Право власності

7) Знахідка — це виявлення  речі, що вибула з володіння  власника або іншої уповноваженої  на володіння особи попри їх  волю.

За ЦК 1963 р. у разі, коли особа, яка  загубила річ, не з'являлася протягом шести  місяців, знайдена річ безоплатно переходила у власність держави. ЦК 2003 р. регулює ці відносини на інших засадах, визначених його ст.ст.337-339.

Особа, яка знайшла загублену  річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або  власника речі і повернути їм останню. Якщо особа, яка загубила річ, невідома, доля цієї речі та інші наслідки знахідки залежать від місця і обставин знайдення речі (ст.337 ЦК).

Право власності на загублену річ  може виникати у того, хто її знайшов, або у територіальної громади.

Особа, яка знайшла загублену  річ, набуває право власності  на неї після спливу шести місяців  з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого  самоврядування. Для цього необхідна  наявність двох умов: а) не встановлено  власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; б) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявили про своє право на річ тому, хто її знайшов, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади[17, c. 33-38].

У спеціальному порядку виникає  право власності на знайдені транспортні засоби. Вони передаються на зберігання міліції, про Що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені чи не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, остання переходить у власність територіальної громади, де знайдено транспортний засіб[44, c. 964-965].

10) Набуття права власності у  разі приватизації державного  майна та майна, що є у  комунальній власності, відбувається  шляхом відчуження майна, яке перебуває у державній чи комунальній власності, а також майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб (ст.345 ЦК).

Порядок проведення приватизації регулюється  спеціальним законодавством, до якого  належать закони: "Про приватизацію державного майна"; "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)"; "Про приватизаційні папери" та інші.

На думку деяких цивілістів, приватизація є похідним способом виникнення права  власності, бо разом з майном до осіб, що приватизували майно, переходять відповідні права та обов'язки.

На перший погляд, у  таких випадках, дійсно, ніби маємо  справу з переходом права власності  від однієї особи (держави) до іншої, має місце зміна власника і форми власності[15, c. 56-60].

Однак тут йдеться  не про звичайний перехід права  власності від одного власника до іншого, а відбувається "роздержавлення": фактично держава відмовляється  від правомочностей, які вона мала як суб'єкт публічного права. І право  приватної власності як таке вперше виникає у суб'єктів приватного права.

Це й дає підстави віднести приватизацію до первинних  способів набуття права власності.

11) Самочинне будівництво.  Такі дії можуть створити право  власності на самочинно зведені  жилий будинок, будівлю, споруду, інше нерухоме майно у разі подальшого узаконення будівництва (за умови, що це не порушує права інших осіб) у встановленому законом порядку (чч.2, 5 ст.376 ЦК)[33, c. 78].

2.1.2. Похідні (вторинні) способи набуття права власності

При похідних способах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача.

Такими способами є: придбання майна за договором  і в порядку спадкування.

1) Договір як узгоджене  волевиявлення двох осіб є  підставою виникнення права власності  у тих випадках, коли в ньому  присутній намір передавання  такого права від відчужувача  до набувача. Це може бути купівля-продаж, дарування, міна тощо. Якщо такого  наміру у сторін немає, і йдеться про передання майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить.

Слід мати на увазі, що деяким європейським системам приватного права відомі так звані речові договори, суть яких полягає саме у переданні права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними голами. Проте українському цивільному праву вказані договори практично невідомі (виняток становить хіба що видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, а й підстава виникнення зобов'язань (купівля-продаж, міна тощо).

Оскільки перехід права власності в У кращі опосередковується звичайними зобов'язальними договорами, виникає проблема встановлення співвідношення моменту переходу права власності і моменту виникнення зобов'язань. Правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності має важливе значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна.

Стаття 334 ЦК визначає, що право власності у набувача майна  за договором виникає з моменту  передання майна, якщо інше не встановлено  договором або законом. Отже, момент виникнення права власності у  набувача визначений у ЦК диспозитивне. Договором сторін може бути передбачено, що право власності переходить до набувача до або після передання речі (наприклад, момент оформлення правочину тощо). Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно  за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню (ст.209 ЦК), виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про  відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст.182 ЦК).

2) Спадкування. Перехід  права власності в порядку  спадкування можливий за заповітом  або в силу прямої вказівки  закону. В цих випадках підставою  виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: а) смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоємцем; або б) смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.[25, c. 296]

2.2. Припинення  права власності

2.2.1. Припинення права власності з волі власника

    Цивільний кодекс у ст. 346 закріплює перелік підстав припинення права власності. Право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника. Усі перелічені підстави можна класифікувати залежно від характеру припинення на: 1) добровільне припинення права власності, тобто за волею власника; 2) втрата права власності з незалежних від власника причин; 3) примусове позбавлення права власності, усупереч волі власника, але з підстав і в порядку, чітко визначеному законом.

