Право власності

       На цю обставину звернули увагу й А. Венедиктов та О. Иоффе. Адже за колом повноважень право господарського відання, право оперативного управління теж характеризуються законодавцем через традиційну тріаду. Накладення арешту на майно не припиняє права власності, але власник не може здійснити жодного повноваження «тріади». Особа, яка проживає на умовах найму житла в будинку державного житлового фонду, фактично володіє, користується і розпоряджається цим житлом (обмін, бронювання як елементи розпорядження), хоча власником його не є. Тобто, право власності може бути визначено через тріаду повноважень, але зворотнє твердження буде неправильним. З огляду на такі методологічні засади, А. Венедиктов запропонував інший підхід до визначення права власності, уникнувши посилання на «тріаду».

Право власності - це право індивіда або колективу використовувати засоби і предмети виробництва своєю владою і у своєму інтересі. Але таке визначення не отримало підтримки[7, c. 34]. Опоненти А. Венедиктова зауважували цінність пропонованого визначення, оскільки в ньому відображену специфічну рису права власності «своєю владою», тобто повноваження власника стосовно речей спираються безпосередньо на закон та існують незалежно від будь-чиєї волі на ті самі речі. Саме за цією ознакою право власності відрізняється від зобов'язального права, на підставі якого уповноважена особа використовує речі, але владою, яка надана їй іншою особою. Тобто, зобов'язально-правова вимога, як суб'єктивне право, теж влада, але похідна від влади власника.

В. Маслов, Д. Єремеєв та інші вчені вважали, що запропоноване А. Венедиктовим визначення все-таки не розкриває суті і змісту права власності. Тому досліджуване визначення (без посилання на традиційну тріаду), не отримавши підтримки вчених-цивілістів, залишилося предметом наукових дискусій і не було законодавчо закріплене.

Через традиційну «тріаду» було визначено  зміст права власності у Цивільному кодексі УРСР 1963 р. (ст. 86) і в Законі України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ст. 4) [64].

Не уникнули посилання на «тріаду» сучасні дослідники права власності. Окремі наукові визначення містять більш детальну його характеристику, як от: «Суб'єктивне право власності - це закріплена за власником юридично забезпечена можливість володіння, користування і розпорядження належним йому майном на власний розсуд і в своєму інтересі шляхом вчинення щодо цього майна будь-яких дій, що не суперечать закону й іншим правовим актам і не порушують права і охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість усунення втручання всіх третіх осіб в сферу господарського впливу». Чи в такому варіанті: «Право власності - це визначене законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна»[63, c. 288].

О. Дзера, визначаючи право власності, уникнув посилання на традиційну тріаду: «Право власності - це визначене законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна»[18, c. 8]. Загалом таке визначення все-таки не розкриває суттєвого змісту права власності, хоча містить специфічну його характеристику - абсолютну приналежність майна особі.

Стосовно змісту у всіх наведених  визначеннях так чи інакше використовують класичні повноваження власника із вказівкою на певні специфічні ознаки права власності (діяти на власний розсуд, своєю владою тощо). Аналізуючи існуючі правові конструкції права власності, В. Чанкін запропонував своєрідну класифікацію легальних визначень: 1) варіантний напрям - норми права перелічують різні можливі варіанти поведінки власника; 2) закон визначає позиції власника шляхом фіксації належного йому права власності та усунення від речі всіх інших суб'єктів (німецьке цивільне уложення); 3) обмеження трактування права власності як абсолютного, необмеженого права вказівкою законодавця на здійснення права відповідно до соціальних цілей (класичний приклад ст. 153 Конституції Німеччини 1949 р.)[65, c. 69].

