Право власності

Закон України «Про власність» містить положення про право  на повне відшкодування власникові заподіяних збитків у разі застосування законодавчого акта, який припиняє право власності. Поза увагою залишилися випадки відповідальності за прийняття таких нормативних актів, які не тільки припиняють право власності, а й, наприклад, суттєво звужують коло повноважень, встановлюють заборони і вилучають з числа об'єктів права власності ті чи інші їхні види. Факти безпідставного несправедливого вилучення майна громадян відомі в історії. У законодавстві післяреволюційних часів тенденція до обмеження прав приватного власника проглядалася чітко (вилучення з кола об'єктів права приватної власності засобів виробництва, встановлення обмежень щодо кількісного складу майна, зокрема на житло, худобу тощо). У дусі ідеї правової держави на законодавчому рівні повинні бути встановлені чіткі юридичні гарантії захисту від подібного свавілля. Прикладом таких законодавчих гарантій є норми статей 350, 351, 352, 353, 354 ЦКУ, в яких визначено підстави та процедуру примусового позбавлення права власності на різні об'єкти (земельну ділянку, житлові будинки, насадження, пам'ятки історії та культури тощо). Позитивно треба оцінити норми ст. 393 ЦКУ, які надають власнику право на позов про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності.

Будь-які особливості виникнення, припинення і здійснення права власності на майно, залежно від суб'єктного складу, можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконним актом. Законом повинні визначатися і види майна, вилученого з обороту. Все це покликано виключити необгрунтовані відмінності в можливостях різних власників як учасників єдиного майнового обороту.

Поведінку власника можна  оцінити або в процесі здійснення ним конкретних дій, або вже після  їхньої реалізації. Тому власник, знаючи межі здійснення належних повноважень і наслідки неправомірної поведінки, кожен раз сам повинен визначати способи реалізації своїх повноважень. А це передбачає знання правових норм, доступність до джерел таких знань (доступна, вільна публікація, роз'яснення, тлумачення норм), наявність вмінь і навичок застосувати норми права. Отже, державні інститути мають бути зацікавлені у високій правовій культурі громадян і створювати відповідні умови для її формування і розвитку. Адже правова культура особи - одна із специфічних гарантій (ідеологічного типу) законності загалом, а, отже, захисту інтересів потенційних суб'єктів усіх правовідносин за участю власника.

Тривалий час у науковій літературі радянського періоду  піддавали різкій критиці теорію «соціальної функції власності». Ця теорія методологічно пов'язана з теоріями «народного капіталізму», «демократизації капіталізму», «суспільства загального добробуту» тощо. Виникнення і розвиток названих теорій був пов'язаний з широкими процесами акціонування капіталу. Акціонерна форма власності спрощувала складні операції з передавання майна (передавання контрольного пакету акцій як «титулів» власності вела до зміни власника без складного процесу передавання майна, право на яке посвідчували акції). Кінцевий результат функціонування капіталу - одержання прибутку - вимагав взаємоузгодженої дії всіх акціонерів, їхньої участі в управлінні поточними справами. Тому власність «зобов'язувала», перетворювалася із «статики» у постійну «функцію», тобто перебувала у постійному русі. Власність через тісний взаємозв'язок між акціонерами втрачає суто приватний характер і перетворюється на явище соціальне. У сучасних умовах формування елементів ринкової економіки, через процеси акціонування, функція власності також набирає нового звучання. Тому у характеристиці права приватної власності важливою є вказівка на значущість, соціальне навантаження власності, мету, з якою здійснюється право власності. На думку В. Луця, основна соціальна функція власності - утворення і накопичення суспільного багатства. Власність виконує й іншу не менш важливу соціальну функцію як засіб задоволення індивідуальних та суспільних потреб[32, c. 57].