Найпоширенішими добровільними підставами припинення права власності є передання майна з волі власника іншим суб'єктам (фізичним та юридичним особам) на підставі цивільних правочинів (договорів купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, ренти, спадкового договору тощо). Приватизація державного та комунального майна як спосіб припинення права державної чи комунальної власності здійснюється в кілька етапів (прийняття програми приватизації, включення об'єкта до плану приватизації, обрання способу приватизації). Але саме передання державного чи комунального майна у власність недержавним юридичним та фізичним особам оформлюється договором купівлі- продажу. Тобто цивільні договори є тими юридичними фактами, які одночасно є підставами виникнення права власності в одних осіб і підставами його припинення в інших.

Втрата права власності  з незалежних від власника причин місце у випадках, передбачених статтями 338. 341, 344 ЦКУ.

Випадками примусового  позбавлення права власності  є: викуп пам'яток історії та культури (ст. 352 ЦКУ); викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦКУ): реквізиція ч(ст. 353 ЦКУ); конфіскація (ст. 354 ЦКУ) тощо.

Перелік підстав припинення права власності не є вичерпним, оскільки законом можуть встановлюватися  й інші випадки припинення права власності. Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Добровільною підставою  припинення права власності є  відмова власника від належного йому права. Норми про відмову від права власності є новими у ЦКУ (ст. 347). Особа може відмовитися від права власності двома способами:

1. заявити про це. Очевидно така заява має бути зроблена публічно з доведенням до відома третіх осіб чи в необхідних випадках конкретних органів. Законодавець не визначає, в який спосіб і до кого має бути звернена заява. Треба виходити з обставин конкретного випадку;
2. особа може вчинити будь-які дії, що свідчать про відмову від права власності. Характер дій та спосіб їхнього вчинення не уточнено, оскільки це можуть бути найрізноманітніші дії, які можуть охоплюватись поняттям «покинута річ».

Момент припинення права  власності залежить від виду майна, від якого власник відмовляється. Якщо права на таке майно не підлягають державній реєстрації, то право власності припиняється з моменту вчинення дій, що свідчать про відмову. Але очевидно, якщо власник відмовиться від своїх дій і захоче повернути своє майно, то його право не припиняється, окрім тих випадків, коли в порядку і на підставах, визначених законом, воно виникло в інших осіб (наприклад, згідно з нормами статей 338, 341, 344 ЦКУ)[35, c. 95].

Якщо право власності  на майно підлягає державній реєстрації, то право припиняється з моменту  внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Норма має імперативний характер і не передбачає скасування чи зміни запису за бажанням власника, який передумав.

Встановлений порядок  відмови від права власності  на майно стосується лише фізичних та юридичних осіб. Виходячи з буквального тлумачення змісту ст. 347 ЦКУ, держава, територіальна громада як суб'єкти права власності не можуть відмовитися від належного їм майна.

Знищення майна (ст. 349 ЦКУ) веде до припинення права власності  в особи без виникнення його в  будь-яких інших осіб.

Спеціальний порядок  передбачений при знищенні майна, права  на яке підлягають державній реєстрації (житлового будинку через ветхість та непридатність для проживання). Право власності на таке майно  припиниться з «моменту внесення за заявою власника змін до Державного реєстру.

2.2.2. Припинення права власності усупереч волі власника

Норми ст. 348 ЦКУ передбачають окремий випадок примусового відчуження майна, яке не може належати особі. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула права власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Передбачений порядок  застосовується лише до фізичних та юридичних  осіб і за умови, що право власності на майно набуте ними правомірно. На момент придбання майна не існувало жодних заборон чи обмежень, але за законом, який був прийнятий пізніше, таке майно не може належати особі. Така ситуація може мати місце щодо вилучених або обмежених в цивільному обороті речей (ст. 178 ЦКУ).

  Зокрема, ЗКУ передбачає, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, іноземним державам (ст. 22 ЗКУ). Але якщо такі земельні ділянки були прийняті у спадщину (законна підстава набуття права власності), то протягом року вони підлягають відчуженню, оскільки не можуть належати на праві власності.

Отже, майно, яке було набуте на законних підставах, але згідно з пізніше прийнятим Законом не може належати особі, має бути відчужене протягом встановленого законом строку. Якщо ж власник добровільно, не відчужить таке майно за цивільним правочином, то воно підлягає примусовому продажу. Примусовий продаж здійснюється за заявою відповідного органу державної влади на підставі рішення суду. Продаж майна здійснюють у порядку, встановленому законом для виконання Судових рішень. Чому мова йде про примусовий продаж, адже майно у всіх випадках переходить у власність держави? З огляду на це доцільніше говорити про викуп майна. Колишньому власнику передається сума виторгу з відрахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Водночас у ст. 1171 ЦКУ передбачено, що у разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі. Тому і в сі. 348 ЦКУ може йтися про повне відшкодування шкоди, завданої власнику через примусове припинення його права.

Якщо продаж не відбувся, то майно за рішенням суду переходить у власність держави, а власнику виплачується визначена рішенням суду сума. Норма ст. 348 ЦКУ не вказує на джерело виплати - за рахунок яких коштів власник отримує компенсацію вартості майна. В імперативному порядку визначено про передання такого майна лише у державну власність. Очевидно, що залежно від характеру майна, його можуть передавати і у комунальну власність, але законодавчо така можливість не передбачена[19, c. 672-694].