Кожне з досліджуваних наукових визначень має певну цінність. Наукова дискусія з приводу визначення суб'єктивного права власності невичерпна і дає можливість сформулювати найбільш досконале, чітке і повне визначення. На нашу думку, законодавче визначення цього поняття має відображати такі моменти: 1) повноваження власника опираються виключно на закон і не пов'язані з волею будь-яких третіх осіб; 2) власник здійснює свої повноваження своєю владою і у власних інтересах, спираючись виключно на закон. Конкретні повноваження можуть і не перелічувати, їхній перелік в усякому разі буде неповним. Хоча можлива вказівка на традиційну «тріаду», як найбільш характерні повноваження; 3) повноваження власника небезмежні, їх здійснення не повинно суперечити закону, моральним засадам суспільства і не може порушувати прав і інтересів інших осіб; 4) реалізація власником своїх повноважень має служити примноженню суспільного багатства і загальнолюдським інтересам в цілому. Необхідність включення у визначення змісту права власності вказівки на соціальне навантаження власності буде обґрунтована далі. Беручи до уваги наведені особливості, вважаємо за доцільне таке визначення: суб'єктивне право власності - це визначена і гарантована законом абсолютна та виключна можливість власника здійснювати щодо майна будь-які дії, з тим, щоб вони не суперечили закону, моральним засадам суспільства, суспільним та приватним інтересам інших осіб та сприяли примноженню суспільного багатства.

Наукові пошуки найбільш досконалого  визначення права власності тривають. Ще свого часу відомий класик цивілістики Г. Шершенєвіч з приводу тогочасного законодавчого визначення права власності зауважив, що такі визначення непотрібні в законодавстві, оскільки будь-який законодавчий перелік повноважень власника щодо належного йому майна не в змозі відобразити, зафіксувати всі можливі варіанти поведінки[68, c.16].

За статтею 316 ЦКУ - поняття права  власності - правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У цьому законодавчому визначенні немає посилання на традиційну тріаду повноважень (через неї розкривається зміст права власності - ст. 317 ЦКУ), є, майже за А. Венедиктовим, «своєю волею» (у А. Венедиктова - своєю владою). У такому визначенні особливо відзначено абсолютний характер права власності - його здійснення відповідно до закону, проте не зазначено суспільного характеру права власності. Адже поза суспільством не може існувати і самого права. Проте, це легальне (законодавче) визначення, яке треба враховувати, брати до уваги не тільки на рівні теоретичних досліджень, а й у правозастосувальній діяльності.

Традиційно право власності  розглядають як елемент абсолютних правовідносин, в яких уповноваженій  особі власнику відповідає обов'язок необмеженого кола осіб, будь-якого  і кожного, хто може стикатися із власником, поважати і не порушувати його інтереси. Саме таке трактування знаходимо, наприклад, у В. Маслова, О. Йоффе, А. Єрошенка, Ю. Толстого та інших авторів. Була висловлена й інша точка зору: М. Строгович, Д. Генкін стверджували, що абсолютні правовідносини - штучна конструкція. Ця позиція відображена і в сучасних дослідженнях. Опоненти традиційного підходу до розуміння абсолютних правовідносин наводять такі аргументи. Оскільки правовідношення повинно бути конкретним в тому розумінні, що його змістом є права і обов'язки визначеного кола осіб, то не може існувати правовідношення з невизначеним складом зобов'язаних осіб. Кожна особа є носієм в тій чи іншій мірі права власності. І з точки зору загальноприйнятої теорії, знаходиться у правовідносинах із всіма іншими особами, які зобов'язані утримуватися від вчинення певних дій, причому і сама особа теж зобов'язана утримуватися від їх вчинення. А тому такий загальний зв'язок осіб між собою, врегульований нормами права, є загальним правилом поведінки, не правовідношенням, а правом в об'єктивному розумінні. Автори критики теорії абсолютних правовідносин не заперечують, що суб'єктивному праву власності відповідають обов'язки невизначеного кола осіб, але це не правовідношення. Такий зв'язок передбачає захист усіх власників через встановлення пасивного обов'язку всіх, хто йому протистоїть[34, c. 292-293].

А тому суб'єктивне право власності може існувати і поза правовідношенням, не будучи його елементом в силу свого абсолютного характеру.

О. Дзера, характеризуючи інститут права власності як комплексний (багатогалузевий) інститут права, відносить до нього норми, які: а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику; б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності; в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування і розпорядження матеріальними благами; г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні об'єкти, матеріальні блага; д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника[18, c. 8]. У науковій літературі така характеристика загальноприйнятна. Відносини власності врегульовані нормами різних галузей права. За своєю юридичною природою ці норми різнорідні: конституційно-правові, які визначають основні, - конституційні засади правового регулювання, закріплюють гарантії здійснення права власності, непорушність права приватної власності; адміністративно-правові, які закріплюють способи захисту права власності у разі вчинення адміністративного правопорушення, визначають, зокрема, засади державної реєстрації права власності на нерухоме майно, іменні цінні папери тощо; норми кримінального права про захист права власності. Безперечно, що основою такого комплексного, міжгалузевого інституту є норми цивільного права.

