ЦК).

Досліджуючи власність як одиничний і реальний факт об'єктивної дійсності, В. Маслов зазначав, що власність відтворюється свідомістю, насамперед, як влада над речами або як ставлення суб'єкта до речей як до своїх[34, c. 7]. Цей одиничний реальний факт об'єктивної дійсності характеризували А. Венедиктов, С. Братусь, В. Маслов як «статику» присвоєння. Саме в такій якості (досягнення фактичного результату процесу присвоєння) власність може бути об'єкто-правового регулювання, а рух, «динаміку», тобто перехід речей від одних власників до інших опосередковує зобов'язальне право. Позиція названих вчених може бути зведена до твердження, що власність у статичному моменті є такими суспільними відносинами, в якому одна особа панує над річчю, ставиться до неї, як до своєї, а інша особа протистоїть їй як невласник, для якого це майно (власність) є чужим. Д. Єремеєв, розділяючи таку позицію, не погоджувався зі зведенням власності як об'єкта правового регулювання до «статики» присвоєння. Інститут права власності, на його думку, не може опосередковувати окрему ділянку суспільного виробництва. Право власності регулює всю сукупність суспільних виробничих відносин (хоч і не в повному обсязі)[22, c. 8-10].

Право власності у суб'єктивному  значенні - це закріплені у відповідних  нормах права можливості суб'єкта володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом. Пропоновані наукові визначення права власності у суб'єктивному значенні можна звести до двох основних позицій. Перша відображає традиційний підхід, визначення через повноваження власника. Найхарактернішим є визначення, яке запропонував Ю. Толстий. На його думку, право власності - це закріплена за власником можливість у межах, встановлених законом, володіти, користуватися і розпоряджатися майном найбільш вільно, на власний розсуд з метою задоволення своїх інтересів. Через вказівку на конкретні повноваження власника право власності визначали Д. Генкін, Р. Халфіна, Д. Єремеєв, В. Маслов тощо. Зазначимо, що перелік класичних повноважень власника (так звана «тріада») не є достатнім і вичерпним для характеристики права власності. В англо-американській системі, яка не знає легального (законодавчого) визначення права власності з огляду його прецедентного характеру налічують 10-12 різних повноважень (наприклад, право на управління, право на безпеку, тобто імунітет від експропріації, влада передати річ, а також заборона, обов'язок запобігти використанню речі шкідливим чи іншим способом тощо)[27, c. 38-42].