Зарубіжне законодавство  дає чимало прикладів юридичного закріплення соціальної функції власності. Основний закон ФРН вказує, що користування власністю повинно одночасно слугувати загальному благу (ст. 14). Вказівку на соціальну функцію власності містять конституції Японії, Іспанії, Греції. Власність як «благо» через задоволення інтересів, насамперед, самого власника повинна слугувати і загальнонародному благу. Тому у визначенні права власності на законодавчому рівні треба вказати і на соціальне навантаження власності. Така функція власності вперше в українському законодавстві знайшла закріплення у ст. 13 Конституції України.  

Розділ 2. НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1. Набуття  права власності

Статті 328-330 ЦК визначають деякі засади набуття права власності.

Так, ч.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності  набуття права власності. Тобто  припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприклад, коли право власності набуте внаслідок укладення правочину, визнаного недійсним).

Стаття 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права власності добросовісним набувачем. Згідно з цією нормою, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.390 ЦК майно не може бути витребуване у нього шляхом віндикації. Крім того, деякі автори слушно звертають увагу на те, що у цій ситуації мають бути враховані також положення ст.388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача у всіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А у тих випадках, коли такий набувач набув його за відплатним договором, власник може витребувати це майно лише якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) викрадене у власника чи особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має права витребувати набуте майно. На підставі ст.330 ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.

Підставами виникнення права власності є різні обставини (юридичні факти), з якими норми  права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч. І ст.328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, не заборонені законом, зокрема події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.

Ці підстави нерідко  іменують "способи набуття права  власності"; їх поділяють на первинні і похідні (вторинні). Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати  критерій волі, інші - критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних відносять ті способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника. Прихильники критерію правонаступництва до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — ті, що ґрунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим видається  поділ підстав набуття права  власності на первинні і похідні  за принципом врахування обґрунтованості (базису) прав.

Суть його полягає  в тому, що первинними є такі способи  набуття права власності, де права  власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні -- навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувана речі.

Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам. Це означає, що оскільки при похідних способах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, а й право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних способах виникнення права власності оспорювання цього права можливе лише щодо самого власника.

2.1.1. Первинні способи набуття права власності

Первинними способами  виникнення права власності є:

1) Виробництво — такий  спосіб виникнення права власності, коли воно виникає у зв'язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, що не існувала раніше (новостворене майно). Власником у цьому разі стає той, хто виготовив (створив) цю річ для себе, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі (ст.331 ЦК).

Момент виникнення права  власності залежить від того, яка  річ створена — рухома або нерухома.

Так, право власності  на рухому річ виникає з моменту її створення, а на нерухомі речі (жилі будинки, будівлі, споруди тощо) з моменту їх державної реєстрації (ст. 182 ЦК). Тут варто звернути увагу на колізію норм ЦК: у ч.2 ст.331 допускається виникнення права на нерухомість з моменту завершення будівництва або з моменту прийняття його в експлуатацію; ст. 182 ЦК передбачає обов'язкову державну реєстрацію виникнення права власності та інших речових прав. Порівняння цих норм дозволяє дійти висновку про необхідність надання переваги ст. 182 ЦК, яка встановлює загальне, Імперативне правило щодо реєстрації нерухомості. Отже, право власності на створене нерухоме майно може виникати лише з моменту його державної реєстрації.

За заявою заінтересованої  особи суд може визнати її власником  недобудованого нерухомого майна, коли буде встановлено, що частка робіт, не виконана відповідно до проекту, є незначною. Оскільки закон не визначає розміру такої незначної частки, треба вважати, що в кожному конкретному випадку суд на свій розсуд оцінює: чи можна вважати ту або іншу нерухому річ незакінченим будівництвом і, відповідно, чи виникає у особи право власності на матеріали або на нерухому річ (при незакінченому будівництві). До завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (ч.3, 4 ст.331 ЦК).

2) Специфікація або  переробка — створення нової  речі шляхом переробки матеріалу,  що належить іншій особі, а  не тій, яка створила нову  річ. Визначальною ознакою тут  є не сам факт створення  нової речі, а те, що нова річ створюється в результаті праці однієї особи з матеріалів, що належать іншій. Виникнення права власності на таку річ залежить від добросовісності чи недобросовісності спеціфікатора, тобто особи, яка використала чужий матеріал для створення нової речі.

