Право власності

Обов'язок власника утримувати належне йому майно, закріплений на законодавчому рівні в першій частині ЦК РФ (ст. 210). Обов'язок утримання власності зобов'язує особу дбайливо ставитися до свого майна, нести всі витрати і ризики, пов'язані з ним. До таких дій власника стимулює бажання досягти певного результату через примноження власності. Але одночасно власність зобов'язує власника бути дбайливим господарем, діяти з розрахунком, мінімізувати будь-який ризик. Обов'язок утримувати належне майно, закріплено у правових нормах, стає юридичним обов'язком, за недодержання якого настає відповідальність. На підставі виключного і повного характеру суб'єктивного права власності обов'язки на її носія може бути покладено лише з додержанням певних умов:

1. Власник повинен мати реальні можливості утримувати належне йому майно (необхідні матеріальні і фінансові ресурси, стан здоров'я тощо). Відсутність таких можливостей має розглядатися як підстава для звільнення від відповідальності за невиконання обов'язку з утримання власного майна.
2. Власнику має бути надана можливість відмовитися від належного йому майна з будь-яких причин, що мають суттєве значення для нього. Така відмова має розглядатися як один із способів припинення права власності.

3. Обов'язок щодо утримання  майна має бути закріплений  у нормах права, насамперед, в  інтересах самого власника як  стимул його ефективної діяльності, як суттєвий момент у вихованні дбайливого, раціонального господаря. Саме така норма свідчитиме про виховну, стимулюючу функцію права.

Обтяжують власність  різного роду ризики, які несе власник. Ризик випадкового знищення або  випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто, на умовах конкретного договору, у разі наявності згоди контрагента, ризик може бути перенесено. На підставі закону такий ризик замість власника може нести опікун, довірчий управляючий майном підопічного тощо.

З переходом права  власності на майно до нового власника одночасно переходить і зазначений ризик (ст. 323 ЦКУ). Норма цієї статті має диспозитивний характер, оскільки домовленістю сторін або законом може бути встановлено інше. Наприклад, згідно із ст. 697 ЦКУ у договорі купівлі-продажу може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. Отже, в такому разі також може бути змінена умова про момент виникнення ризику випадкової загибелі або знищення майна.

Законом України «Про фінансовий лізинг» (у ред. від 11 грудня 2003 р.) передбачено, що з моменту передання предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором (ст. 13).

Забезпеченням майнових інтересів власника від ризиків  випадкового знищення чи пошкодження майна є його страхування згідно з чинним законодавством.

Сучасна правова наука виходить з визнання права власності як основного, базового права особи - основи її політичної, економічної та соціальної свободи. Тому реалізація свободи приватної власності неможлива без гарантування непорушності цього права. Гарантування права приватної власності на конституційному рівні є характерною ознакою Конституцій багатьох держав (ст. 8 Конституції РФ, ст. 14 Конституції ФРН, ст. 48 Конституції Хорватії, ст. 17 Конституції Болгарії, ст. 42 Конституції Італії, ст. 2У Конституції Японії, ст. 33 Конституції Іспанії).

У ст. 41 Конституції України  закріплено положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Гарантія від протиправного позбавлення є головним, але не єдиним елементом непорушності права власності. У ст. 321 ЦКУ в розвиток непорушності права власності закріплено положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Такі дії припустимі лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У ЦКУ закріплено низку  дієвих гарантій непорушності права  власності. Зокрема, гарантії непорушності права власності дітей: ст. 71 ЦКУ - законодавче визначення переліку правочинів, які опікун чи піклувальник не вправі вчиняти без дозволу органів опіки та піклування; ч. 4 ст. 261 ЦКУ - перебіг позовної давності у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи починається від дня досягнення нею повноліття. Посилено законодавчі гарантії захисту від обманних чи насильницьких дій: власник має право вимагати не лише повернення майна, яке було ним відчужене внаслідок обману, насильства, а й відшкодування збитків у подвійному розмірі та моральної шкоди (статті 230, 232 ЦКУ). Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства (ст. 261 ЦКУ). Гарантією непорушності права власності є норма ч. 1 ст. 1157 ЦКУ, якою встановлено правило: подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його права власності на цю річ; умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною.

Загалом проблема забезпечення непорушності права приватної власності  є не лише суто правовою, а й політичною, соціальною, релігійною. Утвердження у свідомості кожного християнської заповіді «не вкради» стало б величезним соціальним поштовхом на шляху до демократичного, цивілізованого, культурного суспільства. Законодавча та соціальна політика держави в цьому напрямі має бути насамперед справедливою, прозорою, зрозумілою для громадян. Лише тоді людина зможе відчути себе найвищою соціальною цінністю у своїй державі.

1.3. Здійснення  права власності та його межі

Важливою характеристикою  правового статусу власника є законодавче визначення меж здійснення належних йому повноважень. Абсолютний характер права власності виражено у понятті «на власний розсуд». Але за законом встановлюють певні межі, перехід яких за реалізації повноважень має наслідок застосування засобів відповідальності.

Реалізація повноважень  власника здійснюється згідно із загальнодозвільним принципом «дозволено все, що не заборонено законом». Будь-які обмеження у здійсненні власником своїх повноважень мають встановлюватися лише законом як актом вищої юридичної сили, а не підзаконними нормативними актами. Такий підхід має бути чітко витриманий. Недопустимим є прийняття підзаконних актів, якими, наприклад, встановлюється перелік видів майна, що не може належати особі на праві приватної власності (постанова Верховної Ради України від 17 вересня 1991 р.).

