Основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів та проблеми їх регулювання

Найбільш прийнятними кількісними  показниками межстранового переміщення  трудових ресурсів є показники, що фіксуються в платіжному балансі. Як і в інших випадках, нерезидентом[19] вважається приватна особа, що перебуває в країні менш року. Якщо людина перебуває в країні більш року, то з метою статистичного обліку він перекласифікується в резиденти. У статистику платіжного балансу показники, пов'язані з міграцією робочої сили, є частиною балансу поточних операцій і класифікуються по трьом статтям:

Трудовий дохід (labor income), виплати  зайнятим (compensation of employees) – зарплати та інші виплати готівкою або натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включаються також і всі відрахування резидентів у пенсійні, страхові й інші фонди, пов'язані з наймом на роботу нерезидента. До кола приватних осіб – нерезидентів належать всі іноземні працівники, що перебувають у даній країні менш року, у тому числі сезонні робітники, робітники із прикордонних країн, що приїжджають у дану країну на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств.

Переміщення мігрантів (migrants` transfers) – оцінний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, яке вони перевозять із собою, переміщаючись в іншу країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натурі показується як експорт товарів із країни, а його оцінний грошовий еквівалент ( як би оплата за цей експорт) – по даній статті.

Перекази працівників (workers` remittances) – пересилання грошей і товарів мігрантами своїй родичці, що залишилася на батьківщині. У випадку пересилання товарів ураховується їхня оцінна вартість.

Принципова різниця між статтею «трудові доходи» (яка в платіжних балансах деяких країн називається «виплати зайнятим») і статтями «переміщення мігрантів» і «перекази працівників» полягає в тому, що в статті «трудові доходи» ураховуються доходи нерезидентів, тобто тимчасово (строком до 1 року), що перебувають у даній країні. У той же час у статтях «переміщення мігрантів» і «переклади працівників» показуються доходи та видатки резидентів, тобто мігрантів, які виїхали з батьківщини й залишилися за рубежем, принаймні, строком більш ніж на рік. Ці дві статті поєднуються в рамках поточних операцій у групу приватних неоплачених переказів.

Приватні неоплачені перекази (private unrequited transfers) - оцінний грошовий еквівалент майна, переміщуваного мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і наступних посилок товарів на батьківщину. Включає статті «переміщення мігрантів» та «перекази працівників».

На практиці точно визначити, по якій саме статті повинні фіксуватися  ті або інші міжнародні перекази, досить складно. Людей споконвічно може поїхати за рубіж просто на тимчасові заробітки, але потім за якимись причинами затриматися там більш ніж на рік, ставши мігрантом. І навпаки, люди, що вирішили емігрувати за рубіж назавжди, чиє майно було зареєстровано як перекази працівників, раптом вирішують повернутися на батьківщину, не проживши за рубежем і року. Загальне правило, яке діє в цьому випадку, полягає в тому, що облік ведеться за станом на момент перетинання границі, і якщо навіть пізніше з'ясовується, що запис був зроблений невірно, її, проте, звичайно не переглядають.

Масштаби міграції.

Згідно зі звітом Міжнародної  організації по міграції, число міжнародних  мігрантів в 2010 році склало 214 млн. чоловік або 3,1 % населення миру[25]. Якщо зростання цього показника продовжиться з колишньою швидкістю, то до 2050 року він сягне значення 405 млн. За прогнозами, у найближчі роки у зв'язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сольдо буде скорочуватися. Обсяги щорічних грошових потоків, пов'язаних з міжнародною міграцією, виміряються сотнями мільярдів доларів і цілком порівнянні по масштабах із прямими щорічними закордонними інвестиціями (див.: таблиця 1.2.). На розвинені країни приходиться приблизно 9/10 усіх виплат трудового доходу іноземним робітником-нерезидентам і 2/3 усіх приватних неоплачених переказів, тоді як на всі країни, що розвиваються – тільки, відповідно, 1/10 і 1/3.

Таблиця 2.1.

Грошові потоки, пов'язані з міжнародною  міграцією (млрд. дол.)

Це означає, що в розвинених країнах  зосереджена основна доля тимчасових робітників-мігрантів, і що саме туди емігрують працездатні працівники із країн, що розвивати, включаючи країни з перехідною економікою, які стають там резидентами. У рамках грошових потоків, пов'язаних із трудовою міграцією, перекази працівників займають близько 62%, трудові доходи – 31% і переміщення мігрантів – близько 7%.

Найбільш великі виплати трудового  доходу приватним особам - нерезидентам здійснюють Швейцарія, ФРН, Італія, Японія, Бельгія, США. У світі, що розвивається, найбільше активно іноземну робочу силу використовують ПАР, Ізраїль, Малайзія, Кувейт. Найбільш великі перекази приватного характеру здійснюються з основних розвинених країн (США, Німеччини, Японії, Великобританії) і нових індустріальних і нафтовидобувних країн, що розвивати (Кореї, Саудівської Аравії й Венесуели). Основними одержувачами перекладів з-за кордону є розвинені країни, в основному за рахунок переказу частини зарплат працівників іноземних підрозділів ТНК, військовослужбовців, розміщених за рубежем, співробітників закордонного апарату. У багатьох країнах, що розвивати масштаби переказів приватного характеру складають 25-50% доходів від товарного експорту (Бангладеш, Марокко, Буркіна-Фасо, Єгипет, Греція, Ямайка, Малаві, Пакистан, Португалія, Шрі-Ланка, Судан, Туреччина). У Йорданії, Лесото, Ємені перекази досягають 10-50% ВНП.

З теоретичної точки зору доходи країни-експортера робочої сили далеко не обмежуються переказами емігрантів з-за кордону, хоча вони і становлять їхню основну долю. У числі інших доходів, які збільшують сукупний ВНП і сприятливо позначаються на платіжному балансі, - податки, що накладаються на фірми по працевлаштуванню за рубежем, прямі та портфельні інвестиції емігрантів в економіку рідної країни, скорочення видатків на навчання, охорону здоров'я та інших видатків соціального характеру, які покриваються для емігрантів іншими країнами. Повертаючись на батьківщину, мігранти, по оцінках, привозять із собою стільки ж накопичень, скільки ними було переведено через банки. Більше того, набувся досвід роботи за рубежем і підвищивши свою кваліфікацію, мігранти привозять цей досвід додому, у результаті чого країна безкоштовно одержує додаткові кваліфікаційні кадри.

Еміграція виявляє досить відчутне позитивний вплив на економіку слабко розвинених країн, оскільки від'їзд працівників за рубіж скорочує масштаби безробіття. Так, в 70-е роки єгипетський уряд, ухвалюючи програми боротьби з безробіттям, спеціально закладало в них стимулювання еміграції в країни Перської затоки. У Пуерто-Ріко закон про мінімальну зарплату виходив з того, що, щонайменше, третина робочої сили переїде в США.

«Витік мозків» є серйозною проблемою для більшості країн, що розвивати, особливо в Африці (Малаві, Судан, Заїр, Замбія). Однак «витік мозків» у більшості випадків припиняється, коли економічне становище країни поліпшується. Так, індійські вчені, що повернулися на батьківщину після того, як вони кілька років працювали у високотехнологічних американських корпораціях у районі Силіконової долини, стали основоположниками розвитку індійської промисловості по створенню нових комп'ютерних програм.

Економічні ефекти імміграції найчастіше спрощено описують як негативні, оскільки робітники, що приїжджають  з-за кордону, скорочують кількість  робочих місць і збільшують безробіття серед корінного населення. Не заперечуючи  існування такої проблеми, необхідно, однак відзначити, що іммігранти привносять новий досвід, знання та навички. США, Канада та Австралія – країни, що виникли в результаті імміграції. В інших країнах іммігранти привносять динамізм в економічний розвиток цілих галузей. Прикладом можуть слугувати китайські промислові робітники в Індонезії й Малайзії, підприємці з Гонконгу в Канаді, індійські й ліванські бізнесмени в Африці, йорданські й палестинські службовці в нафтовидобувних країнах Перської затоки. Більше того, іммігранти в багатьох країнах заповнюють вакансії, на які однаково немає претендентів серед місцевого населення. Некваліфіковані працівники з Туреччини й Північної Африки  складають 60-80% імміграції у ФРН, Францію. На важку роботу охоче наймаються палестинці в Ізраїлеві, індонезійці в Малайзії, болівійці в Аргентині. Більше того, деякі галузі виробництва, що дають, у тому числі експортний дохід для країн, не вижили б без іммігрантів. У числі прикладів – гірничорудна промисловість ПАР, сільськогосподарські плантації в Домініканській Республіці, Малайзії та Іспанії, каучукова й гумова промисловість Малайзії.

Не можна, зрозуміло, заперечувати й негативні наслідки імміграції, які в розвинених країнах зв'язані, насамперед, зі зниженням, у результаті припливу іммігрантів, реальних зарплат некваліфікованої робочої сили. Наприклад, у США один з кожних чотирьох зайнятих з освітою менш 12 класів – іммігранти. Іммігранти позичають місця в секторах, що провадять товари не продажні, які могли б перейти до місцевих робітників, у результаті торгівлі що виявилися витиснутими із секторів, що провадять товари.

Приблизні вистави про  масштаби міжнародної міграції робочої  дають дані про кількість населення  країн миру народженого за кордоном (див.: таблиця 2.2.)

Таблиця 2.2.

Населення, що народилося за кордоном

Основні міжнародні центри тяжіння робочої сили.

До основних центрам тяжіння робочої сили відносять, насамперед, США, де бурхливо розвивався капіталізм, якому були потрібні робочі руки. Їхали також у Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Аргентину та інші країни. Імміграція з'явилася найважливішим джерелом росту їх населення. Їхали з європейських країн – з Ірландії й Англії, Франції й Німеччини. Але їхали й з Росії – молокани, старообрядники.

В останні десятиліття склалися нові світові ринки робочої сили внаслідок не тільки міжконтинентального, але й внутрішньоконтинентальної міграції населення.

Перший центр тяжіння мігрантів склався в Західній Європі. Тут тільки в країнах ЄС налічується 13 млн. мігрантів і членів їх родин. Основну частину іммігрантів ухвалюють такі західноєвропейські країни, як Німеччина, Франція, Англія, а також Бельгія, Нідерланди, Швеція й Швейцарія. Так, у ФРН налічується 4630 тис. іноземців, у Франції – близько 4 млн. переважно вихідців з Північної Африки, у Бельгії – близько 1 млн. іспанців і італійців, у Швеції – 1 млн. переважно фінів.

За прогнозами європейських експертів, у зв'язку зі створенням єдиного  світового ринку в міграційних  потоках відбудуться деякі зміни. Погано організована масова імміграція працівників низької кваліфікації поступиться місцем колективним договорам по цільовому призначенню. Незважаючи на те, що переважну частину будуть становити низько- і напівкваліфіковані працівники, пріоритетне право одержують висококваліфіковані професіонали, число яких у перспективі зросте.

Другий центр тяжіння трудящих-мігрантів в 70-е роки сформувався в регіоні Близького Сходу. Нафтовидобувні країни притягають на промисли величезне число людей з Індії, Бангладеш, Пакистан, Йорданія, Ємені, а також із Греції, Туреччині, Італії. До початку 90-х рр. тут працювали більше 4,5 млн. іноземців, у той час як число місцевих робітників склало тільки 2 млн. чоловік. Доля іммігрантів у загальній чисельності робочої сили окремих країн досить значна. Так, в Об'єднаних Арабських Еміратах вона складає 97%, Кувейті – 86,5%, Саудівської Аравії – 40%, тобто гнітючу або більшу частину всієї промислової робочої сили.

Особливу групу емігрантів на Близькому  Сході складають євреї. За період з 1989 по 1994 р. із країн СНД в Ізраїль виїхали понад 500 тис. чоловік. Причини втечі євреїв із країн колишнього комуністичного регіону є наступні: повернення на етнічну батьківщину, відхід від політичної невизначеності й економічних труднощів, бажання возз'єднатися з родичкою й за релігійними мотивами.

Третій центр сучасної імміграції робочої сили перебуває в США. Трудові ресурси цієї країни історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Іноземці і зараз складають близько 5% робочої сили країни. Післявоєнна імміграція в Сполучені Штати складалася з декількох етапів. Перший становив потужний європейський потік, коли в США із країн Західної Європи в'їхали 6,6 млн. чоловік. Другий почався в 1965 р., коли був прийнятий закон, що створив сприятливі умови для вихідців з Азії й Латинської Америки. З 1993 р. веде свій відлік третій етап, коли віддається перевага емігрантам з Європи – Ірландії, Італії, Польщі, а також Аргентини.  Зазначена переорієнтація приведе до того, що до початку третього тисячоріччя США може стати країною, де білі опиняться в меншостях у результаті прогнозованої високої народжуваності кольорового населення.