Право власності у  спеціфікатора виникає лише за наявності  одночасно трьох умов: 1) вартість створеної речі значно перевищує  вартість використаних матеріалів; 2) спеціфікатор не знав і не міг знати, що він  використовує чужий матеріал; 3) бажання специфікатора набути право власності на створену ним річ[41, c. 54-92].

Особа, яка самочинно  переробила чужу річ (знала або повинна  була знати, що створює річ із чужого матеріалу), не набуває права власності  на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Крім того, власник матеріалів може вимагати від спеціфікатора відшкодування збитків, а також моральної шкоди, заподіяних переробкою матеріалу.

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки  з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом При цьому власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка й здійснила, якщо інше не встановлено Договором (ст.332 ЦК). Вартість переробки визначається специфікатором. У разі виникнення спору щодо вартості переробки сторони можуть звернутися до суду.

3) Привласнення плодів  і доходів. Плоди, приплід тварин, доходи від речі належать її власникові, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою. Тут слід розрізняти природні плоди, принесені в результаті органічного розвитку плодоносної речі (приплід тварин, вовна, яйця, молоко тощо), і доходи, що з'являються від використання речі у цивільному обігу (дивіденди за цінними паперами, орендна плата тощо). Право власності на плоди і доходи виникає у власника речі з моменту їх появи як таких. Це право виникає у власника і у тому випадку, якщо річ знаходиться у незаконному недобросовісному володінні іншої особи. Що ж стосується плодів і доходів, отриманих добросовісним незаконним власником до того моменту, поки він не дізнався про неправомірність свого володіння, то вони належать йому, а з моменту, коли дізнався, — власнику речі.

4) Привласнення загальнодоступних  дарів природи (ягоди, дичина, риба тощо). Особа, яка зібрала  ягоди, лікарські рослини, зловила  рибу або здобула іншу річ  у лісі, водоймі тощо, є їх власником,  якщо вона діяла відповідно  до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки (ст.333 ЦК).

5) Набуття права власності  на безхазяйну річ (майно). Безхазяйне  майно — те, що не має власника  або власник якого невідомий.

Право власності на таке майно згідно зі ст. 137 ЦК 1963 р. виникало у держави. Однак таке положення не відповідало конституційному принципу рівності усіх форм власності.

Більш вдалим є загальне правило ст.335 ЦК 2003 р., згідно з яким безхазяйне майно можна набути за набувальною давністю, якщо це не суперечить нормам закону, що регулює конкретні відносини (скарб, знахідка тощо).

Для цього безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого  самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної  нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду в комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених ст.336 (відмова власника від рухомої речі), ст.338 (знахідка), ст.341 (бездоглядна домашня тварина) і ст.343 (скарб) ЦК.

Положення ст.333 ЦК про  набуття права власності на безхазяйну річ не стосується майна особи, визнаної безвісно відсутньою. Воно не може перейти  у власність іншої особи, оскільки над таким майном за рішенням суду встановлюється опіка (ст.44 ЦК).

ЦК передбачає спеціальні правила для набуття права  власності на речі, від яких власник  відмовився, або власник їх невідомий, або втратив на них право. До цих відносин не застосовуються правила, закріплені в ч.3 ст.335 ЦК.

6) Набуття права власності на  рухому річ, від якої власник  відмовився. Особа, яка заволоділа  рухомою річчю, від якої власник  відмовився, набуває право власності  на цю річ з моменту заволодіння  нею (ст.336 ЦК). Правила цієї статті застосовуються за наявності таких умов: а) власник виражено (зрозуміло) відмовився від свого майна; б) це майно належить до рухомих речей; в) набувач фактично заволодів такою рухомістю; г) припускається, що набувач має намір стати власником речі, що проявилося в його діях із заволодіння майном.