У ст. 319 ЦКУ встановлено  загальні межі здійснення власником належних йому повноважень - не використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Цивільний кодекс не визначає засобів відповідальності, які можуть бути застосовані у разі виходу за встановлені межі. У такому разі застосовуються засоби відповідальності, передбачені кримінальним, адміністративним, земельним, цивільним законодавством, залежно від виду та характеру правопорушення.

Межі здійснення права  власності можуть встановлювати  у законі в різні способи: 1) вказівкою  на цільове використання майна - (фіксується у нормах статей 379, 380, 382, 383 ЦКУ) - житлові будинки, квартири можуть використовувати лише для постійного проживання. У ч. 1 ст. 383 ЦКУ міститься пряма заборона на використання житлового будинку, квартири для промислового виробництва. Цільове використання закладається як межа здійснення права власності на земельну ділянку (ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу); 2) вказівкою на способи реалізації права власності. Наприклад, розпорядження фізичної особи власним майном на випадок своєї смерті (заповіт) має бути вчинене особисто (ст. 1233 ЦКУ); 3) встановленням особливих правил (дозвільного порядку) набуття права власності на окремі види майна. Так, постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р.

«Про право власності  на окремі види майна» було затверджено також «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна». Зокрема, зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети й револьвери та деякі види пневматичної зброї, пам'ятки історії і культури, радіоактивні речовини можуть бути придбані лише з дозволу відповідних органів (Міністерства культури, державних органів ядерної та радіаційної безпеки, органів внутрішніх справ). Наказом МВС України від 21 серпня 1998 р. затверджено Інструкцію про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи такими самими за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, яка встановлює правові обмеження щодо здійснення права власності на зазначене майно; 4) законодавчим встановленням переліку видів майна, яке не може належати власнику. Такий перелік затверджено вищезазначеною постановою, хоча мав би визначатися саме законом; 5) встановленням особливих правил про форму правочинів, що опосередковують перехід права власності на окремі види майна (норми про нотаріальне посвідчення, державну реєстрацію окремих видів правочинів); 6) встановленням юридичного обов'язку щодо утримання об'єкта права власності (ст. 353 ЦКУ) тощо.

Характер законодавчих меж здійснення права власності фактично є різним: прямі заборони чи обмеження, які мають загальний характер і не можуть розцінюватися як втручання у сферу власника, та непрямі, наприклад, правила про форми окремих видів правочинів чи про державну реєстрацію прав власності на окремі види майна, які зобов'язують власника дотримуватися певних процедур у реалізації своїх повноважень.

Важливою є законодавча  вказівка на те, що у здійсненні своїх  прав та виконанні обов'язків власник  зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦКУ). Практична реалізація цієї норми може бути утруднена неможливістю застосування засобів юридичної відповідальності за порушення моральних засад суспільства та и, зрештою, розумінням самого поняття «моральні засади».

У контексті аналізу  проблеми науковий інтерес викликає рішення Конституційного Суду України щодо відповідальності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (далі - ККУ) (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 р. У рішенні зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосувальну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути сповнені передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежене лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідей права, яка значною мірою відображена у Конституції України.

Таке розуміння права, офіційно проголошене єдиним органом  конституційної юрисдикції, вимагає  серйозного наукового аналізу і  переосмислення усталених поглядів на розуміння суті права як регулятора суспільних відносин.

Важливим є законодавче  положення про невтручання держави  у здійснення власником своїх  повноважень. Проте держава може встановлювати певні «правила гри» для власників. Це, зокрема, режим ліцензування та патентування у підприємницькій діяльності, законодавче встановлення податків, загальнообов'язкових платежів та зборів. Але такі норми є загальними для всіх і не можуть розцінюватися як втручання держави в сферу власника. Забезпеченням інтересів власника від неправомірних втручань держави є його право на відшкодування майнової та моральної шкоди, якщо право власності порушене внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування (ст. 393 ЦКУ).

Законодавчою гарантією  інтересів власника є норма, згідно з якою діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Зокрема, Цивільний кодекс визначає підстави припинення права власності, чітко встановлюючи порядок та процедуру у разі примусового припинення права (статті 348, 351; 352, 353, 354 ЦКУ).

Загальна вимога здійснювати  право власності у межах, визначених законом, породжує щонайменше такі запитання: хто визначатиме «якість» такого закону з тим, щоб встановлені ним межі не йшли врозріз з проголошеною державою орієнтацією на вільну приватну ініціативу; хто і за якими критеріями визначатиме правомірність встановлення тих чи інших меж здійснення права приватної власності; які механізми звернення до компетентного органу (таким повинен бути суд) з оскарженням нормативного акта, який ущімлює його інтереси? Певним вирішенням цих питань є законодавче врегулювання процедури звернення, розгляду справ у Конституційному Суді України. Згідно із Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд», громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи мають право на конституційне звернення - письмове клопотання до Конституційного Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Щодо конституційності законів та інших правових актів, а також актів, якими суперечливо регулюються порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, особи позбавлені права на звернення до Конституційного Суду. Конституція України гарантує кожному право на звернення за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55). Інститут омбудсмена порівняно новий в національному законодавстві. 23 грудня 1997 р. було прийнято Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Закон покликаний врегулювати відносини, що виникають під час реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами. Уповноважений Верховної Ради з прав людини має право звертатись до Конституційного Суду з поданням про відповідність Конституції України і законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), правових актів Верховної Ради АРК, які стосуються прав і свобод людини і громадянина, а також про офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Контитуції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповноваженого - акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та КМУ, правового акта АРК, офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого - акт, який вносить Уповноважений до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, їхніми посадовим і службовим особам для вжиття необхідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Отже, щодо конституційності законів та інших правових актів, а також актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, особи можуть звертатися до Уповноваженого з прав людини, який відповідно може звернутися з конституційним поданням до Конституційного Суду України[5, c 89].