1.2. Правовий  статус суб'єктів права власності

Суб'єктами права власності  є Український народ, фізичні  особи, юридичні особи, держава, Автономна  Республіка Крим (далі - АРК), територіальні  громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності  є рівними перед законом. Це означає, що всім суб'єктам гарантовано рівні  можливості у реалізації повноважень власника, рівний захист у разі порушення права власності. Юридичної рівності всіх суб'єктів права власності загалом не може бути досягнуто, оскільки певні відмінності будуть збережені з огляду їхнього об'єктивного характеру. Зокрема, режим приватизації стосується тільки державного та комунального майна; конфіскація є підставою припинення права приватної власності і одночасно підставою виникнення права державної власності тощо.

Певні обмеження встановлено  законом щодо власників - іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб. Зокрема, згідно із Законом «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація житла здійснюється виключно на користь громадян України; згідно із Земельним кодексом, землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, іноземним державам. Але усім власникам гарантуються рівні умови захисту. Цей принцип послідовно впроваджено у нормах ЦКУ у застосуванні позовної давності, способів захисту, на відміну від пріоритету права державної власності в умовах командно-адміністративної системи.

Тому, сьогодні втрачається  правова актуальність поділу на форми власності, оскільки всім власникам забезпечуються рівні умови реалізації повноважень та захисту.

Статус власника зводиться  до характеристики таких основних, визначальних моментів: 1) обсяг повноважень (права і обов'язки) власника; 2) межі їхнього здійснення; 3) гарантії і захист з боку держави. Як уже зазначалося, повноваження власника зводяться в основному до класичних, визначених ще римським правом, повноважень: володіння, користування і розпорядження майном. Законодавець не розкриває зміст кожного із вказаних повноважень, проте їхнє розуміння в літературі традиційне і не викликає розбіжностей при визначенні змісту кожного з них. Право володіння - це право фактичного (фізичного або господарського) панування над майном;' право користування - це можливість вилучення корисних властивостей майна або його споживання для задоволення власних особистих чи майнових потреб; право розпорядження - це можливість визначити долю майна шляхом зміни його приналежності, стану або призначення.

Майно, яке належить особі, право приватної власності як певні можливості особи щодо належного  їй майна, завжди асоціюється з певним благом. Власність - благо для особи, яка нею володіє. Власність - одна з умов економічної, політичної, соціальної свободи особи, її значущості і становища у суспільстві. Але водночас власність і зобов'язує, вимагає від особи певних зусиль, затрат на її утримання (ремонт, догляд) тощо. Внутрішні потреби і культура особи часто спонукають до використання власності не тільки для власної вигоди, а й на користь загальнолюдським інтересам (доброчинні пожертвування, спонсорство). Реалізація цих повноважень власника - це, звичайно, його право, а не обов'язок. У цілому наукові дослідження були спрямовані на право власності як благо особи. А гака сторона власності як несення пов'язаних з нею витрат і ризику залишалася поза увагою. І лише нині ця проблема («власність зобов'язує») стає об'єктом дослідження.

Стаття 322 ЦКУ закріплює загальний обов'язок власника майна щодо несення витрат на його утримання (обов'язок щодо капітального та поточного ремонту, сплати встановлених податків, витрати на підтримання технічного стану майна та придатності його до Експлуатації). Адже власність не тільки благо, а й певне обтяження, що зобов'язує власника.

Положення про зобов'язуючу роль власника щодо утримання майна  законодавчо закріплене на рівні  конституційних актів. Зокрема, у ст. 14  Конституції ФРН передбачено положення - власність зобов'язує. Така сама норма передбачена ст. 13 Конституції України.

За невиконання обов'язку щодо утримання об'єкта права власності власник може бути притягнутий до відповідальності лише у випадках, прямо передбачених законом і за умови, що він мав реальні можливості утримувати майно (як фізичні, так і матеріальні). Зокрема, у ст. 352 ЦКУ передбачено право держави на викуп Пам'ятки історії та культури, якщо такій загрожує пошкодження або знищення в результаті дій або бездіяльності власника. Відносини у сфері охорони культурної спадщини врегульовані Законом України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини».